Львівський театр Лесі Українки розпочав новий сезон виставою «Дочки». Вистава на одну дію поставлена за п’єсою «Молочайник» Оксани Гриценко режисеркою Ольгою Турутьою-Прасоловою.
@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1591370 { min-height: 180px !important; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1591370{ margin: 0!important; } .mobile-branding-wrapper { min-height: 200px } }
П’єса «Молочайник» Оксани Гриценко перемогла на конкурсі сучасної української драматургії «Липневий мед – 2023» у категорії п’єс для дорослих. Також вона увійшла до довгого списку конкурсу п’єс «Драма.UA», її опублікували в антології «Драма Панорама – 2023». Попри те, що її видали лише рік тому, її уже встигли поставити в Одеському театрі юного глядача ім. Юрія Олеші та у київському театрі на Подолі.
П’єса написана з досвіду драматургині та журналістки, яка і сама є родом з Херсонщини, а її героїні мають реальні прототипи. У центрі сюжету – п’ять жінок різного віку, які опиняються в окупації в селі Кавунівка на Херсонщині. Баба Надя, мама Свєта з доньками Ольгою та Олесею і кума Свєти тітка Валя мають навчитись виживати в непростих умовах.
Режисеркою, сценографкою та художницею з костюмів стала Ольга Турутя-Прасолова. Вона народилась у місті Ізмаїл, художню освіту отримала в Одеському художньо-театральному училищі, режисерську – в Харківському національному університеті мистецтв ім. Івана Котляревського. Ольга здобула перемогу у Всеукраїнському конкурсі молодої режисури, який організувала Британська рада в Україні, та здійснила постановку у Національному театрі ім. Івана Франка за п’єсою Девіда Гаровера «Ножі в курях».
Уся дія «Дочок» відбувається в будинку, де живе бабуся, мама та дві її доньки (точніше одна приїхали з Києва, інша – з Херсону). Часом до них забігає сусідка. Весь світ цих жінок сконцентрований тут і тепер, ніби на маленькому острівці посеред хаосу. Проте райським цей острівець ніяк не назвеш. Кожна з жінок намагається знайти свій спосіб якось жити та виживати: бабуся ганяє усю родину, а у паузах вчить викликати Молочайника, який має їх усіх захистити, мама вирощує помідори, донька Олеся медитує та створює анонімний телеграм-канал, що фіксує супротив, інша дочка Оля вигадує схеми з заробляння грошей.
Чарівний Молочайник у п’єсі відіграє важливу роль. У виставі ж історія більш побутова. Тож і зміна назви (в інших театрах лишили назву «Молочайник») виглядає доречною. Адже у трактуванні режисерки головними є не магія та навіть не боротьба, а саме родина. У цьому побуті, не надто лагідних розмовах та ніби окремому існуванні кожної з героїнь так багато сили, любові та підтримки. Ці прості жінки, різного віку та з різними інтересами, ніби й живуть просте життя, а насправді чинять відчайдушний опір обставинам. Не пафосний, але щоденний, щохвилинний.
Останнім часом точиться багато суперечок про те, чи можна знімати, писати, грати щось про події, які не завершені, про війну, що триває. Вистава є очевидним аргументом за те, що рефлексувати та проживати ці події можна уже зараз.
У виставі історія окупованого села, що віддзеркалена у житті однієї родини, розказана делікатно та тепло. Тут можна і посміятись, і поплакати. Це дійство о емпатію та коріння, яке тримає понад усе.
У виставі грають Анастасія Лісовська, Наталія Мазур (Надя), Анастасія Перець (Свєта), Таїсія Малахова, Світлана Федєшова (Оля), Олеся (Ісабель Меркулова), Тетяна Шелельо (Валя). Підбір акторок можна віднести до принад виставу. А загалом «Дочки» – вистава, яку варто подивитись.
