Маленький постмодерний роман Ярини Сенчишин «Упертюх і Дикунка» ‒ це фрагментарна, майже сновидна проза, зосереджена на проблемах становлення й утвердження, крихкості й сили людської особистості та людського співжиття.
@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1620580 {
min-height: 180px !important;
z-index: 9;
}
.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1620580{
margin: 0!important;
}
.mobile-branding-wrapper {
min-height: 200px
}
}
У центрі тексту ‒ розмова двох персонажів, Упертюха і Дикунки, жінки, що постає як своєрідна оповідачка-провідниця у світ спогадів, болю і самоусвідомлення. Ділячись з Упертюхом химерними історіями з родинної саги Маґди і Стефана, через тонкі психологічні нюанси, шахові партії, сни і побутові сцени Дикунка поступово розкриває теми тілесного і душевного болю, пережитої хвороби, смерті, самотності й пошуку ідентичності.
Вітальна сила, закладена в цьому творі, може мати несподіваний психотерапевтичний ефект особливого естетичного й енергетичного впливу на читача.
Книга вийшла у «Видавництві Старого Лева».
***
Колись Маґда думала, що депресія приходить до людей, котрі вміють рефлектувати, прочитали багато книжок, переймаються проблемами сенсу, та виявилося, що це не так. Вона замість Стефана ходила до лікарів і зустрічала у клініках людей, котрі не були інтелектуалами, а перебували у глибокій депресії чи відчували її наближення. Вони розповідали їй про свою хворобу. Може, тому, що Маґда хотіла їх слухати.
Тричі вона перестрівала у клініці чоловіка, котрий нагадував мерця. Саме так, думала вона, мав би виглядати небіжчик, який щойно встав із могили. Повільні рухи, сіра шкіра, відсутній погляд ‒ жалюгідна тінь людини. Був такий слабкий, що не міг стояти, не міг навіть підійти до стільця. Опускався просто на підлогу й сидів, підібгавши ноги, з опущеною головою, обхопивши руками гострі худі коліна. Привид із потойбіччя.
‒ А ви чого сюди прийшли? ‒ запитала вона стареньку бабусю, котра приязно роззиралася на всі боки в пошуках співрозмовників.
‒ Того, чого й усі. Депресія, ‒ відповіла бабуся й усміхнулася.
‒ Звідки у вас депресія?
‒ Дитино, я живу в селі, молодою поховала чоловіка, залишилася сама з дітьми. А люди ‒ недобрі. Говорили про мене всіляке, а я перейнялася тим і захворіла. Не знали, що зі мною діється. Я пів року лежала і на світ не дивилась, але вийшла з того.
‒ То чого ви тут?
‒ Знову депресія підходить.
‒ А як ви це відчуваєте?
‒ Тиск у мене піднімається. Як тільки тиск, то вже буде депресія. Тоді йду до лікаря, беру рецепт і п’ю собі ліки. І воно потроху відходить.
Стара пані сиділа на лавці й намагалася щось виловити у глибинах своєї торби. Руки їй трусилися, щоки сіпалися, голос тремтів.
‒ Допоможіть мені, ‒ попросила вона і простягнула Маґді пляшку з водою. ‒ Мушу запити ліки.
Маґда відкрутила кришечку і чекала. Пані нарешті виловила в торбі якусь ампулу і роздушила її в долоні. З’явилася кров. Маґда роззирнулася. Поруч не було нікого з персоналу. Вона вихопила з кишені серветку:
‒ Покладіть сюди скло. Та жінка замислено стискала скляні окрушинки, які калічили їй пальці. Крові побільшало. Маґда підклала серветку під закривавлену руку, жінка нарешті випустила з долоні гострі скельця, і Маґда запакувала їй у жменю жмут серветок.
‒ Затисніть, аби зупинити кров.
Жінка відсторонено перебирала пальцями серветки замість скла. Маґда знову роззирнулася, та на них ніхто не звертав уваги.
‒ Мені треба прийняти ліки.
Усе ще закривавленими пальцями вона витягнула з бічної кишеньки зшитої зі шматочків шкіри чорної торбинки маленьку капсулу і поклала її до рота. Узяла пляшку з водою і ледве зробила ковток. Маґда не втрималась і, наче маленькій дитині, котра заїлася кашею, ретельно витерла жінці закривавлені губи.
‒ А я не така стара, як ви думаєте.
‒ Та я нічого не думаю.
‒ Думаєте. Звичайно, думаєте.
‒ Ви хворі, але одужаєте.
‒ Не одужаю… Я була гарною жінкою, і ми мали чудовий сад. Яблуні родили щороку, а цього року майже не вродили. Ні яблуні, ні сливи. Нічого нема. Я була гарною жінкою і дуже любила яблука. Я могла тільки ними жити. А потому, коли я переставала бути жінкою, мені стало дуже погано. І яблука не допомагали. Мене лікували від усіх хвороб, а тоді сказали, що це ‒ депресія. Та вже було запізно. Моя печінка не працює без ліків, мій кишківник не працює без ліків. І серце не працює, і голова…
Усе в ній рухалось і смикалося. Руки тремтіли, хустка збилася, з торбинки випала коробочка з ліками. Маґда її підняла.
‒ Та я приходжу щомісяця, беру рецепт і живу. Я думаю, що наступного року в нашому саду буде багато яблук. І слив, і груш. Дерева відпочили…
Жінка дивилася на Маґду з надією.
‒ Звичайно, буде.
З кабінету виходили люди, стискаючи в руках заповітні папірці рецептів. Жінка, тримаючись за стіну, пошкандибала коридором. Переважно ці люди не розуміли, як діють ліки, але знали, що мусять рятуватися від депресії. Щодня вони ковтають крихітні піґулки і думають, що їм ліпшає. А дехто ковтає ‒ і лише гіршає. Такі, мабуть, не вірять, що ці маленькі ґудзички можуть щось змінити в їхніх великих тілах, обтяжених, роздратованих, недоречних…