22 та 23 листопада у Львівському театрі Лесі Українки відбулась прем’єра вистави «Мій друг, чорний ельф» за однойменною п’єсою Андрія Бондаренка. Поставив її режисер та військовослужбовець Денис Федєшов.
@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1598510 { min-height: 180px !important; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1598510{ margin: 0!important; } .mobile-branding-wrapper { min-height: 200px } }
У п’єсі йдеться про двох друзів дитинства, Андрія та Ореста. Їх дорослішання припало на 90-ті, тож вони не мали ані грошей, ані гаджетів, проте мали бурхливу фантазію. Ми дізнаємось про ігри, які вони вигадували, про книжки, які читали. Та про те, ким вони стали, коли виросли.
Андрій (Андрій Кравчук) та Орест (Василь Колісник), підлітки, що розважались як могли. І часом як не мали би розважитись. «Ми самі придумували ігри. Найцікавіше було грати у війну», – написав драматург Андрій Бондаренко, який помістив у «Мій друг чорний ельф» чимало всякого-різного з власного дитинства. Друзі, запеклі толкієністи, стріляли з саморобної зброї, кидали саморобні списи, робили стріли. Словом, чудили, як говорить герой.
Згодом Андрій став письменником, а Орест – снайпером.
«Коли в якомусь 1992 році живеш своє краще дитинство на якомусь Сихові з кращим кєнтом, з яким можна робити всілякі дурості і весело з них сміятися, і вбивати вигаданих ворогів, а потім бац – раптом проходить більше тридцяти років і ти вже такий в 2024 році приходиш на виставу в одному з кращих театрів Львова, зроблену за твоєю п’єсою, в якій ти описав оце своє краще дитинство і свого кращого кєнта – а у твоїй країні тим часом вже десять років війна з дуже видимим і злобним ворогом, і твій кєнт професійний снайпер, пройшов вже і Чечню, і Донбас, і повномасштабку – і ти дивишся на сцену і одночасно офігіваєш, і наповнюєшся якимись відчуттями космічних зв’язків довкола», – написав Андрій Бондаренко у своєму Facebook.
Режисером вистави є військовослужбовець та актор Денис Федєшов. Більшість репетицій Денис проводив по відеозв’язку, що не могло не ускладнити процес, проте на результаті цього не помітно. Все виглядає так, ніби кожну сцену та кожну інтонацію докладно проробляли. Сценографія та костюми Оксани Шпакович.
Режисером вистави є військовослужбовець та актор Денис Федєшов ;фото Марії Шавель)
Якщо б спробувати розповісти про виставу одним словом, то це слово було б «природність». Природним є тут усе. І текст, що не грішить штучними прикрасами, і, головне – існування акторів в тому тексті. Таке враження, що ми стали випадковими свідками розмови друзів, що зустрілися після тривалої розлуки. І, як це часто буває, їх спільне дитинство є тим, що їх об’єднує, проте тепер вони є надто різними.
Такій камерності та ефекту випадкової присутності сприяє й простір малої сцени, де максимальне наближення до акторів дає можливість працювати з просто таки кінематографічними крупними планами. Це складно, адже глядачі бачать буквально все і будь-яка фальшива інтонація миттєво стає помітною. Але її немає.
Актори ніби купаються у тексті, у подіях та споминах, додаючи свій власний досвід.
Тут все дуже ясно, просто та знайомо практично кожному та кожній, хто ріс у 90-ті. І водночас вистава багата сенсами та підтекстами. Ні, це не милі спогади про безтурботне дитинство. Це актуальна та болюча річ, що говорить про теперішній досвід. Про війну, про яку друзі домовились мовчати.
Найближчі вистави – 1 грудня.
