Актуальні новини

«Це і був уявний політ дрона над нами всіма»

У Львівському театрі ляльок 25 та 26 квітня відбудеться прем’єра вистави за п’єсою Андрія Бондаренка «Атомна русалка».

@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1584105 { min-height: 180px !important; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1584105{ margin: 0!important; } .mobile-branding-wrapper { min-height: 200px } }

Війна досі триває, загроза ядерного удару зростає. Ми боїмося, але вже без страху. Як і колись жартуємо, пʼємо каву і чай, ходимо на роботу та вітаємося із сусідами. Ми вже звикли будувати плани на завтра, розуміючи, що воно може не настати. Комусь тепер нормально готуватися до свого похорону так само завчасно, як і до весілля або домовлятися про сусідську оргію перед можливим ядерним вибухом. Хтось став сиреним перевертнем, а хтось досі згадує свою зустріч з атомною русалкою. Що ж залишиться у наших спогадах про ці дні? Дізнаємося згодом, а поки продовжуємо жити нормальним життям у ненормальних умовах. Так вважають у театрі та праюють над виставою. Її режисеркою є Яна Титаренко, художницею Інесса Кульчицька, а композитором Микола Лебедь.

Кілька історій розповідають про мешканців багатоквартирного будинку, яких темрява застає в різних ситуаціях. Юля повертається з Європи, де жила біженкою, додому до свого чоловіка. Але вони вже прожили окремо більше часу, аніж разом. Хто з них змінився більше і де межа цих змін? На кого перетворився її чоловік, поки її не було? Їхній сусід складає списки речей, необхідних для виживання в час війни і в умовах ядерного удару. Та чи можна передбачити все? Сусідка згори вже звикла до темряви і самотності, аж раптом у двері стукає незнайомець – що привело його сюди? Внизу в підвалі блукають люди в пошуках тепла та компанії. Куди вони забредуть – на весілля, на похорон чи в дитячу страшилку про Жовтого тюльпана?

В очікуванні прем’єри ZAXID.NET поговорив з драматургом Андрієм Бондаренком про виставу та роботу над нею.

Виства буде йти у Львівському театрі ляльок, на якого глядача розрахована п’єса?

П’єса писалася на замовлення німецького театру Neue Bühne Senftenberg з міста Зенфтенберг. Відповідно, передусім вона призначалася для умовного європейського глядача, якому потрібно розповісти про те, що діється у воєнній Україні. Однак, у процесі написання я вирішив відмовитися від орієнтації суто на іноземну аудиторію. Вирішив писати насамперед «для себе». Тобто, виходив з того, що якщо я створю переконливий художній образ України, який задовольняє насамперед мене, то тоді це, мабуть, спрацює і для європейців.

  Кім Кардаш'ян вразила мережу накладним пресом — ось це так наряд


Андрій Бондаренко (фото з Facebook)

Відповідно, головний адресат п’єси – це хтось такий, як я сам. Тобто, умовний українець, який хоче поглянути довкола, побачити себе та інших у тих нових умовах, в які нас поставила війна. Хоче трохи пороздумувати – як ми всі змінилися? Як ми ставимось один до одного?

При цьому я старався змалювати чим побільше перспектив для погляду. Звісно, у мене, як у автора, є якась своя конкретна перспектива, з якої я дивлюся на дійсність. Але насправді ж, ми усі рухаємось, ми дивимось один на одного, ми «віддзеркалюємо» один одного. Ми відбиваємо і вбираємо дуже різні траєкторії поглядів.

Через свою драматургічну діяльність мені після 24 лютого довелося багато поїздити по Європі. Я бачив там як живуть наші українці, які виїхали. Я теж постійно живу у Львові і бачу, як живуть, ті, хто залишився. Я розмовляю зі своїми друзями і колегами, які там – на фронті. І у цій п’єсі я спробував подивитися на всіх нас одночасно, якимось таким багатооким поглядом. Ми всі сидимо у своїх кімнатах чи підвалах, чи окопах. Але разом з тим війна трусить нами і кидає в різні боки.

Може, звідси і взявся образ дрона, що вилітає з темної квартири і летить над темним містом, дивлячись довкола. Написання п’єси – це і був такий собі уявний політ дрона над нами всіма.


На репетиції вистави (фото театру ляльок)

Розкажіть, будь ласка, про німецьку виставу.

Я спочатку побоювався, чи зможуть німецькі творці вистави вловити всі важливі нюанси і моменти. Але постановка у театрі Neue Bühne Senftenberg показала, що всі ми люди, і здатні розуміти один одного, навіть у різних умовах. На сцені я побачив доволі тонке втілення свого тексту, без відчуття бар’єру між нами.

  П’ять нових серіалів березня

Режисерка вистави Еліна Фінкель походить з України, можливо, тому їй вдалося добре передати нашу дійсність. Однак, німецькі актори також це все вловлювали і добре показували. Ситуацію «сидіння в підвалі» вони мене просто здивували – все було майже так, як я собі уявляв в голові. Вловили і тісняву, і дух «підвального спілкування». Це також хороший акторський професіоналізм, увага до деталей, якої часом бракує у наших українських театрах. Одним словом, німецькою постановкою я був дуже задоволений як автор. Тому, теж був радий, коли виставу приїхав подивитися президент Німеччини Франк-Вальтер Штайнмаєр – за виставу не соромно і, гадаю, можна цілком використовувати її як засіб впливу на європолітиків.

Загалом, з німецьким театром, з тамтешніми людьми відбувся дуже хороший людський контакт. Після прем’єри актори подарували мені дуже милі символічні подарунки — паросток помідора в горщику, свічку і крем від засмаги. Помідор далі росте в мене вдома, на вікні, вже дуже високий, нагадує і про «сади перемоги», і про дружбу з людьми з німецького театру. Свічку я деколи запалюю, потроху, коли особливо темно. А крем для засмаги був такою ніби загадкою, ребусом, який я ще досі розгадую. Моя дружина каже, що це символічне побажання поїхати нарешті влітку в український Крим. Можливо.

Чи при написанні п’єси мався на увазі саме Театр ляльок?

Загалом ні. Я писав для драматичної постановки, німці навіть попросили писати для певної кількості акторів. Однак, скажу чесно, десь на певному рівні, я таки думав про те, що до саме цього мого драматичного задуму, можливо, найбільше пасував би анімаційний театр ляльок. Оскільки у тексті було багато містики, сюрреалізму, різних трансформацій, художній світ п’єси балансує між кількома реальностями, сповзаючи то в один, то в інший бік. І так, вже при написанні в мене була думка, що цікаво було б побачити цей текст саме у форматі театру ляльок. Звичайно, далася взнаки кількарічна праця у Львівському театрі ляльок.

  Бред Пітт закрутив любовні стосунки з молодшою на 23 роки шведською співачкою Lykke Li


На репетиції вистави (фото театру ляльок)

І потім доля якось вивела цей текст саме на сцену цього театру. Німецька режисерка Еліна Фінкель попросила наших акторів записати аудіо-версію вистави, щоб на німецькій сцені звучала і українська мова. Ми зробили повноцінну читку, під керівництвом головної режисерки Львівського театру ляльок Яни Титаренко. Записали аудіо. А потім Яна каже – а може ми в себе зробимо і постановку? І я відразу подумав – о, класно, таки реалізуються мої внутрішні сподівання побачити цю п’єсу саме у виконанні ляльок!

Для Львівського театру ляльок ця постановка буде і експериментом із сучасною українською драматургією, і закономірним рухом з подальшого розвитку своєї «Вечірньої» дорослої сцени.

Що дають ляльки? Обмежують чи навпаки дозволяють дати повну волю фантазії?

Це хороше питання. З одного боку – це майже необмежені пластично-художні можливості, величезний простір для експериментів із побудови окремої художньої реальності. З іншого боку – вважається, що ляльки мають свої особливості – наприклад, не «вміють» багато говорити. А я люблю розписувати об’ємні діалоги і монологи. А ще з іншого боку – театр ляльок використовує і живий, акторський план. Це все можна комбінувати і поєднувати під конкретні художні потреби. Тому, я би сказав, що ляльки – це більше можливостей, особливо для польоту фантазії, ніж обмежень. Ну, але я все-таки, як драматург, можливо не бачу усього в постановочному процесі театру ляльок, тому це такий погляд трохи збоку.

Що для вас означає «нормальне життя в ненормальних умовах»?

Для мене цей вираз означає діалектику життя в умовах катастрофи. Як ми можемо побачити, що б не пережила і переживала людина, вона адаптовуєтсья майже до всього. Українці сьогодні поставлені в дуже складні, «ненормальні» умови існування. Однак, це не кінець життя. Українці живуть далі – живуть, працюють, спілкуються, вчаться, люблять, допомагають один одному. Але таке життя щохвилини, щосекунди не забуває нагадувати про свій зворотній катастрофічний бік. Такі постійні екзистенційні гойдалки. Тік-так – нормально-ненормально. Їзда на екзистенційному велосипеді. Дуже легко впасти, але треба їхати далі. Так і живемо.

Залишити відповідь