«Мрія про Антарктиду»

«Видавництво Старого Лева» готує до друку книгу Маркіяна Прохаська «Мрія про Антарктиду». У цій книзі здійснено спробу без замаху на вичерпність синтезувати і передати читачу цілісний світ Антарктики – холодного, скутого льодом, ненаселеного і досі маловивченого краю. Він простягається на континент Антарктиди та Південний океан із безліччю островів.

В основі книги – живі враження автора, який здійснив велику мрію і подався у подорож до української станції «Академік Вернадський» в Антарктиді. Текст насичений великою кількістю інформації, пов’язаною із континентом: від того, як люди знайшли південну землю 200 років тому, – до того, як потрапити на континент у наш час; від мальовничих описів навколишнього світу у Антарктиці – до пояснення складних процесів, які безпосередньо стосуються кожного мешканця планети. Книга з’явиться у книгарнях у середині лютого, а в очікуванні ми пропонуємо уривок з неї.

@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1535273 { padding-bottom: 56.21%; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1535273{ margin: 0!important; } }

***

Знайомство з морським леопардом

Пітер забрав нас із станції-музею Порт Локрой на інший острів. Йдучи до нього, ми могли бачити, здавалося, на відстані трохи довшій, ніж витягнута рука, прості й загадкові водночас силуети водоростей. Вони легенько погойдувалися на мовби прихованому димом чи туманом чистої і прозорої — аж білої — води контури великих білих гладких валунів. З них було збудоване дно. Більшість із нас залишилася на цьому острові на доволі довгий час. Решта подалася на яхту.
Ми встигли дуже докладно роздивитися широкий кам’янистий берег, де було важко пройти, щоб не наткнутися на пінгвіна. Вони до нас одразу підійшли. Один навіть сів на Яґодин наплічник і почав його щипати. Я хотів допомогти їй і вирішив відволікти пінгвіна яскравими червоними окулярами проти сонця. Він на них активно реагував, але з рюкзака не злазив.

На березі лежав цілий скелет кита, а довкола були ще окремі кістки цих тварин. Цей скелет завдовжки 30 метрів дослідники з команди Жака Іва Кусто зібрали докупи в бухті Леопарда з розкиданих решток китів, щоб краще вивчити будову тварини. У той момент мені здалося неймовірним, що колись давно я захоплено дивився «Підводну одіссею». Можливо, у років 7 або 8 я мандрував із кораблем «Каліпсо» і в Антарктику. Тоді думалось, що такі мандри — це щось на грані фантастики. Врешті, коли Кусто ходив у ці води, дослідники ще не так добре вивчили Антарктиду. А тепер я тут.

Тим часом Пітера все ще не було, і всі вже трохи втомилися чекати. Ми вже порозглядали все по кілька разів і зійшлися на березі. Дивилися у бік «Сельми» й бачили, що щось відбувається. Із Порту Локрой прибув моторний човен із трьома людьми на ньому. Він ганяв туди-сюди біля яхти на фоні блискучого льодовика. Після цього Пітер прибув до нас і сказав швидко застрибувати до човна. Він газонув від берега, але раптом капітан зупинив його по рації. Виявилося, що на Міхала, який пірнав біля айсбергів, мало не напав морський леопард. Крім Міхала вирішила поплавати й Домініка. Але вона просто занурилася у крижану воду в купальнику, а потім грілася на сонечку. А Міхал пірнав у костюмі на глибину.

Коли я збирався на станцію «Академік Вернадський», то кілька разів натрапляв на історію про те, що в тому районі не так давно морський леопард напав на науковців. Наприклад, біолог Андрій Утєвський розповів, що 2003 року морський леопард напав на британську дослідницю Кірсті Браун. За його словами, вона не відреагувала на появу тварини. Тож леопард прокусив гідрокостюм, і в неї стався холодовий шок. Тож леопард фактично втопив її. «Це був перший відомий летальний випадок після нападу морського леопарда на людину». Морський леопард — хижак, і він полює на пінгвінів. Але на людей він нападає, найімовірніше, щоб захистити територію. Попри таку новину, інший досвідчений зимівник зазначав, що сам факт нападу викликає багато запитань.

Капітан говорив по рації: «Зараз хлопці та дівчата зі станції приманюють леопарда, у них швидший човен. Коли леопард попливе за ними — пливіть до “Сельми” і швидко залазьте на борт. Якщо встигнете витягнути ще й човна з води — буде добре. Але головне — самі вилазьте на борт».

Ми вичікували й дивилися, як волонтери кружляють у воді. Леопард був десь поруч, і міг напасти на нас. Він міг би прокусити човна або навіть застрибнути всередину. Теоретично, могло би статися і таке, що леопард когось зловить і також затягне на дно. Думаю, тій людині би вже нічого не допомогло. Всі перебували в напруженому очікуванні. Позаду кричали пінгвіни. Ми вичікували.

Раптом капітан дав команду їхати, і Пітер на всій швидкості помчав до борту. Але леопард вже рушив до нас. Ми один за одним застрибнули на «Сельму» як ніколи швидко. І одразу — до канатів на лебідках, щоб підняти з води човна. А леопард — тут як тут. Думав, він прокусить понтон. Але тільки злісно покружляв поряд. Він видався мені дуже красивою істотою із милою мордою, величезною пащею й очима, як у собаки-розбишаки, що хоче погратися. Український біолог Артем Джулай розповідав, що особливо поганятися за човном і погратися у бульбашках повітря люблять молоді особини. Часом трапляється, що морський леопард таки прокушує надувний моторний човен. Здебільшого — хвостову частину. Найімовірніше, він сприймає людей за своїх конкурентів і просто хоче вигнати їх із власної території.

А «наш» леопард ще довго гнався за «Сельмою». Моя каюта була розташована позаду двигуна й над гвинтом. Там було добре чути, як капітан час до часу дає повний хід, аби шумом відігнати тварину, що почала кидатися на яхту, коли ми йшли до каналу Лемера (Lemaire Channel).

Врешті тварина відстала від «Сельми», а ми тим часом наблизилися до проходу Лемера. Це одне з наймальовничіших місць тієї частини Антарктики. І як у першій частині «Володаря перснів» Араґорн звертає увагу на Арґонат — гігантські кам’яні статуї обабіч річки, затиснутої між двома прямовисними скелями каньйону, так і Пьотр покликав усіх нас на гору й порадив наступні 20 хвилин не пропустити прекрасних панорам протоки. Порівняно вузька протока була затиснута прямовисними скелями, що виривалися зубцями з води. У їхніх підніжжях стояли пологі скелі, засипані сніговими шапками. Спокійна дзеркальна вода копіювала в собі сніг гір та бліде чисте синє небо й розширювала світ, позбавляючи його низу, перетворюючи низ на тонку пелену повітря, по якій ми йшли в об’ємному просторі.

На вході до протоки височіють дві високі базальтові скелі, що, як вежі-близнюки, мають майже однакову форму та висоту. Одна із британських експедицій назвала їх Цицьками Уни (Una’s Tits) — на честь жінки на ім’я Ірен Уна Седжвік (Irene Una Sedgwick). Але це — стара розмовна жартівлива назва із середини ХХ століття. Є, звісно, й інші варіанти, наприклад, Вершини Уни, Піки Уни. А серед альпіністів вершини відомі також як Вежі мису Ренарда. У травні 2008 року британці затвердили назву Вершини Уни (Una Peaks), а вже у жовтні її прийняли також і американці. Вища із вершин сягає 747 метрів, і люди підкорювали її лише раз — 1999 року.

Сама ж Уна народилася на Фолклендських островах, що є під суверенітетом Великої Британії як одна із Британських заморських територій. На ці острови також претендує Аргентина, і 1982 року через цю територію між нею та Великою Британією відбувся збройний конфлікт, у якому перемогла остання. Британія побоювалася, що, втративши Фолклендські острови, вона може втратити претензії на Антарктичний півострів.

Ірен Уна Седжвік працювала у 1949–1950 роках на Фолклендах секретаркою у Службі залежних територій Фолклендських островів (Falklands Islands Dependencies Survey — FIDS). FIDS була попередницею Британської антарктичної служби (British Antarctic Survey — BAS). Перетворення відбулося 1962 року. У каналі Лемер навіть влітку не завжди можна спокійно пройти. 28 лютого надвечір, коли там проходила «Сельма», канал був всіяний брилами льоду. Ми доволі часто вдарялися до них бортами. Стерновий то сповільнював хід, то знову пришвидшував — залежно від щільності перешкод у воді. Ми досить інтенсивно маневрували. А коли стало вже зовсім складно — за штурвал став капітан. Крім гудіння двигуна й наших розмов, було чути, як поряд хрустить лід — це він танув у воді.

В Ушуаї я двічі зустрів сім’ю росіян — дорогою в Антарктику й дорогою додому. Чоловік, дружина і їхні доньки вже п’ять років мандрують світом на яхті. Поки я був на станції, вони також вирішили відвідати Антарктику, бо погода на шляху до Африки була несприятливою. Їхнє порівняно нове судно із пластиковим корпусом не впоралося із льодом у протоці Лемер, і їм довелося розвернутися, не дійшовши якихось кілька кілометрів.

Коли ми пробилися через канал, і ще трішки залишилося до станції, то обговорювали подальші плани. Все закрутилося несподівано. Домініка, Аґнешка і Міхал не захотіли йти «Сельмою» на південь, щоб там «дивитися на чергових пінгвінів». У них виникла ідея висадитися на континент біля острова Расмуссен (Rasmussem Island) — урізноманітнити свої враження і побути у спокої на суші в малому колі людей. Там є аварійна хатинка. На щастя, частіше такі будиночки використовують для запланованих акцій. Наприклад, для ночівлі під час тривалого збирання зразків. У цьому ж випадку, її заселило трійко мандрівників, що вирішили піти на два дні у гори. Вони мали гірське спорядження. А капітан видав їм чудову пайку їжі, металевий посуд, пальник для приготування їжі, ножі, рацію й інші потрібні речі.

Ще на початку плавання я дізнався про те, що «Сельма» піде на південь і до того ж візьме частину дослідників із «Академіка Вернадського», щоб підкинути їх на далекі острови. Потім я згадував собі історію про еліксир щастя із книги про Гаррі Поттера. Авторка майже нічого не вигадала, пишучи про нього. Адже еліксир діяв так, як інколи діє інтуїція, натхнення: вів того, хто його використав, у нелогічному, на перший погляд, напрямку. Тож я запитав, чи можу не сходити на станції одразу після прибуття, що було б логічним? Натомість помандрувати зі «Сельмою» далі, бо мені здалося, що так я зможу не лише більше побачити, але краще познайомитися із науковцями. Частково це обернулося одним із найглобальніших інтерв’ю на станції. Капітан погодився, пожартувавши, що якщо мені не залишиться місця, то я зможу як наймолодший поспати в кухні.

Фото «Видавництва Старого Лева»