З початком війни журналістка Віра покидає рідне Дніпро і їде за кордон. Там вона знайомиться із всесвітньо відомим актором Класом Баєром, фільмами з яким давно потай захоплюється. Та вона навіть не здогадується, що на неї чекає. Біль, обман, збочені тортури чи любов? В Україні залишається мама і молодший брат, який відправиться на війну добровольцем. Калейдоском подій роману відбувається у Несебирі, Гданську, Сопоті та в Україні. Це – напружений трилер.
@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1605000 {
min-height: 180px !important;
z-index: 9;
}
.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1605000{
margin: 0!important;
}
.mobile-branding-wrapper {
min-height: 200px
}
}
Публікуємо уривок книги ««Називай мене Клас Баєр» Юлії Чернінької, яка вийшла у «Видавництві Старого Лева». Придбати роман можна за посиланням. Дизайн обкладинки розробила Анастасія Старко.
***
Сопот вразив Віру маленькими ляльковими маєтками. Усі вілли мали вигляд пишно вкритих кремом тістечок, а містечко у світлі нічних ліхтарів нагадало їй один великий весільний торт. Тут відчувався буржуазний дух зі своїм особливим плином часу. Годинник показував дванадцяту ночі. Перехожих було мало. Часом проходили закохані пари. Більшість туристів у сопотських санаторіях – поважного віку. Їх вабив буржуазний шарм міста. Молодь частіше відпочивала в сусідній Гдині, що вирізнялася сучасним стилем та архітектурою.
Вірі подобалося все. Завжди хотілося мешкати в такому чарівному місті, яке наче загубилося на мапі й геть відкинуло всі часові перепони.
– А що це за ім’я – Клас?
В автівці вже давно панувала тиша. Віра вирішила першою порушити її.
– Подобається?, – повернувся до неї Зенон. – Шведське, якщо я не помиляюся.
– То Клас справді швед? В інтернеті багато суперечливої інформації.
– Ні. Він чистий поляк. Клас досить рано втратив батька. Згодом його мати вдруге вийшла заміж, за шведа.
Звідти і плутанина. Клас і сам не раз в інтерв’ю говорив, що його батько швед. Навмисне плутає шанувальників та журналістів. Живе в ньому комплекс меншовартості. Це почалося після всесвітньої слави. Хоче бути вікінгом. Клас Баєр – це псевдонім. Справжнє його ім’я – Войцех Чех.
– Войцех?, – весело перепитала Віра.
– Так. А що? Дуже гарне ім’я.
– Звісно, гарне. Просто Клас мені більше подобається.
– Та це ти просто звикла, – усміхнувся Зенон і начебто дружньо торкнувся її коліна.
Віра вирішила не звертати уваги. Це міг бути справді просто товариський жест, а якось реагуючи, вона лише заробить собі дурну репутацію.
– От і приїхали, – нарешті сказав Зенон, заїжджаючи в широкі ковані ворота, що роз’їхалися перед ними, наче й справді навколо панувала чарівна казка.
– А чого він написав мені?, – раптом запитала Віра.
– Хто? Клас?, – розгубився Зеник.
– Так.
– Він завжди перечитує коментарі шанувальників. Дивиться на лайки. Думаю, все просто. Ти йому сподобалася.
– А як же Катажина?
Зенон повернувся до Віри й довго дивився на неї. Мовчав. Здавалося, намагався розгадати, що у неї в голові. І те, що він там прочитав, йому геть не подобалося.
– Я можу просто зараз відвести тебе назад у Гданськ. Мабуть, ти помітила, що це поруч.
– Не треба, – розгубилася Віра. – Раз ми вже тут…
– От і добре.
Вони вийшли з авто й попрямували до чорного входу в будинок.
Вхід зяяв темінню й мав геть не пафосний вигляд. Віра оглянулася й помітила, що в будинку навпроти світяться вікна. Мабуть, Зенон не хотів, щоб сусіди їх побачили.
– А в домі хтось живе, коли Класа немає?
– Ні. Тут до чорта різної сигналізації. Паролі знає лише Клас і я. Навіть Катажина не знає, бо ніколи ще тут сама не була. Це наше гніздечко. Парубоцьке, так би мовити. Усередині вілли панував дух антикваріату. Віра не звикла до такого. Її особисте помешкання вирізнялося сучасним оздобленням. Золоті багетні рами раніше бачила лише в музеях.
– Подобається?, – запитав Зеник.
– Цікаво, – усміхнулася Віра.
– Будеш? – запитав він, указуючи рукою на великий скляний бар у кутку кімнати.
– Не відмовлюся.
– Чогось міцного?, – підморгнув Кореньовський.
– Я би продовжила пити шампанське. Якщо є, звісно.
– Тут усе є!
Зеник наповнив келихи. Один простягнув Вірі, а свій осушив залпом, як людина, що дуже хоче пити. Одразу налив ще.
– Як тобі в Польщі загалом?, – запитав він.
– Як удома. Немає відчуття, що я за кордоном. Мова схожа. Менталітет людей також. Особливо мені ваші люди схожі з нашими галичанами. Я вчилася у Львівському університеті, довго там жила. То тепер навіть чую знайомі слова. Коліжанка, філіжанка, ровер, коцик, льоди, зупка… Словом, мені тут комфортно, але вдома краще.
– Ну, додому тобі поспішати точно не варто, – не погодився Зенон.
– Усе одно мене тягне додому. Я тут ненадовго. Сама не знаю, як аж до Гданська занесло… Доля несе, мабуть…
– Мабуть, – усміхнувся Кореньовський. – Я вже піду, певно. Маю бути в цей час удома. А ти почекай на Класа. Хвилин за двадцять він буде на місці, – несподівано сказав Зеник.
– Я б не хотіла залишатися тут сама… – почала було Віра.
– Припини. Будь як удома, – не приймаючи жодних заперечень, сказав Кореньовський і піднявся з канапи. – Тебе щось бентежить?
– Так. Мені некомфортно в цьому костюмі, – зізналася жінка.
– Ти неперевершена в ньому! Навіть не думай комплексувати!
З цими словами він чмокнув Віру в щічку й, весело махаючи обома руками, наче посеред великого свята, вискочив із кімнати через великі скляні двері.
Час пролетів, як кадр у кінофільмі. Віра не встигла допити свій келих та оглянути всі антикварні цікавинки в кімнаті, як відчинилися двері й зайшов Клас у своєму костюмі Дракули. Його ідеальне чорне волосся покуйовдилося, і тепер на чоло звисали поодинокі пасма раніше укладеної назад зачіски. До біса сексуальний у своєму похмурому одязі, він кількома кроками подолав відстань від дверей до Віри. Мовчки, не кажучи ані слова, обійняв її. Віра розгубилася, але не пручалася. За мить він уже цілував її довгим і палким поцілунком. Лише зараз Віра відчула, що добряче захмеліла. Кімната попливла в неї перед очима, а десь глибоко в шлунку відчувалася судома нудоти. «Невже мене нудить від його поцілунку?», – подумала вона.
Чоловік продовжував наполегливо працювати язиком, і Віра нарешті обережно відсахнулася.
– Привіт, – сказала вона.
– Привіт, моя маленька. Цілую твої пальчики, моя кішечко, – продовжував тиснути на неї Баєр.
Віру роздирали на шмаття геть протилежні відчуття. Від збудження в неї тиснуло внизу живота, але в шлунку хапали судоми від дивної, нічим не підкріпленої огиди. «Що не так? – думала вона. – Певно, він надто тисне на мене».
– Як тобі маскарад?, – знову відірвалася від палкого шанувальника Віра.
– Ти там була окрасою. Я нікого, окрім тебе, не бачив.
– Дивно. Не помічала тебе поруч увесь вечір.
– А я був поруч, – усміхнувся він.
Від збудження його голос став дещо нижчим, але не втратив оксамитового тембру, який наче масажував вуха Віри зсередини, розслаблюючи й огортаючи її чимось теплим і вологим.
– Ходімо, я щось тобі покажу, – шепотів він на вухо Вірі, лагідно торкаючись її грудей обома руками.
– Покажи, – нарешті розслабилася Віра.
У її голові промчало багато думок, але головна базувалася на тому, що тридцять років – не двадцять, тож нічого корчити із себе дівчинку. Сама добре знала, куди йшла й навіщо. До того ж тисячі жінок мріють опинитися на її місці! В обіймах Класа вона відчула себе зовсім маленькою. Навіть на підборах ледь сягала йому до плеча. Баєр узяв Віру за руку й потягнув кудись убік, а потім униз вузькими сходами. Відчинив важкі дубові двері і ввімкнув світло. Віра побачила стрімкі сходи вниз.
– Спускайся, маленька. Там буде сюрприз, – прошепотів він Вірі.
Його подих огортав її теплом. Віра на мить заплющила очі. Останній келих зовсім її розквасив.
– Що там?
– Там буде багато насолоди…
Віра обережно почала спускатися стрімкими сходами. За мить озирнулася, адже перестала відчувати його міцні руки в себе на талії. Клас стояв угорі й дивився на неї своїми чорними очима через вузькі розрізи в карнавальній масці. Мабуть, він спітнів, бо вкрите заростом неголене підборіддя почало блищати. Губи розтягувала спокуслива усмішка. Віра всміхнулася йому у відповідь. Раптом стало зовсім темно. Клас Баєр зачинив за Вірою двері. У суцільній темряві вона почула, як двічі повернувся в замку ключ.
