Український документальний фільм «Цей дощ ніколи не скінчиться» 17 квітня отримав головну нагороду Golden Lady Harimaguada Award фестивалю LPA International Film Festival за найкращий повнометражний фільм.
«За здатність режисерки зняти фільм про війну без показу війни та передати її вплив на людей, а також використання зображення як відкриття складності нашої реальності», – так аргументувало нагороду журі.
@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1517656 { padding-bottom: 56.21%; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1517656{ margin: 0!important; } }
Це вже третя фестивальна перемога стрічки режисерки Аліни Горлової. Фільм переміг на фестивалі документального кіно Festival dei Popoli (2020). Також він отримав нагороду IDFA (найбільший у світі фестиваль документального кіно, що відбувається в Амстердамі) «найкращий повнометражний фільм» у секції «Перша поява» (First Apperance). У травні фільм візьме участь у фестивалі True/False в США.
«Цей дощ ніколи не скінчиться» розповідає про 20-річного Андрія Сулеймана. Андрій разом з родиною переїхав із Сирії на Донбас, втікаючи від війни. Проте вона наздогнала його вже в Україні.
Фільм є копродукцією України, Латвії, Німеччини й Катару, був профінансований Держкіно України, Латвійським кіноцентром, фондами IDFA Bertha Fund та Doha Film Institute.
Чорно-біла подорож між миром та війною є влучно розказаною історією, тонким спостереженням та візуально довершеним мистецьким твором.
Важко не погодитись з журі, яке відзначило вміння Аліни Горлової «зняти фільм про війну без показу війни та передати її вплив на людей». Дуже тонко, делікатно і водночас точно та сильно говорить режисерка про світ миру та війни, універсальний світ, де різні краєвиди, проте схожі проблеми.
Про «війну без війни» був і попередній, також дивовижний фільм Аліни Горлової «Явних проявів немає». Один із найкращих нових українських фільмів про війну розповідає історію жінки-майора, яка повертається з зони бойових дій. Головна героїня фільму – сорока шестирічна Оксана Якубів. Розмовляючи з психологами, борючись із ПТСР та панічними атаками, вона намагається повернутися до нормального життя. Знімальна група проходить з героїнею шлях від початку реабілітації до повернення на роботу. Оксана Якубів уже була героїнею іншого документального проекту, який отримав значний суспільний резонанс – «Невидимий батальйон», однією з постановниць якого була в тому числі Аліна Горлова.
Про документальне кіно, його героїв, героїнь та картину «Цей дощ ніколи не скінчиться» ми поговорили з режисеркою Аліною Горловою.
//
Аліна Горлова (Фото Tabor Production)
Розкажіть, будь ласка, ви шукали героя чи він вас знайшов?
Першим був Донбас. Задум полягав в тому, щоб зняти фільм про Донбас, щоб цей фільм був чорно-білим.
Чому саме чорно-білим?
Коли я потрапила вперше на Донбас у 2016 році, в мене було, як я це називаю, видіння. Я побачила його чорно-білим. Тоді ж я зрозуміла, що мені потрібен герой, молодий хлопець, який живе на Донбасі. Я не знаю, чому саме так, чому це мав бути саме хлопець, але я почала його шукати. І я його знайшла. Мені розповіли історію Андрія Сулеймана, вона мене вразила. Це було не те, що я шукала, це було краще.
Чорно-біле кіно завжди дає відчуття певної умовності. Розкажіть, будь ласка, докладніше про цей прийом саме у вашому фільмі.
Цей прийом розвивався протягом зйомок фільму. Я вперше побувала на Донбасі весною. Я ніколи не думала, що там настільки гарна природа. І був дуже сильний контраст між красою природи і тим, що нам весь час казали: не йдіть на траву, не йдіть до лісу, нікуди не заходьте. Це небезпечно. Мені захотілося передати цей чорно-білий контраст між красою та небезпекою.
Коли я знайшла героя, Андрія Сулеймана, та зрозуміла, що є паралель між Сирією та Україною, то усвідомила, що якщо показувати донбаські терикони чорно-білими, то вони схожі на сирійську пустелю. Мені захотілося завдяки чорно-білій колористиці створити єдиний простір.
Коли ми вже знімали фільм, то зрозуміли, що створюємо візуальні рими між Україною, Іраком, Сирією та Німеччиною, що чорно-біле було правильним кроком. Вже під час монтажу, коли було дуже чітко окреслено, що в нас є війна, в нас є мир, то я усвідомила, що чорно-білий – це опозиції, контраст, який дуже добре працює.
У вас є сцени, коли не відразу можна зрозуміти, де відбуваються події. Розкажіть докладніше про географію зйомок та про те, наскільки вони були небезпечними.
Я знала, що не всі будуть відразу розуміти, де відбуваються події. Адже ми не давали жодних титрів. Я не хотіла зруйнувати світ цього фільму, мені здавалося, що будь-яка додаткова інформація може йому зашкодити. Мені хотілося створити єдиний світ, в якому усвідомлюєш, що війна може тривати у будь-якій точці планети.
Кадр з фільму
У нас було декілька небезпечних локацій. Це село Чермалик у Донецькій області, це трохи божевільна локація, де річка є лінією розмежування. Це дуже метафорично, адже у нас у фільмі багато води, яка символізує рух людей. Там справді було дуже небезпечно.
Також був пункт перетину між Іраком та Сирією. Цікаво, там теж лінія розмежування йде по річці. Там не точилися бойові дії, але все одно було небезпечно і нам не дозволяли підходити до берега. Були також Станиця Луганська та село Старий Айдар.
У вас робоча назва була дуже конкретною, «Поміж війнами». Ви її змінили на більш поетичну. З чим це пов’язано?
Назва «Поміж війн» була компромісною. Коли ми подавалися на отримання фінансування, то стало очевидним, що перша назва «Андрій Сулейман» є дещо незрозумілою. Тоді ми назвали фільм «Поміж війн». Ця назва спонукає нас думати, що йдеться про два військові конфлікти в Україні та Сирії. Але наш фільм не лише про війни, він набагато глибший.
І весь час, усі чотири роки, що ми працювали над фільмом ми шукали назву. І десь за два-три тижні до прем’єри, буквально в останній момент, «прийшла» назва «Цей дощ ніколи не скінчиться». Але ви не уявляєте, скільки я передивилась та передумала, щоб її знайти. Неможливо змусити щось статися, поки не прийшов час для цієї події. Ось так і було з назвою.
Ваш сюжет повернувся досить різко, коли помер батько Андрія. Це ж було неможливо передбачити. Як вам, як режисерці, вдалося з цим дати раду?
Я досі про це думаю. Було дуже важко навіть почати говорити з родиною про необхідність зйомок. Потрібно було швидко прийняти рішення, але я довго не могла навіть вимовити Андрієві, що ми хочемо знімати похорон. (Герой вирішує поховати батька на батьківщині, у Сирії, – ред.). Це було потрібно для фільму. Це вагома частина історії цієї родини. Він був викинутий війною зі своєї країни, тільки після смерті він зміг повернутись на свою батьківщину, про яку мріяв (герой вирішує поховати батька на батьківщині, у Сирії, – ред.).
Кадр з фільму
Андрій ніколи не відмовляв мені у зйомці. Навіть коли помер його батько. І для мене це було дещо містичним моментом, бо перший раз я його знімала саме тоді, коли помер його батько в Сирії. В мене було відчуття, що і свій похорон він би мені не відмовив знімати. Це, звичайно, дещо божевільно звучить.
Також я спитала дозволу у головних людей в родині, це були брати Андрієвого батька. Вони в родині все вирішують. Коли я спитала в них, вони підтримали цю ідею, відразу погодились. Для них це все взагалі інакше звучало, вони хотіли, щоб це було задокументовано, хотіли показати це іншим членам родини, які не змогли приїхати.
Завжди при перегляді доброго документального кіно у мене виникає питання: як вдається наблизитись до героя і при цьому зберігати дистанцію? Як знайти баланс у стосунках?
З героєм треба побудувати стосунки. Це важливо. Якщо почати відразу лізти в його життя, нічого не вийде. Це насильницький метод.
Ти ж не просто починаєш знімати фільм, герой тобі чимось цікавий. Тож вибудовуються дружні стосунки. Так було і з Андрієм Сулейманом, і з героїнею мого попереднього фільму «Явних проявів немає». В обох фільмах є дуже приватні сцени. Вони сталися уже тоді, коли ми провели певний час разом. Я завжди розповідаю героям про те, як я бачу фільм, для чого він потрібний. Тобто не позиціоную себе як режисер та герой, ми є людьми, між якими виникають певні стосунки. І результатом цих стосунків може стати фільм.
Момент відсторонення, звичайно, потрібен тоді, коли потрібно примати рішення. Коли потрібно вирішити, що важливо для фільму, а що ні.
В одному з інтерв’ю ви казали, що дуже важливо не нашкодити герою. Чи завжди це можна передбачити?
Ні. Неможливо. Ми не знаємо, яким буде майбутнє нашого фільму. Ми не знаємо, що буде відбуватися з героєм далі і яку роль може у його житті зіграти фільм. Ми не знаємо, які події відбуватися, під яким кутом буде розглядатися фільм. Тобто передбачити ми не можемо, але завжди треба намагатися не нашкодити.
Чи знаєте, як склалась доля ваших героїв, Оксани Петрівни з «Явних проявів немає» та Андрія з «Цей дощ ніколи не скінчиться»?
З Оксаною Петрівною ми періодично спілкуємося. В неї все добре, вона пройшла терапію. Ми з нею пройшли дуже гарний шлях разом. Думаю, що це найкраще, що сталося і що могло статися з нашим фільмом.
З Андрієм ми намагаємося поїхати на фестиваль, на прем’єру фільму. Наступного тижня маємо їхати у Німеччину. Мені завжди хочеться, щоб фільм дав нові враження героям. Щоб не було так, щоб коли фільм знятий, історія завершується. Хочеться, щоб вони теж насолодилися успіхом, були причетні до нього. Щоб вони зустрілися з глядачами, поспілкувались. Мені здається, що це унікальний досвід для людини і мені б хотілося цим досвідом ділитися.
Кадр з фільму
Коли фільм побачить українські глядачі?
Ми плануємо прокат. Але зараз фільм живе фестивальним життям. І воно вирішить і його прокату долю у різних країнах. В Україні ми обов’язково намагатимемося охопити найбільшу кількість міст. Прокат планується восени, скоріше за все у вересні. Нам було б цікаво залучити курдську діаспору, сирійську діаспору в Україні.
Наскільки сильно та як Майдан та війна вплинули на українське документальне кіно?
Це питання я сама собі постійно ставлю та намагаюся на нього відповісти. І усі відповіді неточні. Мені здається, що в нашому кіно існував брак історій. А коли почалися революція, а потім війна, з нами почали відбуватись дуже важливі речі. І історії відбуваються тут і зараз. І вони цікаві та справжні. Є історії, які не потрібно вигадувати, їх потрібно фіксувати. Я теж почала займатись документальним кіно також через це.
Хотілося б, щоб також експерти відповіли на запитання, чому почали так багато знімати документального кіно і чому на нього є попит.