Кирило Карабиць – один з найвідоміших (і наймолодших) українських диригентів зараз у світі. Як диригент він керує великим музичним організмом – оркестром, і на Конгресі культури у Львові Карабиць був гостем саме у рамках теми «Спів-Життя». Публічне інтерв’ю з паном Кирилом провадила Євгенія Нестерович. Найцікавіші фрагменти з цієї розмови ми пропонуємо до вашої уваги.
Цей рік пандемії позбавив сцени багатьох сценічних людей, зменшив кількість нашої публічної присутності і створив дивовижну нагоду для тих, хто має насичений концертний графік, трошки зупинитися і переосмислити себе в професії. Чи став цей рік таким для вас?
@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1529912 { padding-bottom: 56.21%; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1529912{ margin: 0!important; } }
Так. Представляючи мене, ви сказали, що я спробував себе у дев’ятнадцять років в ролі диригента – справді, так воно і було. Але я завжди згадую пораду свого вчителя Левка Венедиктова, який казав: диригування – це важко лише перших 30 років, а потім поступово стає простіше. Зараз я вже буду підходити до цієї 30-річної межі, і я її досить сильно чекаю.
Диригування – це з одного боку, така гламурна справа – якщо дивитись на це ззовні. Натомість життя диригента – його фактично немає у нашому звиклому розумінні: людина, яка живе в якомусь місці, спілкується з друзями. Диригенти не мають цього: їхнє життя – це постійні подорожі, зміни оркестрів, різні країни з різними ментальними кодами.
А тут пандемія, яка зупиняє все, і створює вакуум. Я можу сказати зараз, дивлячись на останні півтора роки: я витратив цей час для себе, аби ще раз поміркувати, хто я такий насправді, яка моя ідентичність, що мене відрізняє від інших – оце було моїм головним завданням. 25 років фактично я жив в такому темпі, який не дозволяв зупинитись. Концерти, переїзди, стреси не закінчуються ніколи, і ти настільки до цього звик.
Я мріяв про те, що от колись настане день, коли все зупиниться, і я зможу просто подумати спокійно, не поспішаючи на репетицію. І от він настав – дуже несподівано – і це дало мені можливість ще раз подумати хто я такий як диригент, і чому я такий, яким я хотів би стати у майбутньому, і що для цього треба зробити.
І несподіванка в тому, що я не знайшов нічого аж такого нового для себе. Я переконався, що мені подобається те, ким я є, і я хотів би далі продовжувати свій шлях. Я займаюся улюбленою справою і я знаю, яким я хотів би бути як диригент.
Культурні індустрії пандемія змінила дуже відчутно. Здається , що ця безпосередня загроза нашим фізичним тілам, нашому здоров’ю, повернула трохи усім галузям «людське обличчя». Це вплинуло на роботу з оркестрами? Наскільки змінилися стосунки всередині музичних колективів і з вами? Чи змінилася ваша позиція як диригента?
Усі колективи різні. Є такі, що звикли до диригентів-диктаторів; там не розуміють іншої мови, і якщо не скажеш, як треба грати – вони самі не пропонують тобі. Є дуже демократичні оркестри, які на першій же репетиції, куди ти приходиш і нікого і нічого не знаєш, вже пропонують тобі величезну кількість цікавих ідей, з якими можна працювати.
Диригент не може за 5-10 хвилин змінити себе, але він мусить адаптуватись якось до колективу, з яким працює. Це така дуже тонка межа: наскільки йти за тим, чого хоче оркестр, і наскільки залишатись собою в цих процесах.
Для мене диригент – це людина, яка має дуже чітко виконувати свою функцію; як і всі в процесі створення музики. Бо ж ми насправді шукаємо музики – такої, яка створює енергію, яка об’єднує нас разом, яка дає нам можливість спілкуватись, не говорячи. От це – найцінніше; тому диригент в цьому процесі виконує особливу функцію – як і музикант, як і слухач.
Для мене створення музики – процес дуже демократичний. Якщо я підготувався, і я вирішив, як я хочу, щоб ця музика звучала – це вже не демократія, і просто нецікаво. Хоч є дуже багато диригентів, які вважають, що саме так і треба: маєш запропонувати свою концепцію, і схиляти усіх до неї. Але мене такий підхід не цікавить.
Оркестрів, які не розуміють іншої мови, на жаль, і зараз дуже багато. З ними мені важко, бо вони чекають від диригента диктаторського стилю спілкування – але я для себе зрозумів, що це цілковито не моє.
А як ви чините, якщо потрапляєте до такого оркестру?
Я трошки спочатку одягаю на себе таку маску – хоч це не завжди виходить. Якщо я не знаю оркестру, я трошки підлаштовуюсь під їх стиль – для того, щоб витягти їх пізніше на таку відвертість. Не відразу, бо якщо я відразу почну спілкуватись так, і очікувати від них активності, нічого не вийде – вони просто не розуміють такої мови. Мене ж в диригуванні цікавить момент в концерті, коли ми приходимо і забуваємо про все.
Як знаходити отаку своєрідну формулу, яка дозволяє нам перебувати в цій музичній медитації? Більше нічого мене не цікавить; і все, що я роблю на репетиціях, коли я готую концерт – це психологічна підготовка до цього моменту. Я просто зрозумів із своєї практики і свого досвіду, що це найцікавіше – і це те, для чого я став музикантом.
Зараз була велика пауза у роботі оркестрів, і багато музикантів напевно скучили за репетиціями і особливо – за глядачами. Чи змінився формат роботи після карантину? Чи спраглі музиканти до спільного творення, чи навпаки – втрачається навик цієї спільної роботи?
Це залежить від колективу. Наприклад, в Англії, зі своїм оркестром в Борнмуті, я бачу, що вони щасливі просто від того, що є можливість знову бути на сцені, що є люди в залі. Їм аплодують, є якийсь обмін енергією, вони відкриті. А є оркестри (і в Європі, і відомі оркестри), які забули це відчуття. Ще більше складно буде для рутинних оркестрів, які звикли до однакового розкладу – їм потрібен буде час, щоб повернутись, знову знайти ці відчуття.
Оркестри – це ієрархічні структури, а отже тут теж йдеться про співвідношення влади і тиску, чи навпаки заохочення до творчості. Ви працювали з різними колективами у різних країнах світу. Чи відчувається у роботі з оркестрами на пострадянських теренах більша схильність до «сильного керівника» і вказівних методів роботи? Чи це традиція конкретних колективів?
Кожен колектив має свій характер. У Європі музиканти теж по-різному ставляться до процесу репетицій, концертів, по-різному себе уявляють взагалі. Скажімо, німецький і англійський оркестри – це абсолютна протилежність.
Англійським оркестрам подобається диригент, який не говорить і все показує, такі дуже швидко знаходять з ними спільну мову і починають музикування. А в Німеччині музиканти очікують від диригента роз’яснення: вони хочуть знати, як це має звучати, чому це має звучати так і т.д. Тому доводиться знаходити абсолютно інші шляхи в спілкуванні – тут все залежить від окремого колективу.
Музиканти мають свої характери, свої очікування. Оркестр грає разом – а отже, це результат того, до чого вони разом звикли. Звучання – це вже традиція, і вона оперта на попередню роботу та історію, в тому числі, репертуарну.
Молодіжні оркестри завжди набагато більше відкриті до відвертого спілкування, тому я завжди з радістю диригую молодими оркестрами. Там масок ще не треба, і можна відразу в медитацію йти, без підготовки.
Чи відчуваєте ви зміну в аудиторії? Чи почнемо ми по-іншому цінувати момент спільного перебування, коли нас буде менше і це буде рідше?
Звичайно, повний зал – це інакше, ніж 50% залу. Але що я чітко це відчуваю, як зміну після пандемії: від музикантів тепер вимагається музикування на іншому, більш якісному рівні. Люди хочуть глибшого спілкування, бути ще ближчими до музики – і нам це дає завдання бути ще більш відкритими, знаходити такі інструменти, які попадають в серця і душі людей на концертах.
Ще одна історія, пов’язана з «мовчазними» структурами влади, яка розпочалася ще до пандемії – це різноманітні викривальні рухи типу #MeToo, і сукупність культурних процесів, які ми зараз окреслюємо як сancel culture. Як це торкнулося класичної музики?
Справді, класика дуже консервативна. І я думаю, вона стане ще більш консервативною після пандемії.
Зміна, яка справді зараз відчувається: кожен повернувся до себе – до свого міста, своєї країни, до своєї ідентичності. Суто технічно зараз важко подорожувати, тому кожна країна зосередилась на своїх диригентах, музикантах і тому дуже важливо зараз розвивати саме це. В принципі, ми розуміємо в контексті України, що ми нікому не потрібні, крім самих себе. Я сказав це зараз з певним перебільшенням, але так є. Тому треба шукати зв’язок зі своєю країною і зі своїм слухачем, який тебе любить і ходить на тебе.
А ви відчуваєте, що зараз в Україні є запит на самих себе?
Я відчуваю це. Але я так само відчуваю запит на якісний продукт. Дуже важливо на цьому етапі пропонувати оркестрам і публіці такий матеріал, який дає можливість якісно спілкуватись.
Впродовж останнього року ви, власне, мали багато концертів в Україні. У інтерв’ю цієї весни ви кажете, що з кожним роком все більше відчуваєте себе українцем. На скільки це пов’язано з обмеженнями нашого часу? Бо ж насправді ви мешкаєте у Франції, працюєте в Англії, буваєте повсюди. Що ж є цією центральною віссю, що повертає Кирила Карабиця в Україну, до українських оркестрів ?
Як і кожна людина, я шукаю себе, шукаю свою ідентичність. І коли я це кажу, то маю на увазі, що шукаю українську культуру і українську музику. Я шукаю відповідь на запитання: що ж насправді є українська музика? Чи можемо ми вважати Сергія Прокоф’єва українським композитором? Я вже дуже багато про це говорив. Чи можемо ми вважати Чайковського українським композитором? Так, я вважаю, що ми можемо, і ми маємо це робити!
Власне, в тому ж інтерв’ю була ваша прекрасна фраза: «Я можу зробити більше, ніж будь-який політик», і це стосувалось Прокоф’єва.
Прокоф’єв – це дуже близька тема для мене. Маленький приклад: коли я став головним диригентом в Борнмуті, перший проект, який я запропонував – це запис всіх симфоній Прокоф’єва. Акцент був зроблений саме на тому, звідки Прокоф’єв, і тому ми записали ранні його твори разом з симфоніями – щоб показати його коріння, звідки взявся цей великий симфоніст XX століття, як це сталось? Це була серія, яка продовжувалась кілька років, і мені було дуже приємно читати, коли люди звикли і англійські критики почали в газетах Guardian чи Times називати Прокоф’єва українським композитором. І це було зроблено абсолютно не конфліктно – і так має бути.
Тут ми переходимо вже у сферу культурної дипломатії і політичних акцентуацій. І з вашої біографії виглядає на те, що ви зазвичай граєте на цьому полі не заявами, а так би мовити, контентом…
Ну дивіться, яка тут політика? Прокоф’єв сам себе вважав українцем. Коли він потрапив у США, в нього були проблеми з документами і він сказав дослівно: «Я не знаю, як американці ставляться до російських сепаратистів, але я був народжений в Україні». Тому коли український диригент Кирило Карабиць виконує Прокоф’єва, то ніякої політики тут немає. Я просто повертаюсь до себе, виконую свого композитора, який мені близький, музика якого дає мені натхнення і цим натхненням я хочу ділитись.
Важливо зрозуміти, що ми маємо на увазі, коли говоримо «політика». Я не належу до жодних політичних партій. Ціль записів симфоній Прокоф’єва була тільки така – просто поділитись зі світом тим, що мене пов’язує з Прокоф’євим.
Отримуючи запрошення, або зустрічаючись з колегами на міжнародних майданчиках, зустрічаючись з російськими диригентами чи оркестрами, чи ви продумуєте своє позиціонування?
Обов’язково: коли я спілкуюсь з російськими музикантами і російськими диригентами, я акцентую на тому, що я – український диригент. Більше скажу: я спілкуюсь тільки з тими музикантами, які це розуміють і цінують. Після 2014 я окреслив коло спілкування тими колегами, з ким мені б хотілося продовжувати стосунки далі.
Вибудовування публічних кордонів і позиціонування себе у професійній сфері – це ще одна важлива частина роботи диригента. Як зараз змінюється ваше співжиття з колегами?
Воно постійно змінюється. Від самого початку своєї кар’єри я завжди хотів бути на рівних. І коли я диригую французькою музикою, я, можливо, додаю в неї якісь моменти, пов’язані саме з українською ментальністю. Моя діяльність базується на цьому: от я, український диригент, я маю якісь особливі традиції, я вчився в Києві, тобто я – представник української школи диригентів. Що таке «українська школа диригентів»? Це цікаве запитання. Але це окрема розмова, я думаю.
Але на початку свого професійного шляху Ви їдете в Європу і повертаєтесь вже потім в Україну. Це було усвідомленим кроком чи просто так склалося?
У 18 років почав їздити закордон – це було дуже модно, і зараз є таким. Я син композитора, і як я потім зрозумів, для мене важливо було відірватись від цього «батько і син». Я дуже хотів стати самостійним. Тому я вчився в київській консерваторії, потім почав вчитися в віденській консерваторії паралельно, а ще до того став асистентом в Будапештському фестивальному оркестрі. Фактично я жив між трьома країнами. Тоді я знав історії життя всіх стюардес авіакомпанії «Малев». Це був досить важливий психологічний момент мого життя: стати Кирилом Карабицем, який відрізняється від свого батька. Тому це сталось не в Україні. Але з часом, звичайно, мене тягне сюди – тому що розумієш, звідки ти.
Ваше місце сили в Києві ?
В Києві, а тепер і у Львові, дякуючи оркестру INSO; але точно в Україні!
Цей спосіб життя, коли щодня перельоти і оркестри в різних країнах, можливий тільки в сучасному світі, де є шалена швидкість. Водночас ви працюєте в класичній сфері, і існує певний розрив між тим, як живе сучасний диригент, і тим, з чим він працює. Чи відчувається він для вас?
Класику обов’язково треба адаптувати, завжди. Але це не значить, що її треба змінювати – вона така, яка вона є. Треба шукати нових слухачів, і залучати людей, з якими тобі приємно працювати, які створюють сильну енергетичну ситуацію. Сьогодні світ настільки незрозумілий, і так швидко змінюється, що одна людина нічого не може зробити – тільки команда. У нашій сфері тим більше. Тому я зрозумів з часом, що мене саме це цікавить: знаходити однодумців, знаходити людей, з якими відбувається глибокий обмін думками, які продукують щось разом. І от саме це відкриває класичну музику для нової публіки.
Сучасний глядач повинен відкласти свій гаджет, щоб сконцентруватись на тому, що відбувається на сцені, перестати фотографувати чи знімати сторіс, і сконцентруватися на події. Водночас ми постійно бачимо спроби залучити різні цифрові технології для створення шоу. Діджиталізація заважає, чи дає додатковий потенціал?
Вона необхідна сьогодні, без неї дуже важко. Але водночас я розумію останнім часом, наскільки я втомився від цієї діджиталізації. Хочеться просто відкритого спілкування – тому я шукаю якісь способи, як зменшити присутність фейсбуку і інстаграму. Хочеться живого і глибокого спілкування – не через гаджет.
Фото з офіційного сайту Кирила Карабиця