Олег Стефан. Прагне чути час

014185
Олег Стефан. Прагне чути час

Харків'яни-березільці й досі ревниво вважають Олега «своїм», хоча львівський період творчості Стефана налічує вже понад двадцять років. На гастрольні покази прем'єр театру імені Леся Курбаса за участі Олега Стефана завжди з нетерпінням чекають у столиці. В Черкасах ностальгують за школою акторського ансамблю Олега Стефана та Богдана Козака у привезеній виставі Національного театру імені Марії Заньковецької «Загадкові варіації» за Е.-Е. Шміттом... Сьогодні з особливими відчуттями згадується, як в останній передвоєнний для Луганська рік підсумком фестивалю «Госпожа удача» стало одноголосне присудження саме Стефану лауреатства в номінації «найкраща чоловіча роль» - за блискуче зіграну ним у нерозривному партнерському тандемі з Олексієм Кравчуком роль Владімі- ра («Чекаючи на Ґодо» С. Беккета). Коли ж маховик війни вже набрав обертів, ми «тримали кулаки» за Стефана, який разом із іншими курбасівцями на кілька днів поїхав із гуманітарною місією до нескореного Маріуполя - читати вірші Василя Стуса, Ігоря-Богдана Ан- тонича та ювіляра року - Кобзаря.

Курс режисера Олександра Біляцького, на якому вчився Олег - історичного значення. Дипломною роботою стала повернена «на круги своя» комедія М. Куліша «Мина Мазайло», успіх якої у часи перебудови був настільки шалений, що в Харкові її переносили з малої сцени театру імені Тараса Шевченка на велику, а на гастролях у Львові та Тернополі Олег в ролі Мокія (інколи також бавився роллю тьоті Моті) відпрацював всю місячну репертуарну норму театру, адже «Мина...» тоді пішла замість решти анонсованих вистав. Стефан рано відкрив для себе все різноманіття театру: натуралістично достовірно грав у напружених соціальних драмах «Дорога Олена Сергіївна» Л. Разумовської і «Зірки на ранковому небі» Галіна, навчався визирати з-поза «маски» образу в «Мині...» (всі три - у режисурі Олександра Біляцького) та «Грошах (Сто тисяч)» за Карпенком-Карим, вдавався до інтелектуальної буфонади та циркизації, долаючи простір малої сцени на роликах («Largo di solato» В. Гавела) - обидві поставлені Миколою Яремківим. Новачком у театрі Стефан вже потрапив до гурту «європейських» акторів, яких обрав польський режисер Ґжеґож І І Мрувчинський для участі в «Опереті» В. Ґомбровича. У цій номінально ще радянській виставі театру імені Тараса Шевченка, хай і в сатиричному вигляді, проте вже презентувалися принади «буржуазного» життя, Стефан стилістично влучно зіграв авантюриста Графа Шарма.

У той «березільський» період Стефан і сам був схожий на протагоніста курбасівсько- го театру Йосипа Гірняка. Не лише типажем, а й амплітудою від масочного гротеску до ча- плінського ліризму. Таким невимовно сумним, заздалегідь приреченим у цьому світі самою чистотою, висотою своєю, був Тузенбах-Сте- фан в етапній роботі театру 1990-х років - «Трьох сестрах» А. Чехова (постановка Ігоря няткової стильової гнучкості» молодий Стефан був з обойми інтелектуальних акторів «Березоля» покоління 1990-х. Але якщо в постановці «Горбаня» С. Мрожека Онек Стефана був взірцем інтелектуально-парадоксальної гри сенсів, гри долі, то в репрезентативній постановці своєї генерації «Сни Крістіана» за текстами Андерсена, Гете та Чехова (авторами якої були режисер Олекса Кравчук та ак- тори-однодумці Степан Пасічник і Олег Стефан) герой, роздвоєний на сусіда Блаке та на інфернального Мефісто, став першим для Стефана досвідом метафізики в театрі. Наприкінці 1990-х Олег (разом з О. Кравчуком) перегорнув цю найдорожчу серцю «сторінку», лишивши у Харкові улюблені ролі, партне- рів-однокурсників (наче родину), і майнув до Львова, мов те франківське «сойчине крило», що ятрить душу своєю відірваністю від пари - друга Степана Пасічника.

Переїзд до Львова не був для актора кроком у невідоме. Перший дотик до ігрового театру Володимира Кучинського судився Стефану під час сенсаційних гастролей у Львові «Мини Мазайла». Але тоді коло свідомих галицьких митців здалося російськомовному хлопцеві з молдавського прикордоння (Олег Стефан родом з Одещини) неприступним. Та вже на початку 1990-х надзвичайна акторська природа Олега була засвідчена авторитетними міжнародними театральними експертами. В групі з дев'яти (!) акторів з тоді ще велетенського СРСР Стефан отримав можливість стажування і навчання у Єжи Ґротовсько- го в Понтедері. Техніка акторів Ґро- товського, як і вистави Васильєва та Брука, а згодом - універсально чиста театральність театру Піни Бауш або навіть наївний африканський театр - стали тими «цеглинками», які добудовували Олега професійно і по-людськи.

Власне, саме потреба знайти відповідне своєму прагненню самовдосконалення середовище та опанувати нову методологію в акторській творчості після кількох років коливань поміж Харковом та Львовом зму- сила-таки Стефана змінити створений колись Курбасом «Березіль» (в якому його і «розіп'яли») на театр, створений духовними нащадками Курбаса в місті юності режи- сера-реформатора і на хвилі реабілітації театральних ідей майстра. Між іншим, Курбас із Олегом усюди - і вдома, і в театрі - в центрі його «світобудови» портрет Учителя... Кучин- ський запропонував Олегу роботу з текста-

Бориса). І саме чеховським акордом судилося завершитися харківському періоду творчості митця, коли у виставі «Вишневий сад» Володимира Кучинського на сцені театру імені Шевченка Олегові поталанило зіграти Трофі- мова у парі з Адою Роговцевою - Раневською. Цю зустріч, як і партнерство з видатним майстром рідної сцени Леонідом Тарабариновим (у цьому контексті варта уваги постановка Бориса Варакіна «Пригвождені» за В. Винни- ченком) Олег зберігає в емоційній пам'яті все життя - метри вразили його вичерпною глибиною і водночас світлом, простотою своєї служби на театрі. Очевидно, що як актор «вими, які духовно центрують особистість у сценічних композиціях, що вимагають від актора виняткової «техніки» душі, акробатичної натренованості тіла, чистоти і наповненості інтонування текстів. Такими є зіграна Стефаном трійця героїв з необарокової вистави за текстами Г. Сковороди «Благодарний Еродій» або епікуреєць та мудрець Сократ «Хвала Еросу» за твором Платона «Бенкет». У сучасній роботі театру за творами Г. Сковороди «Наркіс» Стефан відчуває нову природу свободи в архаїчних філософських діалогах. Тут зовнішньої дії майже нема - актор грає у строгому чорному вбранні і шалику в тон срібним берегам ікон, що утворюють простір сковородин- ської філософії, згідно з якою в центрі світобудови - гармонійна людина. Тут актор занурює глядача у своєрідну медитацію, ритуальність, передусім завдяки голосу, що з першої взятої ноти задає духовну вертикаль сценічної дії...

Саме з Кучинським Стефан опанував унікальну манеру «курбасівців» грати поетичні вистави, та до такої міри оригінально, що, хоч сам і не належить до корифеїв-засновни- ків колективу, нині вже сприймається як ета-

ється від сцени, а крізь його «відкриті» назустріч двадцятирічному генію поезії долоні з тонкими пальцями пробивається прощальне вечірнє сонце театральних софітів. Особливо натхненно, «кульмінаційно» читає актор з Антонича улюблене, багатозначне, урочисте «Воскресіння».

Особисто для мене біографія Олега Стефана як актора поділяється на періоди «до» і «після» вистави «Марко Проклятий, або Східна легенда» за поезією В. Стуса. Разом з трьома акторами - Андрієм Водичевим, Володимиром Кучинським і Наталкою Половинкою Олег був відзначений за театральний реквієм по Василеві Стусові найвищою національною премією. Це рідкісний випадок, коли нагорода прийшла до тоді ще навіть не сорокарічного актора! Прийшла, засвідчивши, що Стефан вже відбувся як явище в театрі України, а це було б неможливим, якби Олег не відбувся на цей час як митець-особистість. Шлях до прем'єри не був схожий на жодну іншу театральну роботу - підмурком у роботі з текстами поета слугували ірмоси. Потужне ка- тарсичне очищення душі через ірмоси призвело Олега до єдиної можливої інтонації ролі - трагічно-просвітленої. Протягом години сценічної дії заголовний герой проходить «крізь стонадцять кіл вогнем пойнятих» екзистенційного пекла табірного ув'язнення, людина витончується, сходить нанівець фізично, але тим вище підноситься духовно поет. Туга ключового для української міфології героя Марка Проклятого - за свободою, за коханою, а зрештою і за смертю, яка «тобі солодша і миліша за всі надії, тож її і клич» - була привласнена Стефаном і розчинена у спокійному, наче в Христа на Таємній вечері, погляді; в якомога вище випростаній над затемненою залою руці з ліхтарем («шукаю людину!»); у жесті, яким Марко наче востаннє обіймав світ, що полишав, і у сповненому непідробної любові та світла тоні.

Сьогодні майстер-клас актора театру-флаг- мана методології на третьому десятку його років Стефан демонструє у ролі Жіля з ви- стави-формули ігрового театру «Амнезія, або Маленькі подружні злочини» за Е.-Е. Шміттом та в образі Доброго Бога з постановки «Ма-па НаМа» за І. Бахман.

Не ставивши собі за мету грати у виставах- політичних акціях, Стефан, разом з тим, відлон курбасівських чи- тань-співів. Після текстів Ліни Костенко та Тараса Шевченка Стефан мав щастя зіграти у поетичних драмах Лесі Українки (вистава «Апокрифи»). Пристрасно-інтелектуальним, з позачасовим тавром зрадника - чорною жилеткою чи то Вічного жида, чи то символічного цигана, крадія найбільшого скарбу людства - є Стефанів Юда («На полі крові»). Несподіваним володарем ситуації, лідером у діалозі-протистоянні, з переконливою, чітко окресленою чоловічою позицією виявився його Хуса («Йоганна, жінка Хусова»).

Коли ж від сюжетного поетичного театру «курбасівці» знову зробили крок до чистої енергії поезії, Олег став одним з центральних «персонажів» вистав «Молитва до зір» та «Формули екстази» за поезією Б.-І. Антонича. Здається, актор тут стає невагомим, фізично розчиняється в імлі нічного міста сумної і запашної лірики Антонича, а емоційні рефлекси в його очах спалахують наче від світла газових ліхтарів, повз які крокував середмістям поет. Читаючи поезії, Стефан мов би відриватого знаменного первістка акторської долі - Моки в «Мині Мазайлі» - раз по раз ставав на сцені свідомим носієм філософсько-політичних ідей драматургів та режисерів. У Вин- ниченковій драмі «Між двох сил» ще 1991 року він зіграв шляхетного козацького лицаря Арсена, який склав голову за незалежність батьківщини, і мерзоту-офіцера з тих, хто Україну в 1918-1919-х шматував. У період першого Майдану 2004 року Олег створив у хроніці «Богдан» за текстом ШМа образ неканонічно сповненого протиріч і душевних сум’ять заголовного героя національно-визвольної війни українців XVII ст. Тепер здається, що Кучинський і Стефан знали про наше теперішнє життя все, вони ж бо у відкритому фіналі «Богдана» вже десять років як застерігають: «Звідки,Йвасю? - З-за Дунаю. - Що чувати в вашім краю? - Ой нічого, тілько война... Україна неспокойна...» - з невимовною сумішшю театрального азарту і людського болю співав і вистукував на козацькому барабані Олег.

Цікавий та своєчасний досвід дала Стефану співпраця із запрошеними режисерами Ход- жакулі Овлякулі - над роллю Кента з трагедії «Король Лір» В. Шекспіра і Андрієм При- ходьком - при втіленні образу дядька Лева з «Лісової пісні» Лесі Українки. Важко аналізувати концепцію його героя з «Лісової пісні», адже вона є просто життєвою філософією самого Олега. До речі, у цій виставі режисер і його команда за два роки до російського вторгнення в Україну дивовижним чином попереджали українців щодо необхідності вичавити з себе рабство «совка», що одного разу вже призвело до геноциду в Україні. Стефан об’їздив тоді з гастролями «Лісової.» всю центральну Україну, але, на превеликий жаль, послання вистави «не почув Схід» та Крим.

Олег не з тих митців, хто неподільно живе своїм театром, виключаючи з поля зору чималий залишок спектра творчості. Коли після низки вистав-подій у театрі імені Леся Курбаса окреслилася «пробуксовка», Стефан із головою пірнув у виховання нинішнього свого чималого акторського курсу на тральної діяльності. За його участі відбулися покази ескізу вистави «Підірвані» Сари Кейн - дебют Першої сцени сучасної драматургії «Драма. иА». Тепер очевидно, що то був і справді «ескіз» знаменної подальшої співпраці Стефана з Павлом Ар’є, яка принесла потужні творчі результати в їхній роботі над матеріалом «Баба Пріся». У виставі-міс- терії О. Кравчука «[баба]» Олег як запрошений на сцену Львівського театру імені Лесі Українки актор зіграв 86-річ- ну селянку, мешканку чорнобильської зони. Зіграв, змусивши цілковито по-новому подивитися на себе глядача, який любив і знав його впродовж багатьох років. Точніше, гадав, що знає. В образі Баби вражає висока міра узагальнення долі особистості та народу, в ній вочевидь затребуваний небанальний світогляд митця, властиві йому такі контрастні поривчастість, ексцентризм та самозаглибленість, чудове почуття гумору і гострота сприйняття чужого болю, мов свого. Цю недорікувату, зовні простецьку, втім далеко не просту Бабу Олег грає на рівні інтелектуальної арлекінади, а в потужній трагічній кульмінації ролі змушує пригадати, своєю чергою, трагічний гротеск Амвросія Бучми або Михайла Чехова. Втім суть творчого шляху Олега Стефана не в доланні відстані від однієї вдалої прем’єри до іншої. З рівною мірою відповідальності за кожне вимовлене зі сцени слово грає він і «чергову» виставу, якій вже десяток років! З якнайбільшою вимогливістю до себе Олег щовечора перед глядацькою залою прагне чути час, що тече, спливає, настає?..



Богдана ПАСІЧНИК, «Український театр»

Фото надані театром



Попередня публікація розділу Дивовижні вібрації душі Лесі Дичко
Наступна публікація розділу Рівненський театр для мене – це родина

Маєте запитання?

Запитуєте - відповідаємо. Напишіть тут Ваше запитання і ми радо поінформуємо Вас про те, що Вас цікавить!

Введіть цифри, які зображені на малюнку

code

Коментарі

До цієї публікації коментарів немає...

Написати коментар