У вівторок, 17 листопада, помер режисер Роман Віктюк. Він народився у Львові, вчився у Державному інституті театрального мистецтва (ГІТІС, Москва). Повернувся у Львів. Поїхав. Працював у багатьох театрах, аж поки у Москві не створив театру свого імені.
За цими кількома рядками офіційної біографії – справжній феєрверк, карнавал та театральність у чистому вигляді. Жодні біографічні відомості ніяк не можуть передати те, ким справді був Роман Віктюк. Слова про втрату, про епоху, яка відходить, не зможуть розповісти те, що він сам був найкращою виставою. Біографічні факти були для нього усього лише відправною точкою для торнадо розповідей та легенд, де неможливо (та й не потрібно) відокремити правду від вигадки. Тим більше, що у виконані Віктюка будь-який міф легко стає правдою, а правда – виставою. Тож і розповідь про Романа Віктюка – це розповідь насамперед самого Романа Віктюка.
Оглядачці ZAXID.NET Катерині Сліпченко пощастило взяти чимало інтерв’ю з Романа Віктюка. Ось лише кілька уривків.
«Зі Львовом – любов»
Так відповів Роман Віктюк на запитання, чому гастролі свого театру у Києві він назвав «Роман з Києвом».
«Я не можу погодитись, щоб десь було написано, що зі Львовом – роман. Бо роман не триває довго. Якісь хиби влади – і він урветься. А любов не залежить від влади, вона не може перерватись. Тому з Києвом – роман, з Україною – роман. А зі Львовом – любов».
Як Віктюк літати вчився
Роман Віктюк жив у самому серці Львова, на площі Ринок, від якої майже усі вулиці ведуть в театри («Я знав усе»). На подвір’ї росло дерево.
//
У львівському ТЮГу (зараз Перший театр)
«Я вилазив на верхівку, збирав усіх дітей з площі Ринок та влаштовував їм вистави. Одного разу я, як завжди видерся на це дерево і сказав, що сьогодні я буду літати. Я причепив собі віники на руки, як крила у птаха і, як режисер, дав команду рахувати. От я сиджу на верхівці дерева, діти рахують „раз, два, три…” і відчуваю, що ще не зможу летіти. А вони, там внизу, кричать все сильніше. Тоді я все ж таки набрався хоробрості, замахав руками й відірвався від дерева. Мені здалося, що я вже лечу, хоч за мить я вже був на землі. Проте я не був засмучений першою невдалою спробою, а лише скомандував „ще!”. Діти знову рахували, а я знову і знову замість того, щоб злетіти в небо, приземлявся на землю».
Згодом він казав, що політ підвладний лише акторові. Саме у цьому і полягає сила театру.
«Тепер я знаю, як це зробити, щоб актори відірвались від землі, щоб глядачі побачили, як вони літають високо-високо, хоча насправді залишаються на сцені».
«Мені було десь років 14 було, десь так циганка мені сказала, що я буду диригентом. Слово “режисер” вона, мабуть, просто не знала. Мама сказала, що в мене слуху немає, який з мене диригент. Я дійсно жодної мелодії відтворити не міг. Але ставив з дітьми на площі, на сходовій клітці, ставив і „Пікову даму”, і «Травіату», все на світі. Добре, що у моїх акторів слух був ще гірший, ніж у мене».
Бандерівець у квартирі Сталіна
Закінчивши школу Роман Віктюк поїхав до Москви, щоб вступити до найзнаменитішого на то час театрального вузу ГІТІС (Державний інститут театрального мистецтва).
«Божевільна дитина зі Львова поїхала вчитися до Москви. Я ніколи в житті не виїжджав так далеко. Проводжали мене як в Сибір. Спакували баняки, пательні, подушки, бо як же без того всього галицька дитина проживе. Труси в майтки зашили. В мене все це потім на вокзалі вкрали. Лише потім я зрозумів, що мене відправили як бандерівця, для підривної роботи».
Роман Віктюк – студент
Уже ставши знаменитим, Роман Віктюк жив у квартирі на центральній вулиці, Тверській. Колись квартира належала сину Сталіна Василю.
«Так сталося, що тепер я живу у квартирі сина Сталіна. Звичайно, я кликав священника, що він посвятив її. Бачите, як доля бавиться: я, бандерівець, живу у квартирі сина Сталіна. Дитина зі Львова! Так ніби якийсь вітер мене заніс з того дерева на Ринку у цю квартиру. Я коли перший раз приїхав в Москву, то йшов повз той будинок і думав, що він точно не для мене. Я щоразу, як підіймаюся сходами, дивлюсь, чи немає білого папірця з печаткою. Бо не маю права тут жити. Але живу тут».
СРСР та «Украдене щастя»
Однією із найяскравіших сторінок роботи Романа Віктюка в Москві стала постановка драми Івана Франка «Украдене щастя». Крім того, що вистава містила багато автентичних елементів, таких екзотичних на підмостках МХАТу, не обійшлося без «хуліганства».
«Украдене щастя» у МХАТі
«Я поставив п’єсу Івана Франка “Украдене щастя”. Не просто, а до 50-річчя створення СРСР. Уявіть собі афішу на фасаді: “До 50-річчя утворення СРСР”, – “Украдене щастя”. Олег Єфремов подивився і каже: “Б****, ми всі через тебе до Сибіру поїдемо”. Назву заклеїти не могли, ну бо назва ж. То заклеїли “До 50-річчя утворення СРСР”.
Думаєш, брешу? Ні, я ніколи не брешу.
Там ще протягом усієї вистави звучав запис греко-католицької служби Божої у виконанні чоловічого хору з Канади. Я всім казав, що то хор з Чернівців співає. До мене після однієї з вистав підійшов старший чоловік і спитав: “Ви знаєте, що ви зробили?”. І заплакав. Я ще потім “Підступність та кохання” до 100-річчя Леніна поставив».
«Я заздрю цим, третім»
Вистава «Служниці» свого часу (прем’єра відбулась у 1988 році у театрі «Сатирикон») буквально перевернула театральний світ. Попри те, що змінилося декілька поколінь акторів, вона досі лишається у репертуарі тепер уже театру Романа Віктюка. І кожну редакцію він привозив до Львова. Зрештою, він намагався привезти до рідного міста кожну свою прем’єру.
Вистава «Служниці» у театрі Романа Віктюка
«Це вже третя редакція, і ми готували її давно. Мені приснився сон: Жан Жене французькою (мені навіть здалося, що там були непристойні слова) кричав, що виросло нове покоління, а його забули. Він вважає, що нове покоління не може без нього зробити кроку. Вранці я зібрав акторів і без паузи кажу: “Почали!” Вони тільки запитали: “Служниць”?. Найцікавіше, що Дмітрій Бозін, коли ще навчався на другому курсі ГІТІСу, брав участь у привітанні Наталі Макарової та пародіював “Служниць”. Ми сиділи у залі, а з-за куліс з’явилася нога: струнка, рівна, нервова. Макарова мені каже: “Дивись, яка геніальна нога! Дай мені чесне слово, що він буде з тобою все життя”. Потім ми підійшли до нього, і я повідомив, що у нього завтра на одинадцяту репетиція. Якби він спитав, чи буде в нього головна роль, чи щось про гроші, нічого не вийшло б. А він тільки сказав, що прийде. Другу служницю грає Дмітрій Жойдік. Ми мали зустріч зі студентами, й один мене весь час розпитував про Жана Жене. Я запитав, як його прізвище. А він: “Жойдік”. Я кажу: “А ну паспорт покажи!” І він дає мені паспорт. А там, де має бути його фотографія, вклеєна моя.
Грає також хлопчина з Києва, Іван Нікульча. Він прийшов до нас, коли ми були на гастролях у Києві. Ця українська дитина навіть мріяти не могла, що буде починати в професійному театрі.
Вони всі прийшли тоді, коли Жене прокричав: “Треба починати!”.
Це покоління вже зовсім вільне від будь-яких політичних, культурних та інших забобон. І вони такі щасливі! Я заздрю цим, третім».
Як у Львові секс забороняли
На початку 2003 року Роман Віктюк мав привезти до Львова виставу «Давай замемось сексом». Комісія з гастрольної діяльності на території у Львівскої області її заборонила.
Виставу «Давай замемось сексом» у Львові таки зіграли
«На Різдво, у важливі та святі дні для кожного християнина, я подзвонив до голови комісії, яка заборонила у Львові мою виставу “Давай займемося сексом”. У цій комісії, мабуть, давно забули, що це за секс такий. Сказали тільки, що таке слово не пасує рівню Львова, що у Львові такої проблеми немає. Що на львівській Опері не може бути написано “секс”. Я відразу згадав передачу на радянському телебачені, де казали, що будівник комунізму не може займатись сексом. Було стільки дзвінків, стільки статей про це, що мені потім всі казали, що я заплатив великі гроші за таку рекламу. Казали: “Зізнайся, це ти сам придумав?” Всі газети тоді писали, що Віктюка не пускають на батьківщину.
Але тоді, коли ми її все-таки зіграли, я комісію ту запросив на виставу, ніхто не прийшов».
«Ті люди, які називають себе демократами, а живуть за комуністичними законами, не можуть відповідати за душу».
Місто без любові
Роман Віктюк у Львові
«Мене у Львові не один раз забороняли. Я після Москви повернувся додому. Дуже хотів цього. Поставив тоді “Фабричне дівчисько” Володіна. Приїхала з Києва якась комсомольська керівниця. Прийшла в театр у чоботях і потім била ними по підлозі. Це було в Театрі юного глядача. То стара будівля, там міцна підлога. А ця комсомолка так гатила чоботами, що пошкодила її. І виставу заборонили, її не було».
«Остання вистава, яку я поставив у Львові, називалася “Місто без любові” Льва Устинова. Потім жоден театр мене запрошував щось поставити. Але я весь час повертаюся, бо впертий».
«Жодні фальшиві демократи не можуть заборонити мені приїздити туди, де я народився та спілкуватись з тими, кого я люблю».
«Я багато вистав привожу до Львова. Не знаю, чому. Просто приїжджаю додому. Я вважаю, що потрібно пам’ятати про ту землю, звідки ти вийшов, бо в ній – твоя сила. Ці речі є простими, правдивими та щирими».
І наостанок…
«Театр – це сон. Коли працюєш над виставою – це сон. Коли дивишся свою виставу – це теж сон. А от коли закінчуєш репетицію, наступає реальність, і тоді страшно. І хочеться бігти назад, у свій сон»
Використані фото зі сторінок Першого театру та Театру Романа Віктюка
