Лікувати не можна помирати

0540
Лікувати не можна помирати ― Новини культури України  - Медіа-портал "Культура"

Розділові знаки – за глядачем: Театр імені Франка презентував глядачам виставу-виклик «Подорож Аліси до Швейцарії».

Тема евтаназії – одна з найбільш суперечливих, які тільки можна собі уявити. Уперше такий метод припинення життя людини, яка страждає на невиліковне захворювання й знесилилася від мук, лікарі застосували п’ятнадцять років тому в Нідерландах. І з того часу полеміка стосовно того, може чи не може медицина практикувати евтаназію, невпинно набирає обертів, примножуючи лави як прихильників цієї процедури, так і її противників.

У спробах знайти правильну відповідь на запитання про евтаназію свої списи схрестили політики й соціологи, психологи й релігійні діячі, педагоги і, звісно ж, медпрацівники… Ще донедавна здавалося, що чи не єдиною територією, позбавленою пристрасних обговорень на цю тему, залишалося мистецтво. Однак нині актуальність та неординарність обговорюваного явища змусили висловити свою думку з цього приводу і митців.

Березнева прем’єра Національного театру імені Івана Франка «Подорож Аліси до Швейцарії» є саме такою колективною спробою. Коли художній керівник театру Станіслав Мойсеєв на початку сезону заявив, що працюватиме над п’єсою швейцарця Лукаса Берфуса «Подорож Аліси до Швейцарії», ця новина у навколотеатральному середовищі викликала, м’яко кажучи, подив. Така делікатна і складна тема, якої український театр старанно уникав, навряд чи асоціюватиметься із шаленими касовими зборами…

Головна героїня цієї історії – невиліковно хвора Аліса (Тетяна Міхіна), яка наважилася розпрощатися з життям. Її подорож до Швейцарії, де й мала відбутися ця процедура, драматична і нестерпна. Адже перехід із цього світу в інший із власної волі – це не миттєва процедура. Це місяці думок і сумнівів, віра, що розбивалася після чергового аналізу й знову відроджувалася. Це й трагедія матері (Людмила Смородіна). Розуміючи, що назавжди втрачає доньку, вона свідома того, що безсила щось змінити.

Зрештою, Аліса переживає кохання до Густава Штрома (Сергій Калантай), який, дуже своєрідно трактуючи клятву Гіппократа, допомагає зневіреним і змученим поставити крапку в земному житті. Нехай він завтра простягне їй склянку зі смертельною рідиною, але ж сьогодні цей красень чоловік, якого колеги називають доктором смертю, тут, поряд, на березі моря, яке відволікає від неминучості фіналу, пестить і заспокоює…

Спокійно, зосереджено, у спеціально відібраній для своєї останньої миті сукні – так прощається із життям Аліса.

На відміну від непохитної у своєму рішенні Аліси, інший пацієнт Густава Штрома – значно старший за неї Джон (Олександр Логінов) – ніяк не наважуються поставити крапку у своїй історії. Тричі приїздив він до Густава Штрома і тричі знаходив причину, аби повернутися додому.

Келих віскі, ненаписана книга, фундація, яку необхідно створити, – чим не причини, аби залишитися на цьому світі ще на кілька днів. Навіть усвідомлюючи, що дружина, випровадивши чоловіка до лікаря, уже встигла прибрати його горнятко для чаю…

Така поведінка пацієнта, переконують автори вистави, не слабкодухість, а нормальна реакція людини на невідворотність швидкої смерті. Саме тому помічниця Густава Ева (Світлана Косолапова) веде Джона до кабінету лише після того, як закінчується його улюблена мелодія.

Ще один герой вистави – Вальтер (Олександр Печериця), у якого Штром орендує квартиру. У списку потенційних клієнтів лікаря він, на щастя, не значиться. Однак у його біографії була своя персональна маленька евтаназія. Знищивши колись виводок кошенят, Вальтер знищив і себе також. Адже й досі, через багато років, той випадок згадує в найменших подробицях, щоразу здригаючись і старанно бризкаючи на руки дезінфекційний засіб.

Візуалізація – один із найефективніших складників «Подорожі…». Художник Катерина Маркуш створила на сцені прозорий простір, розкреслений вертикально й горизонтально люмінесцентними лампами. «Тут» і «там» мають чіткі межі. Але скло, з якого збудований кабінет Штрома, має ефект відображення. Завдяки цьому поряд із тими, хто вирушає в інші світи, опиняються ті, хто залишається тут… Ми не перериваємо зв’язків зі своїми рідними, ми залишаємося з ними в думках і спогадах.

Людмила ОЛТАРЖЕВСЬКА, "Театрально-концертний Київ"



Попередня публікація розділу Богдан Тихолоз: «Музей – це місце, де твориться культура»
Наступна публікація розділу Співець військової слави

Маєте запитання?

Запитуєте - відповідаємо. Напишіть тут Ваше запитання і ми радо поінформуємо Вас про те, що Вас цікавить!

Введіть цифри, які зображені на малюнку

code

Коментарі

До цієї публікації коментарів немає...

Написати коментар