«Мотанка» – це збірка короткої прози в жанрі фантастики від українських письменниць про жіночий досвід проживання війни та неймовірні сили, які проявляються за особливих обставин.
@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1591762 {
min-height: 180px !important;
z-index: 9;
}
.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1591762{
margin: 0!important;
}
.mobile-branding-wrapper {
min-height: 200px
}
}
Кожне із дванадцяти оповідань проілюстроване Інною Делієвою, що також розробила стильний дизайн обкладинки. Основним образом для оформлення збірки стало зображення ляльки-мотанки – жіночний образ захисниці, що є містифікованим, магічним та потужним. У вступному слові від редакції читачі можуть ознайомитись із науковим коментарем антропологині Марії Курячої щодо побутування образу мотанки як оберегу, що особливо актуальний у часи повномасштабної війни.
Фентезі, магічний реалізм, стимпанк, ба навіть постапокаліпсис; події, що відбуваються як у давні часи, так і у дні сучасної війни, у впізнаваних світах чи абсолютно фантастичній реальності. Це дванадцять історій про жінок, які виявляють у собі надзвичайну силу долати ворогів, оберігати тих, кого люблять, та захищати свій світ.
До збірки, яка невдовзі має вийти у видавництві Vivat, увійшли оповідання Тамари Горіха Зерня, Ірини Грабовської, Наталії Довгопол, Олени Захарченко, Дари Корній, Олени Кузьміної, Наталії Матолінець, Анастасії Нікуліної, Орести Осійчук, Дарії Піскозуб, Юліти Ран, Світлани Тараторіної.
***
Марті – сто. Вона коротко стриже руде волосся. Хоча в підрозділі кажуть, що за уставом можна і з довгим. «Он у Відьми які коси, диви, може, ти разом із пасмами і свої НЗ відрізала?»
І ржуть, наче молоді коні. Особливо Вовкулака. Він і справді молодий. Зовсім юний.
Щезник бурчить, заповнюючи папери:
– Ну курва, ну трясця, ну на біса в армії стільки макулатури? І хто це все вигадує, усі ці нормативи, абревіатури, НЗ – ну серйозно?
– А ти б чого хотів, щоб вони називали це магією? – скалить зуби Характерник. – А нас – бойовими магами Об’єднаних Сил Світла?
І знову ржуть. Насправді поміж собою вони називають свої «надприродні здібності» просто силою. Навіть не з великої літери. А себе – «Химерниками». Відповідно до офіційної назви підрозділу, до речі. Щоправда, інших, хто таких здібностей не має, інколи кличуть маглами.
– Бовкнете таке при сторонніх – голови повідриваю, – каже Мольфар. – І в пояснювальній напишу, що так і було.
– Ніхто й не помітить, пане капітане! До нас хіба йдуть із головами на плечах? От із хвостами можуть бути, а щодо голів…
– А можна, коли ми переможемо і я звільнюся з армії на х*й, напишу про нас фентезі-роман? – раптом питає Щезник. – Ну ви самі послухайте: «Особовий склад підрозділу ССО “Химерники” у складі груп “Перевертні”, “Чар-зілля”, “Ельфи” та “Чугайстри” під час виконання бойового завдання продемонстрував…» Ну це ж початок роману, чесно, кеп!
– Ти не можеш написати про нас роман, – озивається Відьма. Вона розкладає знеболювальне по аптечках замість протермінованого. – Ти ж підписав папери про нерозголошення державної таємниці, і якщо ти її порушиш, то перетворишся на…
– На гарбуз! – вставляє Характерник і забирає у Відьми непотрібні упаковки. – Я викину.
– Я взагалі-то хотіла сказати «на попіл», але на гарбуз теж непогано, – каже Відьма.
– Дяка, але я маю їх списати.
– Ок, – покірно погоджується Характерник і нікуди від Відьми не відходить.
– Тоді можна, я хоча б у цьому звіті напишу, що «Перевертні», «Ельфи» та «Чугайстри» продемонстрували, як можна ефективно надирати оркам зади? – не вгамовується Щезник.
– Ану, стулили всі пельки.
Мольфар ніби й негучно промовляє, але галас одразу стишується.
– Командування поставило перед нами нове бойове завдання…
Марта проводить кінчиками пальців по стриженій потилиці – дивне відчуття, незвичне, після того як усе життя проходила з довгим волоссям. Хай хлопці жартують досхочу, правда в тому, що його довжина не впливає на силу.
По стількох роках Марта й досі не знає, що саме на неї впливає.
1
Марті – вісім. Увечері вона заплющує зелені очі й готується дивитися кольорові сни.
У снах приходять до Марти химерні постаті. Дивні істоти. Говорять незрозумілою мовою. Показують долоні – з них виростають дерева. Хитають людськими – але рогатими – головами. Дивляться очима з вертикальними зіницями. Повертаються прозорими спинами. Шурхотять срібними крилами. Високо заносять вогняні мечі – і опускають їх, щоб розрубити навпіл стиглі яблука.
Зранку Марта ці сни замальовує. Малюнки виходять недолугі. Їй бракує вправності, щоб передати всю красу зеленоволосих жінок, міць напівлюдей-напівзвірів і велич крилатих істот.
Батьки складають малюнки в теку й ведуть доньку до художньої школи.
– Нечасто я таке говорю, – каже їм директорка школи. – Але в дитини багата уява та впевнена рука. Це справжній дар. Прийміть мої вітання.
Марті байдуже, чи стане вона художницею, чи ні. Вона просто хоче навчитися малювати так, щоб інші теж змогли побачити прекрасних істот і фантасмагоричні світи, які вона бачить уві сні щоночі.
Хоча насправді не знає ще такого слова – «фантасмагоричні».
Марті все ще вісім, коли раптом, окрім цих красивих, таємничих, «художніх» снів, до неї приходять інші.
То насниться Людмила Василівна, сусідка, яка нещодавно померла. Вона говорить:
– Ти скажи моїм, щоб шукали в кухні. Там є одна плиточка така, яка відстає від стіни. От за нею хай і шукають.
То дідусь Іван насниться, якого Марта заледве пам’ятає – так давно його вже немає на світі.
– Незабаром житимеш в іншій країні, – каже серйозно. – Країна – інша, а земля – та сама. Твоя земля. Ти коріння від її коріння. Нікуди не їдь звідси. Чуєш?
