Ніщо не вічне в цьому житті, і ніхто не вічний. Як не намагаються найсвітліші уми сучасності, але винайти еліксир безсмертя їм поки не вдалося. І в очікуванні цього відкриття віку ми, на жаль, продовжуємо втрачати своїх близьких і оплакувати їх.
Нещодавно не стало мого улюбленого родича. Після себе він залишив нам, рідним, не лише теплі спогади, а й безліч речей, нажитих довгою та чесною працею. І якщо з рухомим та нерухомим майном усе певною мірою зрозуміло, то дилема, що робити з особистими речами покійного, постала дуже гостро.
Думки щодо цього в людей кардинально розходяться, часто занурюючись у забобони. Тому я вирішив з’ясувати, як правильно вчинити, у знайомого священника. І його відповіді розставили всі крапки над «і».
(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});
Що робити з речами, які дісталися у спадок від померлої людини?
Після похорону близької людини у родичів виникає слушне запитання: що робити з її речами? У народі побутує безліч міфів. Хтось упевнений, що носити одяг покійника — це «погана прикмета», що це шкодить аурі, кармі та перебирає на себе хвороби чи навіть долю померлого. Хтось, навпаки, вважає за честь носити річ на згадку, віддаючи шану.
Але все це, як виявилося, має небагато спільного з позицією Церкви.
Я звернувся до отця з кількома запитаннями, що турбували мене найбільше.
(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});
Чи дозволяє Церква носити речі покійного?
На це моє запитання священник відповів просто і глибоко: людина живе доти, доки живе пам’ять про неї. А пам’ять — це не лише абстрактні спогади. Вона складається з цілком матеріальних речей: плодів праці людини та свідчень її існування.
Особисті речі — це і є ті самі реальні свідчення життя, що минуло. Користуючись ними, ми не «тривожимо дух», а продовжуємо світлу пам’ять про людину, ніби даючи її речам нове життя. Саме на цьому наполягає Церква.
Рішення, носити чи роздати речі, залежить від того, які спогади вони навіюють. Якщо сорочка померлої людини викликає у вас тепло і вдячність — носіть на здоров’я. Якщо ж річ асоціюється з важкою хворобою та стражданнями — можливо, її краще віддати.
Багато людей бояться, що, надягаючи річ померлого, можна «перебрати» на себе його гріхи. Священник пояснив, що до православної віри це марновірство не має жодного стосунку. Гріх — це не енергія чи вірус, що передається через светр, а свідомий вибір волі людини.
Вердикт однозначний: користуватися речами померлого не тільки можна, але й варто, якщо це підтримує у вас добру пам’ять про нього.
Проте є один надзвичайно важливий нюанс. Якщо між спадкоємцями виникають суперечки через майно, Церква закликає керуватися головним правилом: збереження миру між живими — це найкраща пам’ять для покійного. Іноді поступитися в малому, щоб зберегти родинну любов, — це найвищий прояв християнської чесноти.
(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});
Чи можна роздавати речі покійного і коли це краще робити?
Це моє друге запитання торкнулося ще одного поширеного забобону: «не чіпай нічого до 40 днів». Відповідь отця мене вразила.
Церква не просто дозволяє, а й заохочує роздавати речі померлого як милостиню за його душу. І робити це бажано саме в перші 40 днів після смерті. Чому?
Згідно з християнським вченням, саме в цей період вирішується посмертна доля душі, відбувається її приватний суд. Тому померлий як ніколи потребує нашої молитовної підтримки. Коли ви віддаєте одяг чи інші пожитки нужденним і просите їх помолитися «за упокій раба Божого (ім’я)», ця молитва та добра справа стають вашим дієвим проявом любові та допомогою душі вашого родича.
Тому народне «не чіпай до 40 днів» — це шкідливий міф, який позбавляє померлого такої важливої підтримки.
Звісно, роздавати речі можна коли завгодно: і до 40 днів, і після. Головне — робити це з чистим серцем. Віддавати слід чисті та придатні до вжитку речі.
(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});
А що робити з тим, що вже непридатне?
Тут також є свої правила, особливо щодо предметів релігійного вжитку.
1. Звичайні непридатні речі. Старий зношений одяг, пощерблений посуд, зламані меблі — все це можна спокійно викинути на смітник. Ніяких спеціальних ритуалів тут не потрібно.
2. Речі релігійного вжитку. А ось тут усе інакше. Старі ікони, натільні хрестики, пошкоджені молитовники чи засохлі просфори не можна викидати у сміття. До них потрібно ставитися з благоговінням. Такі речі слід або спалити, а попіл закопати там, де не ходять люди, наприклад, під деревом у саду чи на кладовищі, або пустити у воду.
(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});
А що, як мені психологічно важко?
Священник також торкнувся дуже людяного аспекту, про який часто забувають. Якщо вам психологічно важко спати на ліжку, де померла близька людина, чи носити її улюблений годинник, бо це завдає нестерпного болю, — не мучте себе.
Головна мета — зберегти світлу пам’ять, а не мучити себе. Процес горювання у кожного свій. Якщо річ не дає вам «відпустити» померлого і заважає жити далі, можливо, варто з нею розпрощатися. Так само, з суто гігієнічних та психологічних міркувань, іноді варто замінити постільну білизну чи навіть ліжко, на якому людина довго хворіла. І в цьому немає ні гріха, ні зради пам’яті.
Розмова зі священником стала для мене справжнім полегшенням. Вона допомогла відокремити давні забобони від мудрості, а страх — від світлої пам’яті та любові.
