Міранда Прістлі побіжно пояснила: ваша уявна свобода вибору — це лише залишки чужого задуму, дбайливо скинуті маркетологами в кошики мас-маркету. І ось цього травня нам доведеться знову перевірити свої гардероби на відповідність. Зйомки продовження «Диявол носить Prada» завершилися минулої осені, і старий добрий глянцевий снобізм готується до реваншу, інформує Ukr.Media.
Тоді, у 2006-му, друковані журнали були Ватиканом, а головні редакторки — понтифіками. Зараз глянець болісно імітує життєздатність у цифровому світі, а реальні гроші та влада давно осіли в стерильних кабінетах люксових конгломератів. Цей тектонічний зсув став ідеальним ґрунтом для нового сюжету.
Імперія Міранди хитається. Щоб врятувати свій «Подіум» від забуття, їй потрібні рекламні бюджети. А виписує чеки тепер не хто інший, як Емілі (Емілі Блант) — та знервована асистентка з першого фільму, яка доросла до топменеджерки великого бренду. Спостерігати за тим, як колишня жертва диктує умови своїй мучительці — це особливий вид інтелектуального садизму, заради якого однозначно варто йти в кіно. (Стенлі Туччі, до речі, теж у грі, тож рівень іронії на квадратний метр екрана гарантовано не знизиться).
(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});
Одяг тут ніколи не був просто тканиною. Це зброя, статус і соціальний маркер. Художниця з костюмів Моллі Роджерс видала своїй команді геніально просте правило: «Ніяких сумок у формі голубів». Тобто жодного загравання з вірусним непотребом і мікротрендами. Одяг у цьому фільмі має протистояти скаженому темпу сучасної моди, а не обслуговувати його.
Меріл Стріп спершу вимагала для своєї героїні непробивну броню — винятково штани та агресивні підплічники, класичний захист жінки, що втрачає територію. Але, кажуть, кілька ідеальних спідниць від Dior змусили її пом’якшити категоричність. Емілі ж, з огляду на все, дістанеться найжорсткіша, архітектурна мода — холодний і бездоганний гардероб жінки, яка нарешті відігралася за всі свої минулі нервові зриви.
З Енді (Енн Гетевей) ситуація вийшла найіронічнішою. Вона обрала шлях серйозної журналістики, але в новому фільмі виглядає обурливо розкішно. Творці пояснюють це цілком у дусі часу: школа «Подіуму» навчила її сканувати комісійні магазини і знаходити шедеври серед вінтажу за копійки. Звучить як красива казка для прихильників усвідомленого споживання. Проте нам одразу натякають: коли Енді знову випадково стикається з речами з гардероба журналу, старий добрий споживчий гіпноз спрацьовує безвідмовно. Бо від себе, як і від хорошого кашеміру, не втечеш. Побачимо в травні, чия броня цього разу виявиться міцнішою.
(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});
