Актуальні новини

Як дивитсь у майбутнє, а не розводити руками в теперішньому

У Львові завершився ІІ Конгрес культури. Останній, третій, день проходив під назвою «Театрократія» (кураторка Оксана Форостина). Крім того саме у завершальний день Конгресу дієвці культури сформулювали маніфест, долучитись до якого мають можливість усі охочі.

Визначаючи, що саме означає слово «театрократія», варто згадати що це: а) влада театру; б) театральність влади; в) намагання впорядкувати життя згідно з правилами сцени та драматургії; г) влада глядачів театру над дійством, що розгортається перед ними.

@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1528328 { padding-bottom: 56.21%; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1528328{ margin: 0!important; } }

Останній день Конгресу Культури був присвячений саме Театрократії у кожному з її вимірів. При цьому трошечки іронічно, що це був єдиний день, що відбувався не в театрі – події головної сцени перемістились до великої сесійної зали львівської ратуші (таке собі легке наділення владою учасників Конгресу, розсаджених на місця депутатів Львівської міської ради).

Останній день Конгресу відбувався великій великй сесійній залі львівської ратуші

Театр – реальність повільна, проте все, що його оточує, змушує цю реальність пришвидшуватись. Журналіст та письменник Пітер Померанцев, говорячи про те, як політична (та медійна) реальність конструюється за принципами літератури і драми, підкреслює: коли ми говоримо про політику та війни, про вбивства та переслідування, про протести та злочини, про героїв та диктаторів, ми говоримо про сторітелінг.

«Аби якусь подію запам’ятали, вона має бути підкріплена більшою історією», – каже він. Якщо в події немає історії, про неї ніхто не дізнається (це вам кожен журналіст скаже). Одна й та сама історія може бути розказана по-різному: наприклад, білоруський диктатор Олександр Лукашенко роками тримався за образ «міцного господарника» (і декого навіть в цьому переконав).

Більше того: щоби історія була почутою, вона не просто має бути страшною та вражаючою (адже щодня у медіа потрапляють терабайти даних про різноманітні злочини, які не викликають жодної реакції) – вона має бути частиною цілісного наративу, складатися в єдину картину, аби ми розуміли, чого ми це засуджуємо і кого саме ми засуджуємо (а це вам скаже кожен драматург).

Одна справа, коли в часи Голокосту чи різанини в Сребрениці велика кількість людей справді не знала про злочини. Але зараз, коли вся інформація доступна, злочинці вважають, що будь-що все одно зійде їм з рук, тому можна робити будь-що. «Ситуація, де одні жертви отримують більше уваги за інших, змінилась тією, де жодні жертви не отримують уваги», – каже Peter Pomeranzev.

  Леді Гагу застали під час поцілунку із загадковим незнайомцем

Допомогти тут може журналістика, яка вміє і може знаходити та показувати приховані зв’язки між подіями, людьми, їхніми історіями. Повертати увагу до важливого, склеювати, зшивати розірвані ХХ і ХХІ століттями наративи. Повертати людяність в ці історії. Тобто писати і ставити хорошу драму.

На випадок, якщо незрозуміло, з чого цю драму починати, можна повернутися до початку – в усіх сенсах. Не дарма літературознавиця Ярослава Стріха, розповідаючи про історію українського театру, насправді розповідає про українську ідентичність, а згадуючи про ідентичніcть, не оминає того, як саме в театрі вона починала проговорюватись, виточуватись і презентуватись.

Іван Козленко

Іншою формою розповідей про себе та про інших (оцим самим сторітелінгом, що мріє впорядкувати реальність) вслід за театром стає кіно. Кінознавець та колишній очільник Національного центру Олександра Довженка Іван Козленко, говорячи про перші радянські фільми, згадує: радянська влада хотіла показати не те, яким суспільство було, а яким воно би мало бути.

Іноді це добряче заважало. Наприклад, в 1930-х радянським режисерам не дуже вдавались комедії (хоча сам Сталін їх дуже любив і хотів бачити), адже хороша комедія має критикувати реальність, а критикувати реальність радянську було неможливо (і небезпечно).

«Задача [радянського] кіно – не відображати реальність, а створювати її», – каже Козленко і додає, що з розвитком телебачення воно перебрало цю функцію в кіно. Пізніше саме таке телебачення успадкувала Росія (що багато що пояснює в їхньому культурному та політичному процесі).

«В Росії віра в те, що все можливе, наклалась на відкриття дискурсу постмодернізму – що не існує жодних істин, етичних чи ціннісних координат, бо це лише гра, а реальності не існує. Віра, що реальність є лише симулякром, призводить до трансформації Росії. Вона відкриває потребу в нових ідеях, і політикум звертається до сучасного мистецтва, щоб вони допомагали формулювати нові меседжі».

Так, митець справді має створювати ідеї і формулювати сенси, але в Росії ця ідея сягнула свого максимуму (і не в хорошому сенсі). Україні пощастило дещо більше: в 1990-х та в 2000-х наше суспільство було більш політизоване та проінформоване, аби не піддаватись на політичні маніпуляції. Хоча зараз Україна переживає «реванш медіа як інструментарію влади». Театр – 1, глядач – 0.

  Анджеліна Джолі планує завести сьому дитину

Проголошення «Маніфест дієвців культури»

Проте не все так безнадійно. Змінити баланс сил може проголошений на Конгресі «Маніфест дієвців культури», покликаний захистити позиції українського культурного середовища та підсилити їх. Під час презентації (в ній взяли участь критикиня та редакторка Дарія Бадьйор, кінознавець Іван Козленко, політикиня Ірина Подоляк та менеджерка культури Ольга Сагайдак) наголосили:

  • Культурна бульбашка не справляється з навантаженнями, тож нам треба залучати нових людей із суміжних сфер, спілкуватись та працювати разом;
  • Нам потрібна ревізія – політик, процесів, рішень. Знайти в них недоліки і запропонувати, що можна змінити;
  • Лише реакції та самоорганізації мало, нам потрібно переходити на масштаб творення політик.

Цей маніфест має стати початком мережі «координації, адвокації та взаємодопомоги». А також початком/продовженням говоріння про культуру як про суб’єкт сили та влади. Адже ці стосунки точно мають бути партнерськими.

Під час останньої дискусії з кураторками Конгресу про те, що ж саме за ці три дні ми вивели на «сцену майбутнього», склалось враження, що головним здобутком стали якраз розмови про діалоги; налагодження зв’язків; зміна оптики і вихід на сильніші позиції в перемовинах.

Так театр, що вже давно працює зі своїм глядачем, врешті має повірити в те, що він робить щось важливе і не можна знехтувати його присутністю в місті.

Так вишня, що повільно росте у дворику міської ратуші, врешті-решт стає вартою власного «еко-театру» (на головному фото), який створив Влодко Кауфман.

Так подія, що три дні говорить про культуру, завершується поглядом у майбутнє, а не просто розводить руками в теперішньому.

Під завісу

Що дав нам цей Конгрес культури? З чим ми/ви пішли з нього? Чого чекати від культури майбутнього? Підсумовуємо разом з кураторками Марією Кравченко (Мала сцена), Зоряною Рибчинською (Катастрофи), Оксаною Дащаківською (Спів-життя) та Оксаною Форостиною (Театрократія).

Кураторки фестивалю

Розмови з державою

«Як пережити ці зміни, які на нас очікують: чи ми покладаємось більше на державу, чи ми вимагаємо від держави більше простору для себе, щоб тут творити?» — Оксана Дащаківська.

«Коли ми говоримо про діалог культури і влади, насправді це не зовсім точне формулювання. Насправді це діалог влади і влади — просто вони різні. Дуже часто ми несвідомі своєї владності або владності того, з ким говоримо», — Оксана Форостина.

«Ми на тому етапі, коли просто доносити думку до когось — недостатньо. Потрібно, аби цей маніфест дієвців не тільки знайшов відгук у форматі «я погоджуюсь», але й мав практичні кроки та результати за собою. І це дуже важливо на цьому етапі», — Марія Кравченко.

  Три львівські виставки, які не варто пропустити

Діалоги та бульбашки

«Я зауважила, як змінилась наша спільна мова, на які поняття та категорії ми покликаємось в побудові наших аргументів. Мене тішить, що ця мова стала набагато зрілішою, що це мова дорослої культури, яка здатна рефлексувати себе», — Зоряна Рибчинська.

«Людям, які працюють в культурі, все-таки бракує вміння провадити діалог. І мова не тільки про діалог з владою, бо коли з тобою говорять з позиції сили, особливо коли це стосується державних чи муніципальних інституцій, це складніше. Але дуже часто я зустрічаю позицію: «а навіщо мені говорити, якщо мене й так не слухають?». Проте я вважаю, що треба продовжувати говорити», — Зоряна Рибчинська.

«Поза Конгресом нам бракує уваги одне до одного. Нам треба зважати одне на одного, на інтереси одне одного. Це проблема не тільки людей у сфері культури, це проблема суспільства, просто в цій сфері ця проблема чутливіша», — Зоряна Рибчинська.

«Конгрес загалом є тим актом говоріння і пошуком спільних точок, де ми можемо синхронізуватись всі, де б ми не були, в якій із бульбашок ми б не були. Наступний виклик, спровокований цим говорінням – як ми можемо чути те, що говорять інші», — Марія Кравченко.

Майбутнє в нас є, але яке?

«Ми маємо можливості визначати майбутнє своєю щоденною працею», — Оксана Дащаківська

«Для мене Конгрес — це порівняти наш порядок денний з глобальним порядком денним. З тим, що ми можемо давати світу і чого ми потребуємо від світу», — Оксана Дащаківська.

Конгрес Культури відбувається у Львові вдруге. Його організував Інститут стратегії культури й ГО «Вірменська 35» за підтримки Львівської міської рада, Міжнародного фонду «Відродження», Фундації Стратегічних Змін, Jam Factory Art Center, Harald Binder Cultural Enterprises й АТ «Кредобанк».

Переглянути відео завершального дня на Великій сцені можна тут:

  • лекції Пітера Померанцева та Ярослави Стріхи;
  • лекція Івана Козленка, виголошення Маніфесту дієвців культури та підсумки Конгресу із кураторками події;
  • відеозаписи події Малої сцени 16 жовтня.

Фото: Назарій Пархомик

Залишити відповідь