Жодну людину, що має якийсь стосунок до літератури чи мистецтва, не здивувати егоцентризмом митця. Відповідний тип давно вже перетворився на модель наслідування чи образ, який імітується – настільки тісно він у буденній свідомості пов’язаний з «виробничою практикою», адже сам образ митця часто займає не менше місця у відносинах виробництва та споживання, ніж, власне, мистецький об’єкт.
Зациклений на своєму внутрішньому світі, на власних переживаннях та стражданнях з будь-якого приводу, егоцентричний митець стає для нас цікавим як носій певної внутрішньої істини чи певного досвіду, який здатен передати їх через витвір мистецтва.
Цей витвір сприймається як продовження цікавої особистості, представника якогось руху чи соціальної групи, імпозантного сценічного образу тощо. Не конче всі такі митці є егоцентриками, але відповідний типаж дуже добре почувається і почасти диктує правила гри, визначає образні ряди.
@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1515774 {
padding-bottom: 56.21%;
z-index: 9;
}
.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1515774{
margin: 0!important;
}
}
Проблема в тому, що ця схема може працювати для поетів, художників, хореографів та режисерів, але вона не працює для письменників. Якщо поет чи художник може передати своє ставлення до Першої світової війни чи ста днів Наполеона – свої переживання щодо відповідних подій, то читати книгу про емоції письменника з приводу минулого військового конфлікту ніхто не буде, бо це нудно. Можливо, саме тому у нас вистачає непоганих поетів та художників, але бракує письменників.
Письменник має запропонувати в цьому випадку дещо інше – має пообіцяти читачеві доступ до реальності тієї доби. Письменник як фігура для читача рівно настільки цікава, наскільки цікава фігура посередника або оповідача про. Письменник як актор спершу споживає інформацію – споглядає, емпатизує, реконструює, пізнає певного типу реальність, а потім творить текст, який має стати інтерфейсом, за допомогою якого читач отримує доступ до незнайомої з якихось причин для нього реальності. Або отримує інший, незвичний погляд на звичну картину реальності.
Отже, письменникові потрібні додаткові навички, крім вміння милуватися власним Его, власними мріями, радощами та стражданнями. Письменникові потрібні навички споглядання та співпереживання, що дадуть йому змогу осягнути відмінний досвід, а також навички своєрідного «культурного перекладу» цього досвіду для певної окресленої аудиторії.
Вірогідно, такі навички наразі є в зародковому стані саме через панування першої моделі. Публіцистична діяльність молодих українських письменників, їхні пости в соціальних мережах радше демонструють романтичну позу та оповідь про внутрішній світ власної соціальної групи-спільноти, без намагання вийти за межі її досвіду та з виразною тенденцією до знецінення Інших, відмінних цінностей, життєвого досвіду, травми тощо.
Це може свідчити, крім іншого, про брак відчуття безпеки в нашому суспільстві. Саме відчуття загрози часто стоїть на заваді здатності пізнавати та цінувати досвід Іншого. Замість того щоб здійснити вихід за межі власного досвіду та уявлень, письменник починає виконувати роль прикордонника доби загострення міждержавних відносин. У його очах спроба здійснити такий перехід – це зрада.
Проблема в тому, що кордони соціального досвіду не збігаються навіть з державними, а отже пильний захист кордонів власної соціальної групи, універсалізація її досвіду через знецінення досвіду Інших призводить до партикуляризації, герметичної консервації, до «містечковості» та «провінційності» культурного продукту.
Ці кордони перетинають суспільство та унеможливлюють не лише творчий синтез, але й звичайний буденний політичний діалог між різними групами. Ззовні це іноді виглядає так, що багато людей кричать про свій біль і нездатні почути один одного – перекрикують та змагаються, хто голосніше заверещить. Це не той простір, де народжується визначна література, хіба що карикатурного жанру, що рефлексує щодо поточного стану справ.
На жаль, творів, які вибиваються з цього правила, не так багато. Їх ставатиме дедалі більше, особливо якщо цеху письменників стане до снаги позбутися образу егоцентричного митця як прикладу до наслідування, а також більшу увагу приділяти навичкам споглядання і пізнання (зокрема, роботи з когнітивними упередженнями), менше залежати від колективних фобій та захисних стратегій.
Це змінюватиметься тому, що одне й те саме читати нудно. Нудно десятий раз читати про (свічадо та) нещасне кохання, навіть коли це написала в поетичній формі людина, яка подобається. Навіть попри те, що нещасне кохання – досвід універсальний. (Але навіть цей універсальний досвід можна описати з двох боків – якщо не зациклюватися на власних стражданнях, а мати здатність та цікавість осягнути досвід, емоції, резони іншої сторони розірваних стосунків – там, де було двоє, хочеться почути два голоси, хочеться більшої глибини оповіді). Також нудно читати міркування на 300 сторінок у стилі «Ми та вони і чому ми – не вони». Нічого нового в межах цього жанру вже не сказати, а надто якщо текст нам говорить лише про «ми», навіть коли декларує, що збирається писати про «вони».
Егоцентричного митця треба совати – хай він ображено буркотить та плекає далі свій біль та образу на весь світ. Може, ця нова образа виллється врешті десь у когось у справжній витвір мистецтва – страждання Вертера середнього віку.
Має повернутися забутий образ митця емпатичного – людини вдумливої та уважної, з купою блокнотів з нотатками, з умінням слухати, здатну побачити красу не лише в собі, але й в інших. Здатну побачити кумедне та неприємне не тільки в інших, але й у собі – торгівця, що здатен перетинати кордони досвіду, часу та простору, приносити у наш край екзотичні та безцінні скарби, видобувати та презентувати наші скарби світові.
