Книга «Уроки грецької» ‒ це сентиментальна проза про крихкість людського буття, написана південнокорейською авторкою Хан Ґан. Що гірше: поступова втрата зору, слуху чи голосу? Або ж поступова втрата себе, що розчиняє в самотності й позбавляє радості від взаємодії з навколишнім світом?
@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1615196 {
min-height: 180px !important;
z-index: 9;
}
.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1615196{
margin: 0!important;
}
.mobile-branding-wrapper {
min-height: 200px
}
}
Персонажі історії поволі губляться у безмежжі відчаю та безнадії: вони більше не відчувають колишньої жаги до життя. Адже в головної героїні забрали сім’ю, а в головного героя ‒ безтурботне дитинство. Утім, долі замало цих жертв, і тепер вона прагне викрасти у жінки голос, а чоловіка позбавити зору…
Авторка будує наратив, спираючись на духовні та філософські концепції — відтак у своїй ідеї перетинає рубіж тривіальної драми про межі мови. Письменниця вдається до інтроспективного стилю оповіді, щоб сповна розкрити страхи й внутрішні переживання головних героїв, які несуть тягар гіркого життєвого досвіду. Аналізуючи своє минуле, персонажі стають на стежку прийняття себе, з усіма шрамами, незагоєними ранами й болем, що вже злився з їхніми душами. Книга вийшла у видавництві Vivat.
Хан Ґан — південнокорейська письменниця. 2016 року вона стала лауреаткою Міжнародної Букерівської премії за роман «Вегетаріанка». у 2024 році отримала Нобелівську премію з літератури за «її насичену поетичну прозу, яка протистоїть історичним травмам і викриває крихкість людського життя», ставши першою південнокорейською письменницею та першою письменницею з Азії, яка отримала Нобелівську премію з літератури.
***
Розділ 5 ‒ Голос
Якщо ти читаєш цього листа ‒ якщо його не повернули мені нерозпечатаним, ‒ твоя сім’я, мабуть, досі живе в Німеччині на першому поверсі лікарні.
Кам’яну будівлю, яку, за переказами, звели як друкарню у вісімнадцятому столітті, тепер, напевно, уже вкрив блідий плющ. Між кам’яними плитами, що ведуть у внутрішній дворик, розквітли й зів’яли крихітні фіалки. Кульбаби змарніли, залишивши по собі лише корони блідого, схожого на примар насіння. Дикі мурахи маршують по сходах угору-вниз рівними рядами, мов жирні розділові знаки.
Чи твоя мати досі така ж гарна, як і раніше? Чи носить вона ті самі розкішно оздоблені сарі, щоразу іншого кольору, у яких я її завжди бачив? А твій батько ‒ уже в літах, із холодними сірими очима, які колись так уважно вдивлялися в мої, ‒ чи все ще працює офтальмологом? А донька ‒ скільки їй нині років? Можливо, коли читаєш цього листа, ти гостюєш у батьків, дозволяючи їм кілька днів побавитися з онукою? Ти живеш у тій самій кімнаті з вікнами на північ, що й у дитинстві? Гуляєш уздовж річки, штовхаючи перед собою дитячий візок? Сідаєш на тій самій улюбленій лаві перед старим мостом, дістаєш старі негативи, які завжди носила в кишені, і роздивляєшся їх на сонці?
Пам’ятаєш, як ми вперше сиділи разом на тій лаві перед мостом? Ти сунула руку в кишеню джинсів і дістала два негативи. Піднесла їх до сонця тонкими смуглими руками.
Моє серце тоді шалено закалатало, адже я вже бачив цей твій жест.
Це було того дня, одного червневого пообіддя, коли я вперше зустрівся з твоїм батьком. У дворі лікарні, де пишно цвів бузок, на металевій лавці; твоє чорне волосся спадало на плечі, і ти сиділа, дивлячись на сонце крізь шматки фотоплівки. Медбрат із суворим виразом обличчя, який сидів поруч із тобою, жестом попросив одну з плівок.
Було щось кумедне в тому, як двоє дорослих сиділи пліч-о-пліч і мружилися на сонце крізь плівку.
Не підозрюючи про мою присутність (я стояв схований за затемненими скляними дверима), чоловік відвів погляд від плівки й сказав тобі кілька слів. Ти уважно, з виразом глибокої зосередженості стежила за його губами. Потім він нахилився й швидко, незграбно поцілував тебе в губи. Це здивувало мене, адже навіть для випадкового спостерігача було очевидно, що між вами не було нічого інтимного. Здавалося, що ти також була приголомшена, тому що відсахнулася, але потім швидко поцілувала його в щоку, ніби пробачаючи. Ніби це було частиною того щедрого етикету дружби, що виникла між вами під час спільного сидіння й споглядання сонця. Ти легко підвелася й забрала плівку з його руки. Він ніяково засміявся, його обличчя палало. Ти теж засміялася. Збентежений, він сидів і дивився тобі вслід, коли ти розвернулася й пішла, не промовивши ні слова.
Звісно, ти не могла знати, яке глибоке враження справили на мене ці кілька хвилин абсолютної тиші, коли мені було сімнадцять. Незабаром я дізнався, що ти дочка власника лікарні, що в дитинстві захворіла на лихоманку й утратила слух і що два роки тому закінчила спецшколу, а відтак виготовляєш дерев’яні меблі в майстерні на лікарняному задвірку. Але всі ці факти не могли цілком пояснити той холод, який я відчув, коли став свідком тієї короткої сцени.
Відтоді щоразу, коли переступав поріг лікарні дорогою на прийом, коли чув звук електропилки з твоєї майстерні чи коли здалеку бачив, як ти в робочому одязі неквапливо прогулюєшся вздовж річки, мій розум порожнів, наче я раптово вдихнув аромат бузку.
Губи, які ще ніколи не знали чужих губ, тремтіли, немов від слабкого електричного розряду.
Ти була дуже схожа на матір.
Смаглява шкіра й чорне волосся, яке ти зазвичай збирала, робили тебе привабливою, але найбільше зачаровували очі. Очі людини, добре знайомої з усамітненою працею: ніжне поєднання серйозності й пустощів, тепла й легкого смутку. Темні спокійні очі, які неквапливо ковзали по тому, що бачили, без силування й поспішних суджень.
Це був би ідеальний момент, щоб покласти руку тобі на плече й попросити один із негативів, та я не наважився. Натомість удовольнився тим, що споглядав твоє округле чоло, пасма кучерявого волосся, які прилипли до шкіри, твоє перенісся, яке, здавалося, потребувало маленької прикраси, і дрібні крапельки поту, що збиралися на ньому.
‒ Що ти бачиш?
Ти пильно стежила за моїми губами. Цієї миті я зрозумів того медбрата. Хоч я знав, що ти просто намагаєшся читати по губах, мене враз охопило бажання поцілувати тебе. Ти дістала блокнот із передньої кишені робочої сорочки й, узявши ручку, написала відповідь.
«Подивися сам».
До того часу мій зір уже слабшав. Твій батько прокоментував медичний висновок, пояснивши, що передчасна операція лише пришвидшить сліпоту. Він говорив повільно, з обережною відстороненістю, без жодного натяку на співчуття.
Хоч іще не було остаточно доведено, що яскраве світло шкодить, він усе одно радив берегтися, переконував, що краще перестрахуватися. Твій батько рекомендував удень носити сонцезахисні окуляри, а ввечері використовувати лише приглушене світло.
Розуміння того, що постійно доведеться ходити в темних окулярах, мене пригнічувало, тому для щоденного використання я вибрав окуляри з блідо-зеленими лінзами. Це означало, що навіть із плівкою дивитися на сонце для мене стало неможливим.
Помітивши мої вагання, ти знову написала в блокноті: «Пізніше. ‒ Рука впевнено й точно виводила літери, ніби ти звикла до таких письмових розмов. ‒ Перед тим як ти зовсім перестанеш бачити».
І лише тоді я зрозумів, що ти вже знала про мій діагноз. Думка про те, що твоя родина обговорювала мою хворобу за обіднім столом, боляче вразила, хоча це було лише грою моєї уяви.
Я мовчав. Ти, зрозумівши, що відповіді не буде, згорнула блокнот і поклала його назад у кишеню.
Ми дивилися на річку.
Немов не залишалося нічого іншого.
Незвіданий смуток охопив мене, і я одразу зрозумів, що причина не в болю чи образі, і тим паче не в страху перед майбутнім. Час, коли я геть не зможу бачити, був іще далеко попереду. Цей смуток, водночас гіркий і солодкий, виник через твій щирий профіль, який тієї миті неймовірно зблизився з моїм; через твої губи, що, здавалося, пульсували ледь відчутним електричним струмом; через твої чорні зіниці, напрочуд ясні.
Той момент, коли річка мерехтіла під липневим сонцем, ніби луска велетенської риби, коли ти раптом поклала свою руку на мою, коли я тремтів, торкаючись твоїх темно-синіх вен, що виступали на тильному боці долоні, коли, охоплений страхом, нарешті притулив свої губи до твоїх ‒ чи зник цей момент із твоєї пам’яті? Тепер біля старого мосту чи визирає твоя донька з візочка й гукає: «Мамо», а ти ховаєш плівку назад у кишеню й повільно підводишся?
Минуло понад двадцять років, але деякі подробиці того моменту досі живі в моїх спогадах. І не лише цей момент, а й усі інші, що ми провели разом, ‒ навіть найстрашніші ‒ живуть у мені. Але ще більше, ніж самозвинувачення й жаль, мене ранить твоє обличчя.
Обличчя, що стало маскою сліз. Той удар кулаком, сильніший за удар чоловіка, адже ти все життя працювала з деревом.
Чи пробачиш ти мене?
А якщо не зможеш пробачити, то хоча б згадаєш, що я прошу тебе про це?
