Цьогорічний фестиваль «Молодість» 22 серпня вікдриється фільмом Дарії Онищенко «Забуті». Картина розповідає про молоду жінку, вчительку української мови Ніну, яка в силу обставин залишилась в окупованому Луганську.
Якщо говорити про те, яке це кіно, то перше, про що думаєш – це кіно як відкрита рана. Вона не гоїться. Зрештою, фільм і не має на меті сторити для глядача терапевтичний ефект. Радше навпаки, адже він говорить не про героїзм на війні, а про пошматовані долі людей за лінією фронту.
У фільмі зіграли молоді актори. Данііл Каменський (на головному фото), який значно виріс після фільму «Сторожова застава», та грає головного героя, Андрія. Марина Кошкіна, яка, власне, і грає Ніну. Марина, до речі, з Луганської області, тож для неї ця історія має особливе значення.
Також одну з ролей у фільмі зіграла художниця та скульпторка Марія Куліковська. У фільмі вона робить артперформанс, в якому знищує свої скульптури, повторюючи тим самим правдиву історію, яка відбулась на заводі «Ізоляція» в Донецьку.
У широкий прокат фільм має вийти 3 вересня. Завдяки агенції «Доступне кіно», фільм також буде доступний для небачучих та нечуючих людей завдяки звукоопису та розгоорнитим субтититрам.
В очікуванні прокату картини ZAXID.NET поспілкувався з режисеркою не лише про кіно.
Дарія Онищенко на зйомках фільму
Насамперед, «Забуті». Забуті ким в першу чергу?
Забуті власною державою, політиками. Люди на окупованих територіях опинились відірваними від України, серед неймовірно міцної пропаганди з боку російських ЗМІ, але деяким з ним вдається зберегти свою проукраїнську позицію. Вони ризикують життям аби відстоювати свої переконання, так само як і мої герої.
Війна побудувала кордони зі сходом, але ми все ж таки залишаємось однією країною – ті, хто опинився там, не за своєю волею, потребують нашої підтримки – це свого роду українське підпілля, наша запорука знову повернути ці території.
Цікаво, але зараз під час пандемії «забутими» відчули себе усі, світ зупинився і всі військові конфлікти світу пішли на задній план, зникли з перших новинних стрічок – але війни не закінчуються тільки тому, що про них припинили говорити, вони продовжують руйнувати життя людей. Доля звичайних людей на окупованих територіях, доля «забутих» – це глобальна тема, яка актуальна для будь якої зони конфлікту на земній кулі. Доля «забутих» і переселенців, які дуже рідко можуть влаштувати нове життя після переїзду, до яких часто ставляться зухвало, з недовірою та навіть з ненавистю. Ці люди теж забуті своїми власними співвітчизниками.
Якщо б вам потрібно було розповісти про фільм людині, яка зовсім не знає про війну в Україні, яким би був синопсис?
Історія кохання тих, хто не забув ким є насправді, і про кого не маємо права забути ми. Коли війна нищить все навколо: пізнавані пейзажі, знайомих людей, звичне життя – залишається стиснути кулаки і не дати зруйнувати себе.
Ця боротьба об’єднала вчительку Ніну та сімнадцятирічного Андрія, які живуть в окупованому проросійськими сепаратистами Луганську, на сході України. Пристрасть, яка спалахнула між ними – чи не єдина зброя проти усього божевілля, що відбувається навколо. Події фільму – це не лише хроніки сьогодення, це актуальна спроба розібратися в тому, на що здатне кохання.
Здається, приблизно такий синопсис англійською мовою ми представляємо на всіх міжнародних фестивалях. Він дуже загальний і зрозумілий для іноземної публіки також.
Ми вже показували наш фільм в Польщі, в Швейцарії, в Австрії, в Португалії та Італії, незабаром покажемо на фестивалі в Німеччині – люди сприймають фільм з розумінням, бачать актуальність теми і багато хто цікавиться подіями в Україні, кажуть, що нічого про це не знали – ми, на жаль, вже давно зникли з новинних стрічок. Тому дуже і дуже важливо, особисто для мене, доносити цей фільм саме до європейського глядача.
Чи є реальні історії та реальні прототипи у героїв?
Сюжет фільму побудовано на історіях реальних людей з окупованих територій. Ми довго розробляли цей проект, збирали інформацію, робили численні інтерв’ю. Вже під час зйомок мені писали люди з окупованих територій, але і на нашому знімальному майданчику були члени команди, які побували в АТО, наша головна актриса Марина Кошкіна сама родом з Луганської області – я думаю, що все це дало нам змогу побудувати дуже правдиву і чесну історію.
Я не ставлю перед собою як режисер завдання робити якісь політичні висновки, або щось пропагувати – мистецтво має залишатись незалежним – цей фільм про життя простих людей, і мені здається їх історії будуть близькі багатьом українцям.
Кадр з фільму
У кожного є своя причина залишитись. Дуже часто нею є дім. Ваші герої його позбавлені.
Для мене особисто – дім, це місто, де є твої рідні, близькі тобі по духу люди. Війна знищила цей дім для Ніни та Андрія. Андрій залишився внаслідок війни сиротою, Ніна не може назвати більше Луганськ своїм домом – так, це для неї дуже важко, але світ навколо змінився: близькі друзі стали чужими, зневажають її і дискримінують за те, що вона спілкується українською мовою. Ніна – людина з дуже сильними моральними принципами. Вона не готова миритись з несправедливістю навколо себе, хоче щоб її сприймали такою, як вона є, і головне – вона розуміє важливість збереження своєї української ідентичності – вона не збирається від неї відмовитись. Переїзд з окупованої території буде важким і вона це знає, доведеться почати все з нуля, але це вибір на який вона готова піти заради власної гідності.
Україномовність героїні є своєрідною стіною, те, що робить її чужою. Ця мовна гра якимось чином збережеться для закордонного глядача?
Мовна тема є дуже зрозумілою навіть в перекладі. Ми показуємо фільм за кордоном з субтитрами, тому вдається передати всі нюанси, але що важливо – європейська публіка розуміє, що право розмовляти рідною мовою є одним з найголовніших прав людини.
Позбавити людину в сучасному суспільстві цього права – здається неможливим.Тому ця історія зворушує та показує наскільки складною є ситуація на сході.
Розкажіть будь ласка докладніше про співпрацю з Марією Куліковською. Як роль для вас відіграє її перформанс?
З Марією Куліковською я познайомилась в Мюнхені, коли там проходила її особиста виставка. Я побачила її мильні скульптури та була зачарована енергетикою, яку я відчула в них. Ще не знаючи історії, яка стоїть за ними, я запропонувала Марії спробувати поєднати її перформанс і мій фільм. Маша розповіла мені про трагедію, яка сталась на заводі «Ізоляції», про те, що терористи розстрілювали там людей, а також дуже демонстративно перед камерами російських каналів – розстріляли її скульптури, а саму Марію після цього внесли в список заборонених художниць в Росії.
Дарія Онищенко та Марія Куліковська
Марія є скульпторкою європейського масштабу, її виставки та політичні перформанси проходять по всій Європі. Вона завжди через свої роботи розповідає про трагедію, яка трапилась з її країною. Я дуже пишаюсь тим, що дружу з нею. А наша спільна робота «Забуті» – це спроба поєднати різні види мистецтв з одним головним меседжем – ми за єдину Україну, ми проти війни. Марія також зіграла в фільмі одну з ролей. Це її акторський дебют, дуже вдалий, на мою думку. Як професійна перформерка вона дуже емоційно працювала над образом, дуже хвилювалась.
Марія грає в фільмі журналістку пропагандистського місцевого телебачення – власно кажучи втілює образ людини, яку вона зневажає, це її власний реванш і власна боротьба. Вона з гумором показала цю героїню, що робить її образ сприйнятливим для публіки.
В фільмі багато йдеться про створення фейків. Наскільки вони впливають на суспільство і чи може чесне кіно (мистецтво загалом) їм протистояти?
Протистояти пропаганді і фейкам в сучасному світі дуже важко – цей кордон між правдою і неправдою вже давно зник. Ми живемо в час, коли все можно перекрутити, всьому можна протиставити інші аргументи. І це важливе питання, що залишається, коли зникає правда? Чи можливо в такому світі залишатись вірним своїм ідеалам та переконанням? Чесним треба бути перш за все перед самим собою, тільки тоді вдасться бути чесними з іншими. Мистецтво має бути поза будь якою пропагандою, поза режимами і кордонами.
Про це писав в своїх щоденниках мій улюблений український художник Казимир Малевич. Багато років пройшло з того часу, розпався Радянський Союз, а слова Малевича для мене залишаються актуальним меседжем для всіх митців в Україні: нашою метою має бути передавання почуттів і емоції простих людей, доносення їх голосів до глядача, розповідати про життя, про кохання, про дружбу, про ті цінності, на яких будується людяність. Наше завдання, як митців – привертати увагу до проблем в суспільстві, підіймати дискурси. Але в жодному випадку ми не маємо право обслуговувати владу чи бути сліпими. Саме тому в фільмі я наводжу приклад – відсилання на картину Рене Магрітта «Закохані». Цю картину ми представляємо як алегорію на сліпоту не закоханих, а сліпоту зомбованих пропагандою та фейкньюз.
Кадр з фільму
Чому події відбуваються в Луганську, якщо «Ізоляція» в Донецьку? Луганськ – це було принципово?
Мені хотілось показати, що ця історія могла відбутися де завгодно: в Луганську, Донецьку і навіть у Криму. Ми нагадуємо про трагедію на заводі «Ізоляція» в Донецьку, мені здається засоби художнього кіно дозволяють в цьому випадку говорити про одну зону війни.
В донецькій «Ізоляціїї» зараз тюрма, у вас у схожому просторі навпаки чиниться опір. Це свідомий хід? Свого роду реванш?
Це спроба показати, що підпілля існує, що не всі змирились, що є супротив і що ми не забули про тих, хто кожен день страждає від урядів цих безглуздих самопроголошених так званих «республік». Трагедія на заводі «Ізоляція» досі не дає Марії Куліковській спокійно спати. Ми не забули про те, що там сталось. Її артперформанс в фільмі – це її власний реванш, але й пам’ять про тих, хто там загинув.
При лаконічній зйомці кіно дуже емоційне і відразу зачіпає. Як цей ефект досягається?
Я працюю багато років з оператором Еролем Зубцевічем, він сам родом з Боснії, багато знімає по всій Європі. Ми обоє дуже любимо ручну камеру. Ми ніколи не робимо розкадровки, намагаємось залишати якомога більше вільного простору для акторів. Також без розкадровки ти можеш вільно реагувати на якісь зміни, неочікувані моменти і завжди вибирати найкращий ракурс, найкращу можливість на майданчику. Це вимагає великої довіри між оператором та режисером. Але ми вже дуже міцний тандем.
Кадр з фільму
Також лаконічність пояснюється і невеликим бюджетом: не маючи зайвих коштів необхідно шукати простий але художньо виразний спосіб розповісти історію. Ми не мали багато знімальних днів, не мали якихось зайвих коштів для художників-постановників. Тому ми перш за все вирішили зосередитись на наших героях – бути близькими до них, слідкувати разом з камерою за ними, намагаючись передати кожне почуття, кожну важливу мить. Також я завжди проти зайвих ракурсів, які не обслуговують історію.
Багато сцен у нас знято одним кадром – це з одного боку будує напругу, з іншого надає візуально цікавий стиль. Я люблю реалістичне кіно, яке інколи навіть нагадує документалістику, але при цьому залишає за собою право на художню естетичність.
Музика активно бере участь у фільмі. Якою є її роль? Вона коментує, підсилює емоцію? Важливу роль відіграють тексти пісень. Знову ж таки, чи не стане (не було) це проблемою за кордоном?
«Забуті» – українсько-швейцарська копродукція. Музика до нашого фільму була написана швейцарським композитором Мартіном Скальські. Я просила його працювати з музикою дуже мінімалістично, застосовувати її атмосферно, аби вона не брала на себе забагато уваги. Для нас були важливі народні інструменти, деякі місця в фільмі нагадують шаманські мотиви, в деяких сценах музики майже не має, але присутні звуки, які створюють відповідну напругу чи настрій.
Також в картині звучать саундтреки одного з моїх найулюбленіших українських гуртів – «Один в Каноє». Окрім того під час зйомок виявилось, що один з учасників нашої знімальної групи теж пише пісні і музику, мені дуже сподобалась його пісня, яку ми і взяли в фільм. Діма навіть співає сам пісню в кадрі, граючи одного з партизанів. Це молодий український музикант. Його гурт ще мало відомий, але перспективний і називається «Психопатам».
Також в фільмі звучить пісня відомого в Україні музиканта Ріффмастера – ця ідея прийшла нам вже в самому кінці пост-продакшена і була виразом нашої підтримки Андрію після його арешту.
Перформанс Марії Куліковської відбувається під пісню у виконанні Квітки Цісик – «Взяв би я бандуру». Я дуже люблю цю пісню, вона ніжна, лірична, і в нас звучить на повному контрасті до подій на екрані. Марія знищує свої скульптури, показуючи, як війною знищується краса, кохання, віра в щось світле – і ця пісня на контрасті справді діє дуже сильно.
Олексій Горбунов на зйомках фільму
Яких реакцій очікуєте? На які події чи, можливо, репліки?
Я думаю, що реакції будуть дуже різні, тому що дуже різні у нас глядачі. Наше суспільство зараз дуже розколоте, не впевнене в завтрашньому дні. Війна, а зараз ще й пандемія… Я впевнена, що фільм спричинить певні дискурси, але це і добре.
У фільмі багато гострих тем, на приклад мовне питання чи допомога переселенцям, але врешті-решт кіно і існує аби давати глядачу можливість думати, відчувати, робити власні висновки.
Мій фільм про віру в кохання, про ідеалістичність, про надію на майбутнє. Дуже цікаво, як його сприйме саме українська публіка.
Ми дуже задоволені реакцією на покази за кордоном і дуже чекаємо на відгуки після перших показів у нас.
Ви, як я розумію, багато часу живете поза Україною. Якою бачать сьогодні війну в Україні в Європі? І чи бачать?
Я живу вже багато років між Україною і Німеччиною. В Німеччині у мене двоє дітей і коханий чоловік, в Україні – батьки, багато друзів і улюблена робота. Я дуже люблю своє рідне місто Київ і не можу без нього. Я навчалась режисурі в Мюнхенській академії кіно та телебачення, це була дуже сильна і професійна освіта, яка зіграла важливу роль в моєму житті. Зараз я все більше працюю на батьківщині, тому що я знімаю кіно про те, що для мене особисто важливо – а це, саме наше сьогодення, наші проблеми в Україні. І я завжди працюю в сфері копродукції, це допомагає доносити мої ідеї до європейського глядача. Я вважаю, що такі фільми як мій допомагають людям в Європі дізнатись більше про події в Україні.
Якою буде доля фільму, фестивальна та прокатна? Коли планується прокат?
Ми постраждали від пандемії, як і всі інші, але життя має йти далі. Деякі фестивалі були відмінені, деякі пішли в онлайн. Але ми встигли вже отримати призи в Польщі і в Португалії, тішимось, що наш фільм відкриє кінофестиваль «Молодість», дуже чекаємо на цю подію. Я дуже відповідально ставлюсь до всіх карантинних заходів – я завжди ношу маску в публічних місцях, дезінфікую руки. Я вважаю, що зараз під час пандемії дуже важливе значення набула відповідальність суспільства – це помітно на прикладі Німеччини, їм вдалось дуже вчасно зупинити пандемію. Я сподіваюсь, що і в нас ситуація не загостриться ще більше, тому і до нас на прем’єру і на покази – будь ласка беріть з собою маски, будь ласка тримайте відстань, бо це може комусь врятувати життя.
В кіно в Україні ми виходимо з 3го вересня в дуже важкий для кінотеатрів час – але хтось має це робити і ми ризикнули. Я не хотіла відкладати вихід фільму і впевнена, що наш глядач до нас прийде!
Ваш фільм «Істальгія» з’явився, коли українського кіно практично не було, він також став однією з перших копродукцій. Чи можна сказати, що зараз воно є? Наскільки змінились умови? Стало легше чи важче знімати в Україні та про Україну?
Так, «Істальгія» була на той час винятком. Ми тоді прокладали перший шлях в розвитку копродукції, змінювали старе, ще радянське законодавство. Після цього пройшло вже 7 років і особливо в час після Майдану в нашій кіноіндустрії змінилось дуже багато чого. В нас справді виникло нове українське кіно, дуже багато нових імен серед акторів, режисерів, операторів. Глядач почав ходити в кіно на українські картини, це дуже круто і це дуже надихає. Я бачу навколо себе професіоналів, це приємно, що наша кіноспільнота прагне розвиватись, покращуватись, ставить перед собою нові і нові цілі. Але знімати кіно – завжди важко, бо на це потрібні величезні гроші, а це завжди боротьба, яка потребує дуже багато терпіння, часу. Інколи просто здають нерви.
Лобіювання, піар – я все це не дуже люблю, але без цього в сучасному кінобізнесі дуже важко. Я не берусь за комерційні роботи, я обираю тільки теми, які вважаю важливими.
Загалом за останні роки трапилось дуже багато чого. Про наше кіно дізнався світ, ми перемагаємо на найбільших фестивалях, і це дуже круто. Зараз ми ще увійшли в Євроімаж, що дозволить нам використовувати додаткові можливості європейського фінансування, незабаром має запрацювати система кеш ребейтів. Але пандемія може загнати нашу галузь в чергову кризу, особливо, якщо ситуація погіршиться восени, але все одно, я вважаю, що перед нами багато перспектив, багато роботи.
Над чим працюєте зараз?
Зараз я працюю над проектом художнього історичного фільму про життя та творчість Казимира Малевича. Це буде байопік, фільм який має розповісти світу про те, що один з найвідоміших художників світу народився в Києві, виріс в українських селах, розмовляв і писав українською мовою, навчився малювати і вишивати в українських селян в своїх щоденниках Малевич зазначує, який величезний вплив мала Україна на його становлення як митця. Пізніше, побачивша на власні очі Голодомор, він не побоявся зобразити його в своїх роботах. На жаль, досі в більшості реєстрів світу він числиться як російський митець… я працюю над цим проектом разом з продюсеркою Анною Паленчук та з нашою відомою українською мистецтвознавицею Тетяною Філевською, яка спеціалізується саме на Малевичі, є авторкою документального фільму про нього та автором декільком книг про його творчість і працю.
Ми також підключили до проєкту нащадків Малевича, які проживають в Канаді та спілкуємось з його онукою в Німеччині. Це дуже цікаве завдання – створити біографічний фільм про такого видатного митця. Я дуже захоплена зараз цією темою, багато часу проводжу в музеях. Нещодавно в німецькому музеї в Кельні в архіві знайшла рідкісні ескізи Малевича саме періоду Голодомору. Я дуже вірю в цей новий проект, тому що мені здається дуже важливим розповісти історію його життя для української публіки. Але цей проект має і великий міжнародний потенціал. Малевича знає весь світ, як російського художника. Ми ж хочемо розповісти справжню історію життя Малевича, його величезний зв’язок з Україною.