Національний театр імені Марії Заньковецької у Львові готує прем’єру вистави «Дещо дивне сталося зі мною». Постановка стане театральним дебютом відомого кінорежисера Дмитра Сухолиткого-Собчука, який ставить виставу за власною п’єсою. Прем’єрні покази на експериментальній сцені театру «Стрих» відбулись 21 та 22 січня.
@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1602385 { min-height: 180px !important; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1602385{ margin: 0!important; } .mobile-branding-wrapper { min-height: 200px } }
Дмитро Сухолиткий-Собчук – кінорежисер та сценарист, член Європейської та Української кіноакадемій, голова Українського Оскарівського комітету. Він відомий насамперед своїм фільмом «Памфір», який брав участь у Каннському кінофестивалі 2022 року. Стрічка була номінована на Європейську кінопремію в категорії «Найкращий дебют» 2022 року, здобула 11 нагород української національної кінопремії «Золота дзиґа» й пʼять нагород національної премії кінокритиків «Кіноколо».
Що ж привело автора одного з найкращих українських фільмів у театр? За словами режисера, «робота над виставою – це пошуки нового способу спілкування із глядачем, змога дати можливість прожити щось дуже дивне».
«Я не тільки як режисер тут дебютую, а ще як драматург. Раніше я ніколи не писав текстів для театру і не ставив вистав. Але енергії, з якими я працюю, мені здаються співставними – і в кіно, і в театрі», – зазначив Дмитро Сухолиткий-Собчук.
Сценографію та костюми до вистави втілила художниця Юлія Заулична. Серед акторського складу – Римма Зюбіна, Олена Хохлаткіна, Альбіна Сотнікова, Людмила Никончук, Олександр Норчук, Олег Сікиринський, Андрій Войтюк, Дарина Федина, Єлизавета Цілик.
Світлана, архітекторка та викладачка, займається репетиторством та відновлює свій будинок після деокупації. Світлана дозволяє подрузі проводити сімейні розстановки за Геллінгером у своєму домі. Несподівано одна із розстановок запускає низку подій. Усі події відбуваються у трьох локаціях: будинку, саду, кабінеті слідчого та дивним чином переплітаються дві різні історичні епохи.
Режисер називає виставу психологічною практикою.
Він ніби розпластує усю дію на ар’єрсцені, поміщаючи своїх героїв у певні декорації-екрани. Вони одночасно слугують тлом, обрамленням та ніби збільшуваним склом. Попри те, що він максимально (наскільки можливо на маленькій сцені) віддаляє акторів від глядачів, усе дійство має ефект кінематографічних крупних планів.
Хоча не завжди історії персонажів є повністю зрозумілими, загальне плетиво сюжетних ліній та навіть епох міцно зав’язане емоціями. І героїв, і глядачів.
Тут доречним є питання, яке часто ставлять щодо сучасних митців насамперед. Чи доречно говорити у художніх творах про події війни, які є ще такими близькими та такими болючими? «Так», – відповідає вистава. Якщо це робити з емпатією та на належного естетичному рівні.
Крім того, у виставі звучить складна та болюча тема відповідальності, пам’яті та провини. Чий ти нащадок? Ката чи жертви? Як давати раду тепер зі злочинами чи помилками минулих поколінь?
На перший погляд, проста вистава є багатошаровою конструкцією, з якою глядачеві доведеться розбиратись ще довго після вистави. Адже на всі ці запитання рано чи пізно доведеться відповісти.