У «Видавництві Старого Лева» готують до друку новий роман ірландської письменниці та сценаристки Саллі Руні.
Успішно дебютувавши 2017-го романом «Розмови з друзями», уже за рік вона видає наступну книжку – «Нормальні люди», яку мегауспішно екранізовують. Має декілька літературних нагород. «Де ж ти дівся, світе мій прекрасний?» – третій роман Саллі Руні, який одразу ж став бестселером The New York Times та здобув перемогу в номінації «Художня проза» серед найкращих видань 2021 року за версією користувачів книжкового порталу Goodreads.
@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1536273 {
padding-bottom: 56.21%;
z-index: 9;
}
.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1536273{
margin: 0!important;
}
}
Еліс, талановита письменниця, зустрічає Фелікса, який працює на складі, і запрошує його полетіти з нею до Рима. У Дубліні її найкраща подруга Ейлін, працівниця літературного журналу, розійшлася зі своїм хлопцем і починає фліртувати із Саймоном, якого знає з дитинства.
Пропонуємо уривок з книги, яка зовсім скоро з’явиться у книгарнях.
***
Коли Ейлін була на другому курсі, Саймон переїхав у Дублін здобувати юридичний ступінь. Ейлін якось увечері запросила його в гості й познайомила з Еліс, а Саймон приніс дівчатам коробку дорогих шоколадних цукерок і пляшку білого вина. Еліс увесь вечір поводилася з Саймоном украй грубо, казала, що його релігійні переконання лихі, а наручний годинник потворний. Саймонові чомусь її поведінка здавалася кумедною й навіть зворушливою. Після того він часто заходив до них: бувало, стояв, прихилившись до батареї, сперечався з Еліс про Бога й добродушно критикував її господарську невправність. Він говорив, що вони живуть «у вбозтві».
Іноді перед тим, як піти, він навіть мив посуд. Якось, коли Еліс не було вдома, Ейлін запитала Саймона, чи є в нього дівчина, а той зі сміхом відповів: а ти з чого взяла? Я ж бо старий мудрець, пам’ятаєш? Ейлін лежала на дивані й, не підіймаючи голови, кинула в Саймона подушкою, яку він спіймав. Та ти просто старий, а не мудрець, сказала вона.
У двадцять років в Ейлін був перший секс – із чоловіком, з яким вона познайомилася через інтернет. Після того вона поверталася додому пішки сама. Стояла глибока ніч, майже друга година, і вулиці були безлюдні. Удома вона побачила, як на дивані сидить Еліс і щось набирає на ноутбуку. Ейлін прихилилася до одвірка вітальні й сказала: таке якесь було… Еліс припинила писати. Що, переспала з ним? поцікавилася вона. Ейлін потирала рукою передпліччя. Він мені казав не роздягатися, промовила вона. Ну от так і лишатися весь час. Еліс уважно подивилася на неї: і де ти таких знаходиш? Ейлін знизала плечима, дивлячись на підлогу. Еліс підвелася з дивана. Не засмучуйся, сказала вона. Подумаєш, велике діло. За два тижні й забудеш. Ейлін прихилила голову на худеньке плече Еліс. Подруга погладила її по спині й сказала: ти, Ейлін, – не така, як я. У тебе буде щасливе життя.
Саймон того літа жив у Парижі, працював у групі з кліматичної кризи. Ейлін вирушила до нього в гості – вперше сама летіла літаком. Саймон зустрів її в аеропорту, і вони поїхали електричкою в місто. Увечері вони випили в нього на квартирі пляшку вина, і Ейлін розповіла Саймонові, як утратила цноту. Він розсміявся, тоді перепросив.
Вони лежали разом у його ліжку. Трохи помовчавши, Ейлін сказала: зараз запитаю, як ти втратив цноту. А то, може, ти ще незайманий. Він усміхнувся. Та ні, відповів він, займаний. Кілька секунд Ейлін тихо лежала й дивилася у стелю, дихала. Хоча ти й католик, промовила врешті вона. Вони лежали зовсім близько, торкаючись плечима. Та от, відповів він. Що нам говорить святий Августин? Господи, дай мені цнотливості, лиш не зараз!
Після бакалаврату Ейлін пішла на магістерку з ірландської літератури, а Еліс улаштувалася працювати в кав’ярні й почала писати роман. Жили вони й далі разом, і вечорами Еліс іноді читала смішні фрагменти з рукопису, поки Ейлін готувала вечеряти. Сівши за кухонним столом, відкинувши пасмо з чола, Еліс казала, наприклад, таке: ось послухай. Пам’ятаєш отого головного героя? Ну от, тут йому приходить повідомлення від сестри…
У Парижі Саймон з’їхався зі своєю дівчиною, француженкою на ім’я Наталі.
Після магістратури Ейлін влаштувалася на роботу до книгарні, катала крамницею візки з книжками, ліпила цінники на романи-бестселери. У її батьків тим часом фінансові справи на фермі погіршали. Коли Ейлін приїздила додому, її батько Пет був похмурий і нервовий, пізньої години походжав по хаті, то вмикаючи, то вимикаючи різні прилади. За вечерею він майже нічого не говорив і часто вставав з-за столу, коли всі решта ще не доїли.
Якось у вітальні мати сам на сам сказала Ейлін, що треба щось змінювати. Так далі тривати не може, заявила вона. Збентежена Ейлін спитала, про що йдеться — про їхнє фінансове становище чи про її шлюб. Мері змучено сплеснула руками — вона тепер видавалася старшою, ніж була. Та все! сказала вона. Не знаю. Ти ось приїхала, скаржишся на свою роботу, на життя. А про моє життя ти подумала? Хто про мене подбає?
Ейлін було двадцять три роки, а її матері – п’ятдесят один. Ейлін на мить торкнулася повіки кінчиками пальців і спитала: а ти зараз мені на життя не скаржишся? Тут Мері розплакалася. Ейлін знічено на це дивилася й промовила: мені справді не байдуже, як ти себе почуваєш, просто я не знаю, чого ти від мене хочеш. Мати схлипувала, затуляючи обличчя руками. Що ж я зробила не так?! зітхала вона. Ну чому я виховала таких егоїсток?!
Ейлін відкинулася на дивані, буцімто глибоко замислившись над цими словами. А чого ти хочеш зараз? запитала вона. Грошей я тобі дати не можу. Не можу прокрутити час назад, щоб ти вийшла за іншого чоловіка. Ти хочеш, щоб я послухала твої скарги? Я послухаю. Я слухаю. Тільки от не розумію, чому ти гадаєш, що твоє нещастя важливіше за моє. Мері вийшла з кімнати.
У двадцять чотири роки Еліс підписала з американцями контракт на книжку на двісті п’ятдесят тисяч доларів. Вона сказала, що у видавничій індустрії ніхто на грошах не знається, тож коли вже їм вистачить дурості дати їй стільки, то їй вистачить нахабства взяти. Ейлін зустрічалася з докторантом на ім’я Кевін і через нього знайшла низькооплачувану, але цікаву роботу помічниці редактора в літературному часописі.
Спочатку вона просто редагувала, а за кілька місяців їй стали доручати робити дописи, і врешті редакція запропонувала їй подавати в журнал власні твори. Ейлін сказала, що поміркує над цим. Лола тоді працювала на фірмі, яка займалася менеджерською консультацією, і зустрічалася з хлопцем на ім’я Метью.
Якось вона запросила Ейлін повечеряти з ними в місті. Після роботи в четвер вони втрьох сорок п’ять хвилин простояли на вулиці, що все темнішала й холоднішала, аби зайняти столик у новому бурґерному ресторані, куди Лолі дуже кортіло потрапити. Коли бурґери нарешті подали, вони виявилися цілком нормальними. Лола спитала Ейлін про кар’єрні плани, а Ейлін відказала, що в журналі їй подобається. На зараз непогано, зауважила Лола. А далі що? Ейлін сказала, що не знає. Лола зобразила на обличчі усмішку й мовила: колись тобі доведеться жити в реальному світі. Пізно ввечері Ейлін повернулася на квартиру і знайшла там на дивані Еліс, яка й далі писала книжку. Еліс, спитала Ейлін, а мені справді колись доведеться жити в реальному світі? Не підіймаючи голови, Еліс пирхнула: Боже мій, та, звісно, ні. Хто тобі таке сказав?
Коли настав вересень, мати переказала Ейлін, що Саймон розійшовся з Наталі – а до того вони прожили разом уже чотири роки. Ейлін поділилася з Еліс: а я гадала, вони одружаться. На що Еліс відказала: ага, ти про таке говорила.
Ейлін написала Саймонові електронного листа, запитала, як справи, а він відписав: а ти, мабуть, навряд чи ближчим часом будеш у Парижі? Я б такий радий був тебе бачити. На Гелловін Ейлін поїхала до Саймона на кілька днів. Йому тоді вже виповнилося тридцять, а їй — двадцять п’ять. По обіді вони разом ходили по музеях і розмовляли про мистецтво й політику. Щоразу, коли вона питала його про Наталі, він відповідав легко й ухильно, після чого змінював тему.
Якось, коли вони сиділи разом у музеї Д’Орсе, Ейлін звернулася до нього: ти знаєш про мене все, а я про тебе — нічого. Саймон зі зболеною посмішкою відказав: ну ти зовсім як Наталі. Після того розсміявся та перепросив. Більше він цього імені в їхніх розмовах не називав. Вранці він варив каву, а вночі Ейлін спала біля нього. Вони кохалися; після того Саймонові подобалося довго тримати її в обіймах. Коли вона повернулася до Дубліна, то розірвала стосунки зі своїм хлопцем. Відтоді вона нічого не чула про Саймона, аж доки він приїхав на Різдво до будинку її батьків випити бренді й помилуватися ялинкою.
Книжку Еліс видали навесні. Видання дістало широку пресу – більшість відгуків попервах були позитивні, а потім з’явилися й негативні, що реагували на улесливість попередніх. Улітку на вечірці їхньої подруги Кіри Ейлін зустріла чоловіка на ім’я Ейдан. Він мав густе чорне волосся, носив лляні штани й брудні тенісні туфлі.
Врешті вони засиділися на кухні за розмовою про дитинство. У нас у родині не прийнято обговорювати всяке таке, зазначав Ейдан. Усе під килимом, нічого нагору не випускається. Тобі поновити? Ейлін дивилася, як він доливає їй ще червоного вина. І ми в сім’ї не дуже про всяке таке розмовляємо, сказала вона. По-моєму, іноді ми робимо спроби, тільки не вміємо. Після вечірки Ейданові було майже по дорозі з Ейлін, і він ще й спеціально провів її до під’їзду. Бережи себе! сказав він, прощаючись.
За кілька днів вони зустрілися в барі знову. Виявилося, що він музикант і звукорежисер. Ейдан розповідав їй про свою роботу, про сусідів по квартирі, про стосунки з матір’ю, про те, що любить і чого не любить. Під час тієї розмови Ейлін часто сміялася, пожвавившись, торкалася губ, схилялася ближче, зацікавлено слухаючи. Коли вона ввечері повернулася додому, Ейдан прислав їй повідомлення: яка ти чудова слухачка! вау! і, вибачай, дуже я багато балакаю. побачимося ще?
Наступного тижня вони знову зустрілися, а через тиждень – знову. В Ейдановій квартирі по всій підлозі тяглися плутані дроти, а замість ліжка був матрац на підлозі. Восени вони на кілька днів злітали до Флоренції та разом ходили собором, у прохолоді під склепіннями. Якось за вечерею вона пожартувала, і Ейдан так сміявся, аж витирав сльози фіолетовою серветкою. Він освідчився їй у коханні. Усе в житті неймовірно прекрасне! – писала Ейлін у повідомленні до Еліс. Просто не віриться, що можна бути такою щасливою.
Приблизно тоді Саймон повернувся в Дублін працювати політичним консультантом для групи парламентарів лівого крила. Ейлін іноді бачила його в автобусі чи коли він переходив вулицю, обіймаючи то одну красиву жінку, то іншу. Перед Різдвом Ейлін та Ейдан стали жити разом. Він заніс у багажник машини її коробки з книжками й гордо промовив: вага твого інтелекту! Еліс прийшла до них на входини, упустила на плитку в кухні пляшку горілки, розповіла якусь довгу байку з часів їхнього навчання, котра здалася трохи смішною хіба що їй з Ейлін, після чого пішла додому.
Більшість гостей на входинах були друзі Ейдана. Потім, добряче хильнувши, Ейлін запитала Ейдана: ну чого в мене немає друзів? Тільки двоє – і обоє диваки. А всі решта – так, знайомі. Ейдан погладив її по голові й сказав: у тебе є я! Наступні три роки Ейлін з Ейданом жили в однокімнатній квартирі на півдні центру міста, качали фільми з піратських сайтів, сперечалися, як ділити квартплату, чия черга куховарити й мити посуд. Лола заручилася з Метью. Еліс здобула щедру літературну премію, переїхала до Нью-Йорка й почала надсилати Ейлін мейли в несподівані години дня і ночі. Потім зовсім припинила писати їй, видалилася з усіх соцмереж, не відповідала на листи Ейлін. У грудні Ейлін якось поночі зателефонував Саймон і сказав, що Еліс знову в Дубліні й перебуває у психіатричній лікарні. Ейлін сиділа на дивані, приклавши до вуха телефон, а Ейдан тим часом мив тарілку.
Закінчивши розмову з Саймоном, Ейлін якийсь час так і сиділа з телефоном, нічого не казала, і він теж — обоє мовчали. Зрозуміло, нарешті сказав Ейдан. Я тебе відпущу. За кілька тижнів Ейлін і Ейдан розійшлися. Він сказав їй, що в них багато подій у житті, і їм обом потрібен простір. Ейдан пішов жити до батьків, а вона — у двокімнатну квартиру, яку винаймала разом з одруженою парою на півночі ветхої частини центру. Лола з Метью зібралися влітку зіграти скромне весілля. Саймон і далі вчасно відповідав на листи, час від часу вибирався з Ейлін пообідати й тримав подробиці особистого життя при собі.
Настав квітень, і кілька приятелів Ейлін або виїхали з Дубліна, або саме збиралися це зробити. Вона ходила на проводи в темно-зеленій сукні на ґудзиках або в жовтій сукні з такого самого кольору поясом. У вітальнях із низькими стелями й паперовими абажурами Ейлін слухала розмови про ринок нерухомості. У мене в червні сестра заміж виходить, казала вона їм. Як гарно, відповідали їй. Ти, мабуть, така рада за неї. Ну дивна річ, відповідала Ейлін, але чомусь – ні.
