Коли стоїш на краю…

01437
Коли стоїш на краю… ― Новини культури України  - Медіа-портал "Культура"

Третій рік режисер Стас Жирков очолює театр «Золоті ворота». І третій рік у репертуарі «Золотих» з’являється нова вистава за п’єсою Павла Ар’є. «Сталкери», «Слава героям!» і новинка сезону 2016/2017 – «Кольори». Чи трансформується ця тенденція в традицію – покаже час. Однак уже сьогодні очевидним є той факт, що за рівнем концентрації емоційного напруження, творчої сміливості та художніх експериментів ці три вистави дадуть фору цілому репертуару деяких театрів, статус яких звучить значно поважніше, ніж у «Золотих воріт».

Перші два спектаклі за Ар’є вийшли в постановці Стаса Жиркова, над «Кольорами» «чаклувала» переважно жіноча команда на чолі з Владою Бєлозоренко. Художник – Юлія Заулична, хореограф – Павло Івлюшкін. У ролях: Віталіна Біблів, Інна Скорина-Калаба, Катерина Вишнева, Анастасія Салата, Лілія Цвелікова. Акторський ансамбль у «Кольорах» максимально зіграний і виразний, тут бездоганно «беруть» потрібну «ноту» і не фальшивлять навіть у паузах.

Утім, спершу глядачеві загрожуватиме перспектива серйозно загрузнути у здогадках на тему родинних чи інших зв’язків між героїнями «Кольорів». Із перших хвилин він безуспішно намагатиметься вгадати, хто ж перебуває на сцені: різновікові подруги? сусідки? сестри? бабуся, мама, донька і дві її тітки? А десь ближче до фіналу обов’язково зрозуміє, що розмірковувати над цим не варто…

По-перше, конкретики уникає сам автор, представляючи своїх героїнь: Жінка в рожевому, Жінка в помаранчевому, Жінка в червоному, Жінка у фіолетовому, Жінка в чорному, вона ж – у білому. По-друге, героїні «Кольорів» – це одна умовна Жінка, народжена в Україні. Та, яка жила давно, живе сьогодні й житиме потім. Яка ніколи не існуватиме відірвано від своєї історії, від болю, нині – фантомного, а колись – цілком реального, що мучив її прабабусь… Вона на генному рівні страждатиме від поневірянь своїх попередниць, хоча що таке голод і німецьке рабство знає лише з розповідей та книжок…

«Коли стоїш на краю, лишається зробити лише крок – і минуле неодмінно стане нічим, порожнечею. Я – Марія, моя земля – Україна, моя кров – червона. Знаю. Бачила. Батько – директор школи, мати – модельєр. Дитинство осяяне щастям і убите горем. Ні, я не скаржуся, я тут не для того, щоб скаржитись…»

В історії емігрантки Марії – вона пережила голод 1933-го, потім разом із сестрою її вивезли до Німеччини, згодом вона відкрила своє ательє в Парижі, вийшла заміж, народила дітей і вже наприкінці життя приїхала до Білої Церкви, аби вклонитися своїй хаті й могилі матері, – переплетені історії сотень тисяч її сучасниць, тих, хто жив раніше і житиме потім.

«Цікава до всього, обережна, мрійлива», «практично-мрійлива, енергійна», «розчарована, зла та цинічна», «мудра, терпляча, педантична», «стара, пихата, вибаглива, ексцентрична» – так характеризує своїх героїнь автор «Кольорів». Цей набір епітетів – також умовність, адже впродовж спектаклю ці характеристики час від часу приміряє на себе кожна з «кольорових» жінок.

Бути різною – це так властиво жіноцтву. Та ж старість – не завжди ознака віку, саме тому чорне старече пальто однаково личить як найстаршій із ціпком у руці, так і наймолодшій героїні, у гольфиках і з «клоунським» носом. Саме тому та стара впадає у дитинство і називає мамою значно молодшу за себе героїню Віталіни Біблів. Яка, своєю чергою, спершу постає в образі такої собі молодиці-генеральші з намальованими вусами, а коли починає згадувати свого Рональда – від цієї «генеральськості» не залишається й сліду, до глядача звертається бита життям жінка…

«Різність», народжена не тут і не зараз… «Різність» не лише за кольорами. «Різність», яка… об’єднує. У кожної в руці – футляр для швейної машинки замість валізи, у якій жінки поскладали спогади і нехитрий скарб… Потреба пам’ятати своє минуле – ще один наголос цієї вистави. «Невже тільки час має право трощити мій посуд?! Досить, що він украв усіх дорогих мені людей і стер мої спогади».

Режисер Влада Бєлозоренко означила жанр вистави як «жива історія». І не зрадила цьому визначенню впродовж усього спектаклю. На сцені – сміх і сльози, крики відчаю і «перетасована» хронологія, біле і чорне, кольори, які, як і в житті, часто суперечать один одному, а іноді доповнюють один одного. Залізничне полотно, простелене до глядачів, розділяє сцену на «до» і «після», символізуючи певну межу, яку жінки неодноразово переступають. Межа, що розділяє мрії і реальність, прагнення і те, що маєш прийняти як вирок. «Свого часу я непогано шила, та своє життя закроїла не дуже вдало…»

Людмила ОЛТАРЖЕВСЬКА, «Театрально-концертний Київ»

Фото Олександри ЖЕЛЄЗНОВОЇ



Попередня публікація розділу 100 років Українській революції
Наступна публікація розділу Сесар Тойміль: «Моїм бажанням було показати надію…»

Маєте запитання?

Запитуєте - відповідаємо. Напишіть тут Ваше запитання і ми радо поінформуємо Вас про те, що Вас цікавить!

Введіть цифри, які зображені на малюнку

code

Коментарі

До цієї публікації коментарів немає...

Написати коментар