Категорія «найкращий міжнародний фільм» (раніше вона називалась «найкращий неангломовний фільм») – єдина категорія, яка представляє насамперед країни. Кожна може обрати лише одного претендента. Цього року кваліфікацію (відповідність регламенту «Оскара») пройшли фільми з 85 країн. До слова, висувати фільми у цій категорії можуть і англомовні країни, але він має бути вироблений поза межами США. Головною умовою має бути те, що понад 50% має бути будь-якою мовою, крім англійської.
@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1604777 {
min-height: 180px !important;
z-index: 9;
}
.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1604777{
margin: 0!important;
}
.mobile-branding-wrapper {
min-height: 200px
}
}
Україна обрала своїм представником картину Філіпа Сотніченка «Ла Палісіада». Події в стрічці розгортаються в 1996 році, в останні місяці існування смертної кари в Україні. Судовий психіатр Олександр (Андрій Журба) та його товариш, слідчий Ільгар (Навруз Пашаєв), розслідують вбивство свого колеги-міліціонера. Трьох чоловіків пов’язувала спільна робота, давня дружба та почуття до однієї жінки. Тепер вона – вдова загиблого.
Польща обрала своїм представником «Під вулканом» Даміана Коцура. У головних ролях – Анастасія Карпенко («Перевізниця», «Я і Фелікс», «Як там Катя?») та Роман Луцький («Відблиск», «Сторожова застава», «Віддана»). Події відбуваються під час останнього дня відпочинку української сім’ї на Тенерифе. Вони не знають, що їхнє повернення до Києва буде зірвано нападом Росії на Україну.
На жаль, обидва фільми не потрапили до номінації. Зрештою, не потрапили туди і відомі картини, що отримували призи на найпрестижніших фестивалях.
Але поговоримо про п’ять фільмів, які стали щасливчиками і можуть претендувати на «Оскар». Цікаво, що чотири з п’яти фільмів брали участь у минулорічному Каннському кінофестивалі. Три з них – в основному конкурсі. У цій категорії – два фаворити. Це «Емілія Перес», що представляє Францію, та бразильська картина «Я все ще тут».
«Емілія Перес» уже встигла побувати в українському прокаті, а також зібрати безліч найрізноманітніших призів. Тут і каннська нагорода за найкращу жіночу роль, кілька «Золотих глобусів» та інших нагород. Зокрема, іспаномовний мюзикл Жака Одіяра став найкращим європейським фільмом року.
Адвокатку Ріту (Зої Салдана) недооцінюють на роботі, її шеф привласнює собі її заслуги. Проте її оцінив та навіть найняв лідер картелю Манітас дель Монте (Карла Софія Гаскон) для того, аби вона допомогла йому змінити стать. У такий спосіб Манітас переслідує відразу дві мети: заховатись та здійснити давню мрію. Водночас Ріта має заховати дружину Манітаса (Селена Гомес) у безпечному місці. У тілі Емілії бандит стає благодійником та займається пошуком зниклих безвісти (а насправді – убитих картелями) людей.
У підсумку маємо абсолютно божевільний мікс: мюзикл іспанською мовою про мексиканського наркобарона, який вирішив змінити стать, за участю зірки Disney Селени Гомес у ролі дружини гангстера. І ось такий фільм Франція вирішила послати на «Оскар».
«Емілія Перес» має 13 номінацій і, якщо все складеться, може повторити успіх «Паразитів», взявши нагороду і за міжнародний фільм, і за найкращий фільм.
Не встигли подивитися фільм у кінотеатрі? Не біда! Зі SWEET.TV прем’єри приходять до кожного додому. Насолоджуйтеся найсвіжішими кіноновинками на улюбленому дивані абсолютно легально та в найкрутішому дубляжі разом з онлайн-кінотеатром SWEET.TV.
«Я досі тут» – картина бразильського режисера Валтера Саллеса, відомого насамперед завдяки картинам «Центральний вокзал» та «Щоденники мотоцикліста». Виконавиця головної ролі є однією з фавориток у боротьбі в категорії «Найкраща акторка». У 1986 році Торрес отримала приз Каннського кінофестивалю за найкращу жіночу роль у фільмі «Люби мене вічно чи ніколи». За гру у фільмі «Я досі тут» 59-річна Торрес отримала премію «Золотий глобус» за найкращу жіночу роль у драмі, ставши першою бразильською, латиноамериканською та португаломовною актрисою, яка здобула цю нагороду. Вона також є другою бразильською актрисою після своєї матері, Фернанди Монтенегру, номінованою на премію «Оскар» за найкращу жіночу роль у «Центральному вокзалі» того ж Саллеса.
Торрес зіграла дружину зниклого безвісти політика Рубенса Пайви. Він – один з 434 загиблих і зниклих безвісти через військову диктатуру у Бразилії. Фільм заснований на однойменній книзі, написаній сином Рубенса Пайви, Марсело Рубенсом Пайвою.
«Дівчина з голкою» (Данія) – кримінальна драма данського режисера Магнуса фон Хорна за сценарієм, написаним ним у співпраці з Лайн Лангебек. Картина заснована на реальній історії данської серійної вбивці Дагмар Овербай, яка створила цілий бізнес на «допомозі» жінкам позбутись небажаних дітей. Вона обіцяла матерям прилаштувати немовля в багату сім’ю за гроші, а сама вбивала їх. Дагмару було засуджено до страти в 1921 році, але пізніше її замінили на довічне увʼязнення, і вона померла у вʼязниці в 1929 році, коли їй було 42.
Сам режисер назвав картину страшною казкою для дорослих. Попри те, що фільм заснований на історії Дагмар (її зіграла зірка данського кіно Тріна Дірхольм), у центрі історії – життя Кароліни (Кармен Зонне), бідної молодої жінки, чий чоловік зник безвісти на війні. У чорно-білій похмурій історії Кароліні відведена роль жертви, яку вона сприймає стійко.
Фільм досконалий за формою, проте його конструкція настільки гарна, що видається штучною. Але дивитись за тим, як ретельно режисер зводить цю конструкцію, дуже цікаво.
«Насіння священного інжиру» (Німеччина) – драма іранського режисера Мохаммеда Расулофа, якого на батьківщині засудили до 8 років ув’язнення та побиття батогами. Проте йому вдалось втекти.
За сюжетом суддя революційного трибуналу (саме він виносить вироки протестувальникам) одного дня побачив, що удома зник його пістолет. Він влаштовує справжнє пекло для дружини та двох доньок. Згодом стає відомо, що його адреса оприлюднена, і йому разом з родиною доводиться втікати з Тегерану.
Дуже важко оцінювати фільм лише як фільм, не враховуючи контексту його створення, адже це не просто картина, а й своєрідний кінематографічний подвиг. Проте, якщо спробувати це зробити, то очевидно, що це кіно дуже високого рівня: воно поступово затягує у себе, як у вир, не відпускає ані візуально, ані емоційно. Це видатна робота, де усі складові працюють на загальний результат.
«Потік. Останній кіт на Землі» (Латвія) – єдина анімація в номінації. Нестримний потік води вніс корективи у життя кожної живої істоти на планеті. Чорний кіт з яскравими жовтими очима довго шукав найвищу суху місцинку, аж поки не потрапив у човен, яким вправно керує капібара. Згодом до них долучилися лемур та золотистий ретривер. Учотирьох вони вирушили у подорож. Довгий шлях у пошуках кращого місця навчив тварин чудово керувати човном, знаходити їжу та розуміти одне одного. Казкової краси пейзажі змінюються, поки тварини плавають, пірнають, ледь не тонуть, видряпуються, бігають та стрибають.
Анімаційне пригодницьке фентезі «Потік. Останній кіт на Землі» від латвійського режисера Ґінца Зібалодіса отримав нагороди на Міжнародному фестивалі анімаційних фільмів в Ансі, зокрема як найкращий повнометражний фільм. Картина також претендує на «Оскар» за найкращий анімаційний фільм.
