В українських кінотеатрах можна подивитись відразу кілька фільмів, до виробництва яких причетна Україна, тобто ті, де Україна є одним із партнерів.
@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1511930 {
padding-bottom: 56.21%;
z-index: 9;
}
.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1511930{
margin: 0!important;
}
}
«Пофарбоване пташеня»
У «Копернику» можна подивитись фільм Вацлава Магула «Пофарбоване пташеня» (на головному фото). Прем’єра цієї картини чеського режисера відбулась на торішньому Венеціанському кінофестивалі. Стрічка отримала 10 нагород від Чеської кіноакадемії, а нещодавно була номінована й на премію Європейської кіноакадемії як «Найкращий європейський фільм» (тут вона поступилась чудовій картині Томаса Вінтенберга «Ще по одній»). Стрічка виграла 9-й пітчинг Держкіно України у грудні 2016 року. Розмір державної підтримки склав 9,5 млн грн.
Окрім Чехії та Словаччини, зйомки відбулися також і в Україні, а поряд зі світовими зірками Стелланом Скасгардом («Розсікаючи хвилі»), Гарві Кейтелем («Кримінальне чтиво», «Піаніно»), Удо Кіром («Доґвіль») та іншими на екрані можна побачити українських акторів Аллу Соколову, Остапа Дзядека та інших.
«Пофарбоване пташеня» – це екранізація однойменного бестселера польсько-американського письменника Єжи Косинського. У Польщі роман викликав чимало скандалів, проте його переклали більш ніж 30 мовами. Режисер працював над картиною майже 10 років. Чорно-біла картина знята на плівку, щоб проявити її потрібно було запустити лабораторію, яка вже давно не працювала. Український продюсер фільму Ігор Савиченко зауважив, що, можливо, це один з останніх в історії кіно фільмів, знятих у такий спосіб. У картині використано міжслов’янську мову, що остаточно позбавляє місцевість конкретної географічної прив’язки.
Єврейська родина, намагаючись захистити свого сина під час II Світової війни, відправляє його до родичів у село десь у невизначеній частині Східної Європи. Для хлопчика це стає моторошною подорожжю усіма колами пекла. Він стикається з неймовірною жорстокістю місцевого населення. Слов’янський світ представлений моторошним та брутальним. Він населений монстрами, що мордують не лише дитину, а й один одного.
Але цей темний світ ще й надзвичайно красивим. Кожен кадр вартує того, щоб його роздивлятись, милуватись ним та захоплюватись. Саме тут і криється пастка, в яку чи то сам потрапляє режисер, чи то заводить туди глядачів: майже три години люди на екрані у всі можливі способи мордують дитину та один одного, а глядачеві практично байдуже. Замість очікуваного шоку, який, зокрема, викликає роман Косинського, фільм викликає візуальне замилування та цілу низку запитань.
Проте, без сумніву, це явище у світі кіно, що вартує глядацької уваги. Не лише тому, що не так часто Україна бере участь у таких великих проектах, а ще й тому, що це твір мистецтва, велике кіно, де кіномова замінює емоційну складову сюжету.
«Юкі»
Документальний фільм «Юкі» розповість глядачам про українців, що грають у НХЛ. Національна хокейна ліга об’єднує хокейні клуби Канади та США. Починаючи з 1927 року головним призом Ліги є Кубок Стенлі, який раз на рік вручається переможцю. Кожна команда-переможець має право лишити на кубкові пам’ятний напис – імена гравців. Про десятьох гравців, чиї імена є на кубку, українців за походженням, як раз і розповідає фільм.
Сценарій написав Микола Васильков, а режисером став Володимир Мула. Інформацію про співвітчизників автори картини шукали у міжнародних архівах, а також під час розмов з зірками хокею.
Проект був серед переможців 12-го конкурсного відбору Держкіно та отримав фінансування від держави у розмірі 77% загального бюджету, що склало 4 млн 605 тис. грн. Зйомки тривали три роки та проходили у Канаді, Сполучених Штатах, Білорусі та Україні.
Прокат обох фільмів довго не триватиме, тож варто не відкладати похід у кіно.
