У Львові є близько 150 вітражів в житлових і адміністративних будівлях, окрім церков. Першим цей перелік сформував у 1990-х Павло Гранкін. Коли випускниця Львівської академії мистецтв Марія Шумська-Барвінок проходила за адресами цього списку, зрозуміла, що великої частини цих вітражів вже нема. Їх просто зрізали, продавали чи викидали. Таким чином Марія з вітражистки і мистецтвознавиці вирішила стати їхньою реставраторкою. У Львові такого не вчать: для цього здобула другу освіту у Кракові. З тих пір рятує вітражі з храмів та під’їздів. Зараз працює над відновленням вітражів костелу у Дрогобичі. Про свою роботу розповіла під час відзначення Всесвітніх днів ар-нуво.
Проклеювання тріщин є нормальною практикою
Все давнє, автентичне, навіть з тріщинами чи втратами, все одно значно цінніше, ніж зроблене нове, розповідає фахівчиня Марія Шумська-Барвінок. Реставрація дуже відрізняється від створення нового вітража, і вона завжди дорожча, ніж виготовлення нового об’єкта.
«Абсолютно нормальною практикою в реставрації є проклеювання тріщин. Вітраж не мусить виглядати як новий, він має бути стійким, стабільним і чистим. Це у новому об’єкті ви можете зробити все так, як вам подобається – з кольорами, технологіями. Реставрація – зовсім навпаки, це те, що задумав автор, і так, як задумав автор. Моя робота полягає в тому, щоб його очистити, укріпити, зафіксувати, доповнити те, чого бракує, але відповідно до задумки автора», – пояснює реставраторка.
Марія Шумська-Барвінок у своїй майстерні розповідає про реставрацію вітражів (фото Бюро спадщини)
Специфіка вітражів полягає в тому, що вони не музейні експонати, вони досі функціональні, адже встановлені на вікнах чи дверях, якими користуються. Реставратор не може викинути поламане, побите, потріскане і поставити замість нього нове. Однак треба зробити так, щоб воно справно функціонувало. Головний принцип будь-якої реставрації, каже Марія: не робити занадто багато і не втручатися в оригінал. Завжди краще укріпити, але не замінити.
«Є два основні правила, які стосуються будь-якої реставрації: ми маємо зробити настільки багато, наскільки це потрібно, але настільки мало, наскільки це можливо. І другий момент: все, що робить реставратор, мусить бути відворотним. Якщо це клеї, то такі, щоб їх можна було зняти і розчинити під час наступної реставрації», – розповідає Марія Шумська-Барвінок.
Тобто фахівці мають використовувати автентичні, а не сучасні і агресивні матеріали, як-от силікон чи епоксидну смолу, яка навічно зцементує скло. Клей має розчинятися ацетоном. Тому що при наступній реставрації, через багато років, можливо, будуть інші матеріали, технології та підходи.
Вітраж з відходів у готичному костелі
Зараз Марія реставрує вітражі з дрогобицького костелу. Сам храм існує з середньовіччя – найдавніші його елементи датуюються XV ст. А вітражі – з початку минулого століття. Їх знайшли на горищі дзвіниці.
«Їх зняли в 1940-х роках, бо після війни вони були дуже побиті. Тому в храмі замість вітражів є порожні місця. Однак навіть в такому жахливому стані вони все одно є значно цінніші, ніж нові. Тому що це автентичні речі, які мають повернутися на своє місце», – наголошує фахівчиня.
Торік Марія відновила завівтарне центральне вікно костелу Варфоломея у Дрогобичі. Зараз відновлює вітражі з правої частини храму. Оплачує ці роботи інститут Polonika.
Відновлені вітражі костелу Дрогобича (фото Polonika)
Новим склом заповнює лише місця з дуже великими втратами. Реставраторка показує, як відбувається склеєння. Навіть якщо воно тріснуте, якщо його гарно очистити і заклеїти, ці тріщини будуть мало помітні. Тріщину видно тоді, коли вона блистить або забита брудом.
Шумська-Барвінок зазначає, що такий тип вітражів був найдешевим заскленням, їх робили з відходів скла. У давнину вітражі коштувало доволі дорого. Взагалі виробництво скла було процесом доволі вартісним, тому що це не тільки матеріали, це ще й затрати на спорудження печі, на постійний прогрів. Згодом фахівці навчилися робити скло на заводах методом прокатки і почали його продукувати квадратними метрами.
«Це був абсолютно безперервний циклічний процес, враховуючи, що колись чистота сировини матеріалів була значно гірша, бо пісок завжди має якісь домішки. Вони осідали на дно. Відповідно, верхню чисту частину використовували на ті чи інші вироби. На дно відшаровувався осад з брудом, з оксидами металів. І щоб не викидати, з них виробляли отакі кружечки, а оцей бруд, який був на дні, ставав художнім елементом в тих кружечках», – показує давню технологію вітражистка.
Вітраж, який робили з відходів скла (фото ZAXID.NET)
Гомулки (кріплення) на цих вітражах є щонайменше чотирьох видів, вони відрізняються за технологією виготовлення, тому що деякі робили безпосередньо біля печі гарячої скломаси, інші виготовили в муфельній печі методом спікання. При реставрації до кожного окремого вітража доробляють максимально подібні гомулки, схожі на ті, що там були раніше. Наприклад, на одному блоці є 55 гомулок, у яких бракує до 4-9 скелець, їх треба замінити.
У вітражі початку ХХ ст. з дрогобицького костелу трапляються гомулки зі старого вітража XVII століття, їх заново використали. «Можна викинути стару спайку і за пів дня зробити нову. Відреставрувати стару – це два тижні роботи. Але ці люди розуміють, чому варто почекати і отримати набагато кращий результат», – каже Марія Шумська-Барвінок.
Вітражне скло з різних століть (фото Бюро спадщини)
Вітражі у під’їздах і на підлозі-стелі
Інший вітраж у майстерні Марії Шумської-Барвінок – теж початку минулого століття. Він стояв в одному з львівських будинків, але його зняли і замінили ще в 1980-х роках через пошкодження.
З львівських будинків через нерозуміння мешканців цінності спадщини зникають не тільки вітражі, а й двері, поручні, панелі, плитка. Розуміючи це, Марія вирішила з вітражистки-дослідниці перекваліфікуватися на реставраторку вітражів. У Львові такої спеціальності нема, тому після Львівської академії мистецтв вона закінчила ще й Краківську.
«На восьмий рік моєї професійної діяльності я зрозуміла, що за ці роки, коли я вчилася в училищі і академії, ходила по під’їздах і бачила вітражі, на момент вступу до аспірантури вже дуже багато вітражів не було. Їх просто зрізали і вкрали. Або викинули, тому що їх треба було реставрувати, а грошей не було», – пригадує Марія.
Вітражі часом викидають через відсутність грошей на реставрацію (фото ZAXID.NET)
Одним з останніх прикладів відновлених вітражів Шумської-Барвінок була робота на вул. Князя Романа, 34. Їх відреставрували на початку повномасштабного вторгнення за спонсорські закордонні гроші. Скло було у поганому стані, але воно унікальне тим, що там були зображені пори року.
«Він доволі рідкісний. Ще один великий відреставрований вітраж, який має зображення природи, є на вул. Білозора, 6, і ще є кілька менших, наприклад, в управлінні поліції, там, де колись був банк», – перелічує Марія.
Вітраж на стелі-підлозі (фото ZAXID.NET)
А на вул. Левицького, 26 реставраторка мала нагоду відновлювати унікальний вітраж, який водночас є підлогою квартири і стелею під’їзду між першим і другим поверхом. Нові власники цієї квартири вклали багато грошей в реставрацію всього помешкання, але вони розуміють цінність автентики.
Запаяли там, де бракувало кольорового скла
У 2020 році за кошти Polonika відреставрували вітражі Апеляційного суду на вул. Соборній, 7. Їх століття тому виготовили на краківській фірмі Желенського для готелю. Тоді вітражі закривали непривабливий вигляд з вікна сходової клітки на внутрішній двір, зараз унікальний витвір закритий плитами через війну. Реставрацію оплатила польська сторона, відновлювали українські фахівці.
Вітражі, які створили за індивідуальним ексклюзивним проектом, вже пережили одну реставрацію в радянські часи. Тоді не сильно церемонилися із збереженням автентики, головна мета полягала в тому, щоб було красиво.
Вітражі в Апеляційному суді Львівської області (фото ZAXID.NET)
«Концепція була така, що воно має виглядати добре. Але виглядати добре – означало повикидати всі потріскані деталі. Але проходить час і знайти таке саме скло вже неможливо. Його можна знайти хіба серед старих запасів», – пояснює Марія Шумська-Барвінок, яка відновлювала вітражі на Соборній.
Фахівчиня розповідає, що радянські реставратори замінили багато прозорого фонового скла на останньому поверсі, бо там були невеликі тріщини. А на одному з нижніх фрагментів їм бракувало фіолетового зразка, тому тодішні майстри повністю затягнули край свинцем, щоб приховати втрати.
Втрати не завжди заповняють новим матеріалом (фото ZAXID.NET)
Вітражна фабрика Станіслава Желенського у Кракові фактично була монополістом у цій сфері, там зробили багато цінних робіт для різних міст Галичини, зокрема і для Львова. Її засновник закінчив Львівську політехніку, працював в архітектурному управлінні при ЛМР. Його фірма співпрацювала з талановитими художниками. Серед українських митців-вітражистів можна виділити Петра Холодного. Його роботи є в Успенській церкві Львова та Борислава. Юліан Буцманюк створив вітраж для жовківської церкви Серця Христового. Модест Сосенко спроектував вітраж для церкви села Підберізці, яку й розписував.
