Актуальні новини

Найславетніша львівська легенда «Золота Роза»

Головним моральним трендом європейського середньовіччя і нового часу була благочинність, і не оминула вона жодної з національних громад Львова. Один із двох синів засновника синагоги «Золота Роза» Ісака Нахмановича Мордехай Ісакович доволі широко займався харитативною діяльністю. Він не був лихварем, що деякою мірою свідчить про його моральні цноти, глибоко вивчав Талмуд і кожну вільну хвилину свого життя віддавався цій справі, був дуже релігійним і часто постив. Провадив по суботах довгі духовні бесіди, і для цього аж п’ятеро євреїв готували шабасову (суботню) рибу.

@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1580288 {
min-height: 180px !important;
z-index: 9;
}

.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1580288{
margin: 0!important;
}

.mobile-branding-wrapper {
min-height: 200px
}
}

Мордехай власним коштом закладає шпиталь і притулок для мандрівників. З цією метою 1601 року купує у міської Ради стару розвалену кам’яницю, так звану Соколовську, за 3 500 злотих, доручає її реставрацію славетному архітекторові Павлові Римлянину, який завершує роботи близько 1605 року.

Єврейських прочан приймає навіть у себе вдома, особливо молодь єшиви – вищої талмудичної школи. Далі Мордехай засновує фонд для бідних дівчат, побожний банк (Мons Pius) на кшталт католицького і вірменського, даючи бідним безвідсоткові позички, купує одяг для незаможних дітей, роздає допомогу бідним перед святами. Мордехай Ісакович також жертвує великі суми для викупу бранців із мусульманської неволі, поручається за бідних боржників Святої Землі, аби ті не потрапили до в’язниці, «і немає кінця його ласкам, справедливості і щедрості», як говорить його епітафія.

Роза з родини Нахмановичів, дружина його брата Нахмана Ісаковича – найколоритніша жіноча постать єврейської громади Львова за всю її історію – залишила по собі легенду, де вона виступає рятівницею львівських євреїв. Легенда ця має декілька інтерпретацій, натхнених як Святим Письмом, так і запозиченнями з інших джерел. Наведемо тут найбільш цікаві моменти цих інтерпретацій.

Отож, у першій інтерпретації цієї легенди «католицький клір вирішив брутально захопити головну святиню львівських євреїв і тримав її у своїй владі чотири роки та три місяці, й було великим дивом, що за цей час її не збезчестили. І сталося так, що велика жінка Роза, будучи впливовою у короля і панів, влаштувала для короля і панів учту, схиляючи короля до наказу, за яким святиня євреїв мала бути повернута до їхніх рук. А коли ксьондзи довідалися, що їхній задум приречений на неуспіх, і що євреї сильніші від них, бо ця жінка мала великий вплив на короля і панів, вирішили вони зайняти синагогу і перетворити її на костел. І тоді жінка ця з розпачем у душі волала перед королем і панами, і добилася наказу короля про повернення святині. А коли пішла з цим королівським листом до архієпископа, і він побачив цього листа, то одразу вбив її і порізав на кавалки. І віддала вона свою душу за Божу святиню, і святиня ця буде пам’яткою про неї, а Бог нехай помститься за її кров, і заслуга її нехай зарахується цілому Ізраїлеві».

У другій інтерпретації легенди «обабіч синагоги «Туре Загав» стояли два костели, які і зараз видно. Католицький клір хотів євреїв звідти усунути, а з євреями ніколи довго не панькалися, так і тоді лише шукали приводу, аби святиню замкнути. Говорилося, що «синагога, а з нею і навколишні будинки розташовані поблизу костелу, а можливо навіть на костельному ґрунті». З такого припущення зробили очевидну істину і видали наказ, який усував євреїв зі святині. Святиню замкнули, а тогочасна юрисдикція затвердила вирок. У громаді запанував розпач, молитви посилалися Богові. Де ж шукати втіхи у нещасті? Але Бог ласкавий, і з Його поміччю розпочалися в країні заворушення. Сільський люд підняв повстання проти короля і запротестував проти впливу духівництва, тож час був слушний для шукання допомоги у великих і можновладних.

  Фанати не впізнали Ірину Білик на фото з відпочинку в Єгипті

І мешкала тоді у Львові на вулиці Векслярській жінка гарна й багата, доброчинна й ласкава, мала на ім’я Роза, а чоловік її був лікарем. Отож вона, скориставшись із заворушення, найняла потужних адвокатів і зробила так, що суд наказав віддати євреям їхню святиню. Але католицький клір не підкорився судовому вирокові і вирішив перетворити синагогу на костел, тоді євреї її б ніколи більше не отримали. Роза, довідавшись про це, зрозуміла, що якщо не вдасться до рішучих дій, святиня пропаде. Швидко прибула до новообраного короля і проханнями й сльозами змусила його написати листа біскупові, аби той повернув євреям святиню. Радість запанувала в єврейській громаді, а було це на свято Пурим. Тодішній великий львівський поет Ісак, брат Давида, присвятив цій діяльній жінці гарного вірша.

На жаль, дорого заплатила Роза за своє втручання. Єзуїти не могли вибачити їй того, що видерла святиню з їхніх рук і чигали на її життя. Шукали нагоди, аби помститися їй, неправдиво звинуватили Розу у якомусь злочині й засудили на смерть. Загинула ця свята невіста 4-го тішрі року 6395 від створення світу, тобто 26 вересня 1635 року за новітнім календарем».

До цієї версії легенди лишень додамо, що назва вулиці Векслярська від слова «вексель» (нині це частина вулиці Староєврейської), де нібито мешкала Роза, з’явилася у Львові 1863 року, так що ця інтерпретація значно пізнішого походження.

А щодо того, що Роза «прибула до новобраного короля», тут явне неузгодження в часі, бо події боротьби євреїв за свою синагогу стосуються 1603-1606 років, а новообраний король Речі Посполитої міг бути в тому часі або 1587 року, коли обрали Сигізмунда III, або 1632 року, коли обрали Владислава IV.

Дослідник історії львівських євреїв Маєр Балабан опрацював третю, найбільш розповсюджену версію цієї легенди, яка скорочена і спотворена добре відома усім львів’янам. Тому наведемо її тут повністю і дослівно. Отож:

«Було це за польських королів. Давню святиню знищила пожежа. Збирали складки, аби звести нову муровану. Золото пливло рікою з усіх країв, бо Львів повсюди провадив торгівлю і сам був багатий і побожний. Дах святині мав бути високий, гарний, аби було видно його довкола і аби вістував далеко поза мури міста, що великий є Бог Ізраїлю.

Власне тоді згоріла церква (Волоська – І. Л. ), храм їхнього Бога. І так само пливли дари багаті з Молдавії та навіть Греції, аби їхній храм був чудовий і стирчав понад міськими мурами. Вони не квапилися, а наша святиня зростала: камінь на камінь, склепіння нагору, і все вже майже було закінчено. Раділо серце, коли очі дивилися на храм Божий, що височів над дахами звичайних будинків.

Але власне у цьому була притичина. Вони не могли стерпіти, аби поблизу них стояла святиня Ізраїлю, отож постановили її використати для себе. Ми в їхній владі, їхні права – наші права, їм належить ґрунт. Десь відшукали старий папір, затіяли суперечливий процес і замкнули святиню. Плач повстав серед Ізраїлю. Святиня Божа має перейти до їхніх рук, це ж гріх, і ми тут не маємо іншої. Розпач запанував у громаді. Процес тягнувся довго-довго, а Ізраїль плакав гірко-гірко.

І була в столиці невіста побожна і доброчинна, а називалася вона Роза; як роза розпускала свої пахощі навколо, роздавала милостиню бідакам, дім її був прихистком для бідних, нещасливих, нужденних. Ще у домі її батька знали її доброту і кликали зазвичай «золотою ружечкою» – «ді ґюльдене Ройзе». Невіста ця, бачачи біль люду і чуючи його зітхання, пожертвувала весь свій маєток на викуп святині. Але пани церкви ні про що не хотіли слухати. Застосувала усюди всі свої можливі впливи – не допомогло.

«Нехай сама прийде з грошима в руці», – було останнє слово єпископа. Роза здригнулася. Була гарна, чарувала красою. Боялася чоловіків, особливо неодружених. Велика боротьба в душі… Люд плаче… Пішла… «Залишися зі мною, тоді віддам твоїм братам святиню». Знову боротьба… «Віддай братам моїм святиню, тоді залишуся у тебе, не можу тобі довіряти, якщо ти мені не довіряєш. Ти нічого не втрачаєш, я ж втрачаю честь, віру, народ». Єпископ погодився. Підписав і віддав їй документ на відкриття святині, передала його старшим свого народу.

  Стала відома справжня причина конфлікту принців Гаррі та Вільяма

У громаді радість і веселощі. З вікон святині б’є світло навкруги і сягає аж до єпископського палацу. Роза бачить його. Місія її виконана. Життя страчене. Уранці застав її єпископ мертвою. Невісти єврейські донині оплакують мученицю».

Зрештою легенда є легендою. Однак тут, вочевидь, випадає нагода її проаналізувати і тоді ми стикнемося з надзвичайно цікавими речами. По-перше, згадка, що «було це за польських королів», говорить нам про те, що створена була легенда після 1772 року, тобто майже через два століття після подій, які вона описує. Виглядає на те, що, опрацювавши попередні версії, новий автор вирішив прикрасити її пікантними подробицями, які були відсутні у попередніх версіях.

Але найбільше вражає те, що у новішій версії чомусь змінена конфесія катів Рози. Якщо у двох попередніх ясно говориться про католицький клір, то в новій це явно православний єпископ. Експозиція легенди переконує нас у тому, що єврейську святиню спіткало лихо бути суперницею храму «їхнього» Бога – української Волоської церкви, і що «вони» стерпіти не могли, щоби поблизу них стояла святиня Ізраїлю. У попередній версії ж ішлося про два католицькі костели. Це явна історична нісенітниця, бо згадка про те, що «ми в їхній владі» аж ніяк не могла стосуватися українців.

Вражає абсолютна некомпетентність автора легенди у подіях львівської давнини. Утім історична правда в легенді пробивається там, де говориться, що «вони», тобто українці, не квапилися з будівництвом своєї церкви. І, справді, вежа Корнякта, яка «стирчала» над міськими мурами, була завершена 1578 року, а будівництво самої церкви закінчили аж 1629 року. Синагога ж «Золота Роза» була завершена 1582 року.

Внесення сексуального елементу у вирішення релігійних проблем надає легенді неабиякої пікантності. Адже на час процесу євреїв з єзуїтами щодо спорудження єзуїтського костелу, православному львівському єпископу Гедеонові Балабану було вже за сімдесят років, а якщо би це навіть був латинський архієпископ, то Яну Димітру Соліковському було за шістдесят. Але з тексту легенди, визнаної канонічною дослідником історії євреїв Маєром Балабаном, ми бачимо, що йдеться про єпископа православного, який зажадав прекрасну Розу. Заради справедливості треба зазначити, що у церквах східного обряду захоплення чарами прекрасної статі не минало й деяких предстоятелів, зокрема вірменський архієпископ Миколай Торосович дозволяв собі мати коханок, а в міській хроніці під 1536 роком читаємо, що «вірменські єпископи в цей час бували жонатими або вдівцями».

У натяку на те, що у смерті прекрасної Рози винен православний єпископ, відчувається образа на українців, бо євреї не завжди прихильно ставилися до своїх сусідів по дільниці, які, на відміну від поляків, майже ніколи не брали участі у єврейських погромах. Хоча євреї деколи нарікали, що «п’яні хлопи», які йшли з богослужіння у Волоській церкві, намагалися робити безчинства у єврейській дільниці. Виникає деякий сумнів щодо «хлопів», бо цю церкву відвідували не селяни, а містяни, і щодо нетверезих парафіян у церкві.

Повертаючись до героїні львівських єврейських легенд прекрасної Рози, не можна не згадати принаймні ще одну про те, як Роза врятувала своїх братів під час облоги Львова козаками Богдана Хмельницького, хоча померла вона 1637 року, а облога відбувалася 1648-го. Але легенді це не шкодить. Як відомо, Хмельницький зажадав від міста видачі євреїв з усім їхнім майном, і тоді незрівнянна Роза вирушила до козацького обозу, як біблійна Юдита до обозу ассірійського воєначальника Олоферна. Нібито власне після візиту до нього прекрасної Рози Хмельницький вирішив зняти облогу Львова. Як вмовляла єврейська красуня козацького ватажка і що робила для цього, легенда нам не розповідає, але Хмельницький, на відміну від Олоферна, після зустрічі з Розою, залишився з головою на плечах.

  Олексій Завгородній натякнув на возз'єднання групи "Час і скло"

Деякі історики ставлять під сумнів свідчення львівського купця Андрія Чеховича щодо вимоги Хмельницького видати йому євреїв, однак, на нашу думку, немає підстав не довіряти цьому сумлінному і скрупульозному дослідникові облоги Львова 1648 року, свідком якої він був і яку відстежував щодня і щогодини: «Тоді він (Хмельницький) написав наступного дня по-польському… і конче хотів, аби ми видали всіх євреїв як таких, які викликали цю війну, даючи гроші для найманого війська проти Війська Запорізького. Ми дали відповідь, що не можемо видати євреїв із двох причин: перша, що вони не наші, а королівські й Речі Посполитої піддані; друга, що разом із нами зазнають усіх видатків і злигоднів, готові бути разом з нами і вмерти за нас».

Про Розу Нахманову, окрім легенд, маємо й одне історичне свідчення – епітафію з її намогильного каменя: «Тут похована невіста княжа, потужна пані Роза, донька Якова, третього дня четвертого місяця «невпинного потоку рік» року 5398 (1637). Над нею плачу, бо з нею полишили дім Якова радість і веселощі. Корона впала, зникла допомога. І неначе рамена свічника зламані, його пальники й квіти оздобні, так зникла поміч цієї Жінки, подібної до якої не відшукати посеред багатьох. Її бачили королі, а князі перед нею підводилися для віддання їй почесті. Аби душа її мала участь у житті вічному. Амінь».

Так ким же насправді була легендарна єврейська героїня Роза Нахман або інакше Нахманова? Міські акти називають її орендаторкою «доходів і рогаток старостинських». По смерті чоловіка 1616 року вона очолила цей один із найприбутковіших бізнесів у Львові, бо все, що рухалося з товарами через міські рогатки, підлягало сплаті мит, значний прибуток з чого отримував орендар цих мит. Для цієї мети Роза залучає гродських гайдуків і навіть створює власну приватну службу. Така діяльність була доволі ризикованою і конфліктною.

Так 1625 року приватна служба Рози хотіла конфіскувати коней і віз у двох волоських купців, які відмовились сплачувати мито. Міські ціпаки вступилися за купців, з чого виникла кривава сутичка. Львів’яни скаржилися в суди, що ця жінка, порозставлявши на шляхах і мостах своїх гайдуків, займається здирництвом, стягує неналежні мита, а міська Рада скаржиться самому королю, що така здирницька діяльність Рози спричиняє дорожнечу товарів у місті. Судова справа з цього приводу тягнулася довго, та зрештою місто її програло. За несплачені мита служба Рози Нахманової конфісковувала товари на величезні суми.

Окрім збирання мит, Роза займається й багатьма іншими справами, зокрема лихварством. Вона нещадно вибиває гроші з боржників, серед яких були поважні львівські громадяни, навіть сам бургграф Високого Замку, суду якого підлягали мешканці передмість. Енергія цієї жінки була невичерпна, вона мала великий вплив на світських і духовних магнатів. Займалася вона й благочинною діяльністю в середовищі єврейської громади, допомагала в судах під час процесу львівських євреїв з єзуїтами щодо спорудження єзуїтського костелу, і власне ця її діяльність вочевидь і дала привід для створення однієї з найславетніших львівських легенд.

Отож виходить, що Роза Нахманова насправді була такою собі типовою львівською «залізною леді бізнесу», яких у ті часи в європейському Львові було чимало, варто згадати хоча б Софію Ганель чи Анну Лонцьку.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть
Ctrl+Enter
  • Ілько Лемко
  • Історія Львова

показати всі
приховати

Залишити відповідь