Головною темою цього тижня у Львові несподівано стала не політика чи черговий будівельний скандал. Львів’яни нарешті згадали, що вони мешкають у культурній столиці України і вже тиждень сперечаються через дивну і неоднозначну скульптуру, присвячену синові великого Моцарта – Франца Ксавера Моцарта, який жив і працював у нашому місті.
Оглядач ZAXID.NET Андрій Дрозда зустрівся і поговорив з автором скульптури Себастіаном Швайкертом.
@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1525484 { padding-bottom: 56.21%; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1525484{ margin: 0!important; } }
Себастьяне, дуже радий бачити вас тут у Львові біля пам’ятника Моцарту, про який так багато говорять цього тижня. Чи Ви були готові до такої реакції? І чи не занадто бурхливою вона Вам здається?
Я звик отримувати жваві реакції на мої скульптури, особливо на ті, що знаходяться у публічному просторі. Одна з них, наприклад, знаходиться у німецькому Бремені перед будівлею музею. Багато хто каже, що ми такі різні, що Львів і Україна мають інше сприйняття. Але я вважаю, що скульптура, яка не вписується у звиклий шаблон, бо створена вже новим поколінням, у всіх країнах і у всі часи буде викликати дискусії.
Коли ви готувались до встановлення цього пам’ятника, то відбувався вибір місця, де він буде розташований. Наскільки ця площа вплинула на те, що ви планували собі зробити? Якою скульптура була на ескізах і якою вона є зараз?
Так, коли з’являється ідея встановити пам”ятник, то спочатку шукаються локації у місті. Для цієї скульптури спочатку обрали інше місце, і для неї я створив першу модель. А остаточно зупинились на цій локації. Тут відбувається фестиваль LvivMozArt і диригентка Оксана Линів разом поважним австрійським закладом Моцартеум подарували цю скульптуру вашому місту. Моцартеум – це великий австрійський університет у Австрії, великий музей, який популяризує творчий спадок Франца Ксавера Моцарта, власне Франц Ксавер Моцарт завдяки своїм пожертсвам і став співзасновником Моцартеуму.
Обрали саме цю площу, бо влітку тут навколо можна організовувати концерти, де люди безкоштовно можуть слухати музику. Тож я заново, повністю переробив скульптуру саме під це місце і ці дерева.
Існувало кілька можливих локацій для скульптури. Тоді я спеціально розробив пам’ятник саме під це місце – бо всі свої роботи створюю під конкретне місце. Цю скульптуру фінансував Моцартеум – величезна інституція, яка займається популяризацією спадку родини Моцарта – через музей, університет. Вони разом Оксаною Линів були зацікавлені у тому, аби тут влітку навколо скульптури відбувались музичні події, щоб тут жила музика, безкоштовно. Тож я дещо змінив первинний задум, так щоб скульптура краще подружилась з цими деревами, щоб краще вписувалась до їхньої фактури, кольорів та навколишньої архітектури.
Опоненти, критики пам’ятника кажуть: він навмисно так грубо зроблений і неотесно, бо часу не вистачало, щоб його закінчити. Або що голова його нахилена вниз, бо приміщення майстерні не є достатньо високим. А на ескізі пам’ятник дивився вгору.
Фактурна поверхня не має нічого спільного з браком часу. Ще починаючи від робіт скульптора Джакометті чи французького модерну починається переосмислення гладких ліній соцреалізму чи реалізму загалом. А тут поверхня імпресіоністична, світло заломлюється у складках одягу, так само як в корі ось цих дерев – так постає гра світла і тіней.
Часу на скульптуру у мене було достатньо, та й майстерня у мене простора. Мабуть, цей закид виник через те, що на самому початку я показав одне фото – мовляв, ну прошу дуже, дивіться як я працюю. Фото було зроблено давно, коли скульптура була змонтована у куті ательє і практично торкалась стелі.
Згодом я переніс скульптуру в інше приміщення і продовжив роботу. А ця приопущена голова є тому, що це не є пам”ятник у звичному нашому уявленні. Франс Ксавер стоїть босий на одному рівні з усіма мешканцями Львова і скеровує свій погляд до них, до людей на площі.
Чому у пам’ятника дві ліві ноги? Ви просто забули, що одну ногу вже зробили лівою і потім зробили ще одну таку саму? І на чому стоїть цей пам’ятник? Що це за підмурок такий?
Скульптура стоїть на округлому постаменті, біля ніг ми бачимо начебто багнюку, з якої фігура виростає. А внизу ми справді бачимо дві ліві ноги. Одна літня пані запитала мене, коли я тут був з перекладачкою «А що, Франц Ксавер справді мав дві ліві ноги?». Я зрозумів, що вона цілком серйозно вирішила, що я десь розвідав, що син Моцарта мав дві ліві ноги. Я тоді відповів їй, бо бачив, що пані не жартує, «Та ж ні, слава Богу, у нього були такі ж ноги, як і у всіх. Жодних дефектів – одна права, друга ліва. Але у листах до своїх друзів він часто писав, що почувається так, наче має дві ліві ноги і навіть дві ліві руки, бо змушений йти важкою дорогою свого батька.
Бути сином видатного Вольфганга Амадеуса Моцарта складно, наче крокуєш двома лівими, – він мав бути диригентом, який виконує батьківські опери, завжди на другому плані. Звідси ця аналогія з двома лівими ногами. А оскільки скульптури не розмовляють, я таким чином це передав, виглядає наче скульптура стоїть невпевнено.
Як ви могли б оцінити естетичний рівень інших скульптур і пам’ятників, встановлених у Львові за останні, скажімо, 20 років? Я попрошу Вас бути відвертим. Що Ви побачили у Львові? Чи відповідають ці пам’ятники сучасним скульптурам, пам’ятникам, які встановлюють в Австрії, в Німеччині, Нідерландах?
Одразу хочу сказати, що мені як скульптору не подобається, коли всі пам’ятники зносяться одномоментно. Звісно, є аргументи, аби знести пам’ятник. Я й сам виростав разом з пам’ятниками у стилі соцреалізму, тож немає великої різниці між східною частиною Берліна з подарованими російськими скульптурами. У місті зараз можна побачити найрізноманітніші пам’ятники.
Якщо дивитись на роботи у широкому часовому діапазоні, то бачимо пам’ятники, а точніше скульптури, які з плином років отримують розуміння і сприйняття, хоч перед тим їх засуджували, критикували, вони викликали жваві дискусії, бо тогочасне покоління бачило нові, незвичні ідеї.
А є роботи традиційні, які легко приймаються людьми. Так відбувається і всіх містах і всіх країнах. Візьмемо для прикладу Нью Йорк. Він переповнений традиційними скульптурами, і не всі з них є старими. Є летючі коні і таке інше. Але є й модерністичні скульптури Пікассо, є роботи Родена, все на вулицях під відкритим небом. У музеях також, але найважливіше, що і біля людей. І всі ці роботи є разом, у діалозі. Це дає поштовх дискусії та мистецтву.
Один з аргументів, який звучав проти такого сміливого об’єкту мистецтва на площі – те, що справжнє мистецтво має бути в закритому просторі, в галереях. Сховане від широго загалу і доступне лише тим, хто цікавиться мистецтвом і розбирається в ньому. Тут сидять навколо люди, підходять, які часто не дуже розуміють мистецтво. Рідко бачать якісь сучасні приклади.. Навіть модернізму, чи постмодернізму 20 століття. І вони, звичайно, не можуть пояснити, що це. Чи має таке мистецтво бути доступним для широкого загалу, на площах? Десь шокувати, десь дивувати людей?
Ця скульптура не вважає, що для мистецтва повинен існувати якась священна зала чи то музей. Вона наважується вийти назовні, на цю площу. З досвіду роботи зі скульптурами, й про це також говорять мої друзі – скульптура не має пристосовуватися до очікувань публіки, її не потрібно розуміти.
З моїх спостережень, коли підходять молоді люди, наприклад кур’єр піци, який каже, не маючи жодного уявлення кому ця скульптура і хто такий Франс Ксавер Моцарт: «Цей пам’ятник мені подобається. Крутяк». Можливо вважає, що це репер чи ще якийсь музикант.
Мені здається, що нерідко митцям вдається випередити час, показати речі, які стануть звичними за десять чи двадцять років. «Ми саме так і уявляємо мобі сина Моцарта, який був настільки задавлений славою свого батька, що горбиться під його важкою перукою». Ось так я собі це й уявляю, що ми повільно почнемо розуміти цю фігуру, звикнемо до неї. А тим часом будемо пояснювати – для цього розробляємо застосунок для телефону.
Насправді, це невдячна справа і точно не обов’язок скульптора і митця пояснювати мету і задум свого твору. Я хочу вам просто подякувати, що ви зробили цю скульптуру, що вона є тепер у Львові, і нагадує всім львів’янам, що син Моцарта мешкав у Львові, працював тут, і що Львів нерозривно пов’язаний з європейською культурою, і з родиною Моцартів також.
Я вважаю, що Львів завжди був і є частиною європейської культури. Гуляючи містом, я почуваюсь так само, як і в Зальцбургу. Мене вражає, як тут сходяться мистецькі течії. І мені здається, що це добре, коли скульптура австрійця, створена в Австрії приїздить до Львова. Ми показуємо спільність історії, зв’язок наших країн.
