На Каннському фестивалі у «Двотижневику режисерів» відбулась світова прем’єра фільму Аліни Горлової, Єлизавети Сміт та Семена Мозгового Militantropos. Фільм знятий режисерами кінокомпанії Tabor – перша частина трилогії «Дні, які я б хотів забути».
@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1610973 { min-height: 180px !important; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1610973{ margin: 0!important; } .mobile-branding-wrapper { min-height: 200px } }
Аліна Горлова («Явних проявів немає», «Цей дощ ніколи не скінчиться»), Семен Мозговий («Історія Зимового саду») та Єлизавета Сміт («Сіль з Бонневіля», «Школа №3») створили спільний проєкт, що, хоч і складається з окремих фрагментів, вражає своєю цілісністю та об’ємністю.
«Ми спробували створити колективний портрет нашого суспільства, людей, які стикаються з війною, але, незважаючи на це, вони все ще продовжують жити, робити вибір і прагнуть бути людьми, відбудовувати для себе важливі речі», – зазначили автори на прем’єрі фільму. А після неї ZAXID.NET поговорив з режисерами про сенси та способи їх кінематографічного вираження.
«Дехто взяв зброю, а ми взяли камери», – говорять вони.
Ваш фільм виглядає дуже цілісним. Тому почну відразу з технічного питання. Ви якось домовлялись про стилістику зйомки чи існуєте на одній хвилі?
Єлизавета Сміт: Так, на одній хвилі. Хоча про деякі речі ми домовляємося потім.
Ми – друзі, колеги, майже родина, можна сказати. Ми багато років працюємо разом на проєктах один одного в різних ролях. І, що важливо, не тільки ми втрьох, а й наші оператори-постановники, які є нашими співаторами. Ми формувалися разом як кінематографісти, як особистості, тому бачимо, відчуваємо кіно однаково.
Аліна Горлова: Я постійно надихаюся нашими операторами. Завжди прислуховуюсь до того, що вони пропонують.
Ми почали знімати документальне кіно під час Революції Гідності. Нічого не змонтували тоді, але все одно почали якось випрацьовувати цю спільну документальну кіномову. Потім в нас була «Школа №3», яку показали на Берлінському кінофестивалі. Потім «Явних проявів немає». Потім «Цей дощ ніколи не скінчиться».
І якось ми знаходили наш підхід. Тому, коли почалося повномасштабне вторгнення, ми були готові в цьому сенсі. Але, що важливо, все одно в нас відбулась еволюція під час зйомок. Ми на початку тримали дистанцію від подій, а потім почали підходити ближче.
Завдяки чому? Завдяки довірі?
Аліна Горлова: Змінився погляд на події. Спочатку все було дуже болючим, ми бачили тільки погане, ніби у фокусі було лише страждання. Так було у багатьох українців. А потім настав певний перелом, коли починаєш бачити красу. Звідси всі ці ініціативи з садівництвом, наприклад, які стали дуже популярні зараз. Щось всередині змінилось.
Єлизавета Сміт: Щодо технічних домовленостей, то ми вирішили, що будемо знімати на штативі статичними кадрами. Про композицію кадрів ми, звичайно, не могли домовитись, але знали, що працюємо з дуже талановитими операторами – В’ячеславом Цвєтковим, Христиною Лизогуб та Денисом Мельником.
А щодо наближення до героїв, то відбувалось по-різному. Іноді йшлося про довіру, тому що ми часто повертались до людей, щоб зняти буквально дві сцени. Вони до нас звикали. А іноді ми використовували довгофокусну оптику, щоб не лізти людям в обличчя, а вже потім питали в них дозвіл це використати у фільмі. Тобто використовували різні підходи в різних ситуаціях.
Ви дали визначення фільму, як дослідженню людини війни. Натомість у вас вийшов дуже ніжний та емпатичний фільм. Один мій колега (з яким я не погоджуюсь, щоправда) дорікнув, що ви не відповіли на питання про людину війни.
Єлизавета Сміт: Ми не погоджуємося з тим, що людина війни – це темна людина. Крім того, мистецтво – не про відповіді, а про постановку питання.
Семен Мозговий: Мені здається, що людина війни не завжди темна. Я часто повертаюся до Третьої віденської школи психотерапії, яку Віктор Франкл заснував після того, як був в Аушвіці. Суть в тому, що людина може витримати все, якщо вона знає навіщо. І єдине, що не можна забрати в людини, – це її можливість реагувати на події, які її оточують.
Звісно, це темний дослід, і ми його не обирали. Але коли здається, що немає вибору, ми все одно маємо можливість цей вибір робити. Ми маємо або брати в руки зброю, або говорити про війну, або відбудовувати те, що було зруйноване, продовжувати жити.
Очевидно, війна – це дуже погано, але нам потрібно говорити про неї як дорослі, бо війна – це частина нашого життя. Війни не закінчуються, вони тривають і будуть тривати. І що показує наш досвід? Ми побачили в собі і в наших громадянах те, що є інша сторона медалі, яка нас об’єднала, яка перероджує наше суспільство, дає можливість нам вірити в якесь майбутнє, творити його тут і зараз, не зважаючи на події.
Вона відкриває якісь унікальні прояви людської гідності. Я бачив людей, волонтерів, цивільних, які просто їхали на окуповані території через міста, що палають, або ріки в Херсоні та рятували людей або тварин. І про такі речі не варто забувати, не варто зводити до чорноти, бо вона не може поглинути людину, якщо людина має в собі світло.
Єлизавета Сміт: Я вважаю, що мистецтво повинно ставити питання, а не відповідати на них, тому що ми дослідники в кінематографічній формі. Ми досліджуємо питання та ставимо їх перед глядачем. Що він буде робити в такій ситуації, наприклад? Тому ми і намагалися поставити ці питання так, щоб глядач відчув цей досвід через наш фільм і, можливо, поставив питання до себе.
Аліна Горлова: Насправді, ми в якомусь сенсі даємо відповідь на всі жахіття, які доводиться спостерігати. Я говорю про емоційний контакт між людьми. Це те, що я відчувала, коли ми знімали на фронті: так багато емоційного зв’язку між людьми! Я думаю, що ми якраз в цьому сенсі, можливо, трошки і дали відповідь на питання про те, як це все пережити.
А що у в вашому дослідженні виявилось для вас несподіваним?
Семен Мозговий: Чесно кажучи, зараз вже і не скажеш. Я б сказав так, що ми опинилися в ситуації, коли забрали наше майбутнє. Але в тебе також немає і минулого, тому що і його вирвали, зруйнували місця, де ти виріс, забрали людей, з якими ти зростав. Хтось поїхав, хтось загинув. І ти знаходишся в цьому моменті невизначеності так довго, що час та простір починає змінюватись.
Тому, якщо чесно, я просто відчуваю постфактум, наскільки змінився я, наскільки змінилися люди, яких я бачу.
Аліна Горлова: Ще зустріч зі смертю дуже змінює. Це не про страх смерті, а про прийняття ймовірності, що ти можеш померти. Оце, мабуть, було відкриттям для мене: наскільки цей досвід екзистенційно змінює.
Єлизавета Сміт: Я не можу сказати, що це стало відкриттям або що мене це здивувало, але виявилось, що ми неймовірно витривалі, усе суспільство. Ті, хто стали військовими. Ті люди, які повернулися в зруйновані села та почали їх відбудовувати. Це викликає дуже сильну повагу.
Аліна Горлова: Мене здивувало особисто те, що я досі можу щось відчувати. Мене здивувало, що після усього побаченого, в мене ще є ресурс відчувати сильні емоції.
Семен Мозговий: А ще для мене стало відкриттям, що сон – це настільки важлива річ для людини. У мене почалося безсоння три роки тому. І тепер я так живу.
Як ви обирали героїв? Чи вони вас знаходили? Який був елемент випадковості?
Єлизавета Сміт: Випадковості було найбільше.
Аліна Горлова: І удачі. Ми так завжди працюємо. Ми приїжджаємо на локацію, яка нас цікавить, роздивляємось. Документаліст без удачі – як рибалка без вудки. Також важливим є контакт з людиною.
Єлизавета Сміт: Оскільки нас багато – три режисери, три оператори, – ми мали змогу знімати одночасно в різних місцях України, зняти багато матеріалу, і нам було з чого обирати.
Погоджуюсь також щодо удачі. Ми їздили, зустрічали різних людей, розмовляли, залишалися ночувати в чиємусь домі.
Розкажіть, будь ласка, трошки докладніше про філософські інтертитри у фільмі.
Аліна Горлова: Наш фільм – це перша частина триптиху. Ми спершу знімали інтуїтивно. Потім передивились все, що є, і зрозуміли, що хочемо створити концепт, бо у фільмі є три основні лінії. Ми бачимо, як війна змінює людину і її погляд на смерть, як війна змінює простір і час.
Потім, Максим Наконечний, наш співавтор сценарію, придумав назву, цей неологізм. Потім ми запросили в нашу команду Олександра Комарова – сучасного філософа та військовослужбовця.
Єлизавета Сміт: Ми не військовослужбовці, і нам дуже важливо було синтезувати, скомбінувати наш досвід та досвід людини, яка безпосередньо брала участь у бойвих діях. Олександр спочатку війни вступив до війська, звільняв і Київську, і Харківську області, і він наш сучасний український філософ.
Це була дуже добра колаборація, ми працювали над сенсами. Для нас це важливо, адже спочатку, коли війна починається, ти взагалі в хаосі і тобі здається, що все життя і весь світ зруйнувався. І для того, щоб цей світ відбудувати наново, треба відбудувати і нові наративи, і нові сенси.
І це те, що ми намагалися зробити в цих філософських інтертитрах. Там прямо прописано те, що війна розриває не тільки простір, вона розриває нашу цілісність. І ще вона дуже сильно впливає на пам’ять. Стрес, травма робить провали в пам’яті. І для того, щоб відновитися, потрібно перезібрати усі події. Зробити цю війну, на жаль, частиною себе.