Анатоль Петрицький – український художник XX ст., що належав до авангардистів. Він був новатором у театральній декорації, книжкових ілюстраціях та тогочасному живописі. Його картина спричинила справжній ажіотаж на Венеційській бієнале, а альбом з роботами був у збірці Пабло Пікассо. У той самий час у своїй країні митець мусів адаптуватися до вимог радянського соцреалізму. Український інститут національної пам’яті розповів про цього митця у 130-у річницю від дня його народження.
@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1603762 { min-height: 180px !important; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1603762{ margin: 0!important; } .mobile-branding-wrapper { min-height: 200px } }
Киянин Анатоль Петрицький вчився у художньому училищі, його наставниками були визнані метри – Василь Кричевський та Олександр Мурашко. У творчості тяжів до авангарду, за що його не зовсім сприймали у Москві. У Києві та Харкові працював театральним художником та сценографом, зокрема у Молодому театрі Леся Курбаса. На театральній сцені художник теж не мав можливості розгорнути свій новаторський творчий задум, адже це загрожувало переслідуваннями. Тому він сфокусувався на етнічних мотивах, продовжуючи традиції народного мистецтва, зображав геометричні форми на яскравому тлі.
Художник Анатоль Петрицький, режисер Гнат Юра та його брат Олександр Юра-Юрський розглядають ескізи до вистави «Вій» за п’єсою Остапа Вишні. Харків, 1924 (фото Нацмузею історії України)
«Він не підходив до минулого з міркою етнографіста, а йшов шляхом трансформації й переоцінки: так приблизно йшов цією лінією ще незабутній Георгій Нарбут у графіці. Всі ці ступені розвитку художника разом із пізнішим кубізмом були для нього методою набуття образотворчої культури й опанування живописною технікою», – писав про нього мистецтвознавець Василь Хмурий.
Балет «Червоний мак». Штухар. Державна опера, Харків, 1927 (ілюстрація з Uartlib.org)
Його альбом «Театральні строї» мав у своїй колекції іспанський художник Пабло Пікассо. Там були зібрані 56 сценічних костюмів до вистав «Сорочинський ярмарок», «Князь Ігор», «Вій» та інших.
«1929 року у Харкові вийшов люксусовий альбом „Театральні строї Петрицького“. Нині на аукціонах світу його продають за тисячі доларів. Екстер послуговувалася ним, викладаючи основи композиції в Сучасній академії мистецтв Леже в Парижі», – зазначав мистецтвознавець Дмитро Горбачов. А в УРСР він потрапив під заборону та знищувався.
Альбом «Театральні строї» (ілюстрації з НІБУ)
У 1926 році Петрицький написав свою найвідомішу картину – «Інваліди» (або «Мати»), присвячену темі повоєнної адаптації ветеранів Першої світової війни. Він сам ріс у поселенні для людей з інвалідністю і бачив багато знедолених та їхні життєві драми. Картину виставили на 17-ій Венеційській бієнале, де вона привернула увагу преси та критиків. Після цього її експонували на міжнародній виставці у містах Європи та США.
Картину, яку в Європі та США хотіли купити численні колекціонери, після повернення до Києва помістили у спецфонд при Державному українському музеї для робіт з «нульовою категорією цінності», які підлягали знищенню. У Союзі єдино правильним мистецьким напрямком був соцреалізм. Тому картину Петрицького не демонстрували публічно майже 40 років і таврували як «неправильне мистецтво, що спотворює дійсність та є загрозою для нового суспільства».
Разом із письменниками Ґео Шкурупієм, Дмитром Бузьком, Леонідом Скрипником, Олексієм Полторацьким, Олексою Влизьком та художником Вадимом Меллером був співзасновником футуристичної організації «Нова генерація». У 1920-х роках Анатолій Петрицький оселився у харківському будинку «Слово», де мешкала українська інтелігенція. Там він написав сотню портретів талановитих письменників, художників, режисерів. Але як з будинку поступово зникали його мешканці, так і знищувалися їхні портрети авторства Петрицького.
Портрети української інтелігенції (ілюстрації з НІБУ)
Якщо людей, що пережили Першу світову війну, Анатоль Петрицький бачив дитячими очима, то вже у Другу – він сам брав участь у боях та робив численні фронтові замальовки. Після неї відроджував післявоєнний театр, став головним художником Театру опери та балету ім. Шевченка. Петрицький вважався талановитим сценографом і в радянську добу. Тим не менше, він часто висміював вимоги соцреалізму до творчості.
