Відомий львівський музикант, звукорежисер та композитор Юрій Дуда розповів, як він створює звукові декорації для 100-річних опер, про гіпотетичні Галицькі сезони у Відні та ірраціональне бажання бути причетним до краси.
Якби галицький священник Порфирій Бажанський мав би машину часу, він би дуже здивувався, опинившись у 2021 році у Львові. Адже тут його опери, котрі були написані «в стіл», не лише зазвучали у живому виконанні на сцені, але й скоро з’являться в смартфонах сучасних українців у вигляді аудіо-серіалу. Дивовижну роботу з повернення із небуття української музики здійснює громадська організація Collegium Management спільно з Львівським органним залом та Radio Skovoroda за підтримки Українського культурного фонду. Рукописи опер невідомого композитора Порфирія Бажанського знайшов в архівах диригент, співдиректор Collegium Management та керівник Львівського органного залу Іван Остапович.
@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1523975 {
padding-bottom: 56.21%;
z-index: 9;
}
.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1523975{
margin: 0!important;
}
}
Дві опери «Довбуш» та «Біла Циганка» з драматичними сюжетами, яскравими та темпераментними героями, наповненою народною мелодикою музикою особливо зацікавили команду. Вперше за понад 100 років з моменту написання їх почула публіка під час концертного виконання у Львівському органному залі 27 червня 2021 року. Наприкінці серпня дві опери з’являться у форматі аудіо-серіалу у відкритому доступі.
Аудіо-серіал розкриє весь потенціал опери як синкретичного мистецтва виключно аудіальними засобами, кажуть організатори. Замість традиційних декорацій в опері будуть використані динамічні звукові картини, а весь звук буде записаний у різних локаціях.
Над останніми якраз і працює відомий львівський музикант, звукорежисер та композитор Юрій Дуда.
Розкажіть про свою роботу в проекті «Бажанський. Опери: від рукопису до аудіосеріалу».
Це для мене новий цікавий досвід. До того я працював з кіно, створював саундтреки, писав музику для документальних фільмів, здійснював весь звуковий постпродакшн відео.
Для опер Порфирія Бажанського я створюю звукові декорації. Моє завдання – додати до музики життя.
Що саме ви додаєте до музики Бажанського?
Ми можемо додати своє прочитання творів Бажанського. Самі ж ці твори – це свого роду машина часу, що дозволяє перенестися в країну, якої вже не існує. Почути людей яких давно немає, почути їх мову. У тому є велика цінність. Нам треба не стільки щось додати, скільки просто відчути цей колорит, те, що втрачено. В тому є найбільша цінність проекту для мене.
Як ви працюєте над озвучуванням? Розкажіть, як виглядає цей процес.
Я працюю з клавіром. Там є певні нотатки автора, Бажанський відзначав, де що має прозвучати, де що відбувається під час дії. Але нотаток цих не багато. До того ж, їх можна по-різному інтерпретувати. Тому ми узгоджували головні речі щодо звукових декорацій з Іваном Остаповичем.
Які саме звуки ви використовуєте? Чи вдається зробити записи в живому середовищі?
Так, вдається. Самі звуки є різнопланові. Наприклад, коли потрібно озвучити якісь сцени, що відбуваються на природі. Вони різні, залежно від того чи це ранок, чи ніч. Є звуки, які ілюструють якісь побутові речі. Є сцени, в яких задіяні кілька людей: наприклад, танці чи сцени сутичок. За кілька днів я буду в Косові, де записуватиму звуки природи для опер, саме в тій місцевості, де відбуваються дії «Довбуша» та «Білої Циганки».
Це доволі кропітка праця. По хронометражу виходить 1,5 години чистої музики.
Все в порівнянні. Коли порівняти роботу по озвученню з оркеструванням, остання більш кропітка. В озвучуванні головне зробити все так, щоб звучало природньо, щоб ви не зауважували це нарочито. Коли ми дивимося кіно і бачимо, як в кадрі закрилися двері таксі, то чуємо відповідний звук, але ми не зауважуємо його, він виглядає природньо.
Взагалі процес озвучування – це свого роду магія. Наприклад, коли працюєш з відео і просто дивишся картинку без звуку, а тоді починаєш накладати туди звуки – відбувається магія. А коли додаєш музику, а ще якщо ти цю музику написав! Це фантастичний процес, і він захоплює.
Формат аудіо-серіалу водночас і прогресивний, бо оперу можна буде слухати на своєму смартфоні будь-де у будь-який зручний час, і трохи ностальгійний, бо повертає нас у часі радіоспектаклів. На скільки такий формат, на вашу думку, буде цікавий сучасному слухачу?
Моїй донці 14. Вона народилася тоді, коли компакт-диски вже відходили з ужитку. На свій день народження вона попросилавініловий програвач. Те, що було в моді ще за часів мого батька. Я вже не слухав вінілові платівки, в моїй молодості були касети. Це дуже мене здивувало і зворушило водночас. Ідуть такі процеси повернення до ретро. Чомусь молоді це зараз цікаво. Їм потрібне щось аналогове, трохи дивне, абсолютно непрактичне. У час, коли ти можеш знайти в інтернеті будь-яку музику безкоштовно, тобі треба купити платівку, іноді замовити її спеціально. Це додаткова складність. Але це дуже мило.
Тож думаю, з аудіо-серіалом подібна історія. Це може бути дуже цікаво молодому поколінню.
Наскільки близько ви знайомі з постаттю Порфирія Бажанського? Чи захопив він вас своєю історією життя, творчістю чи ні?
Я познайомився з постаттю Бажанського тільки в цьому проекті. Мені здається, що він доволі характерний представник свого часу і тодішньої України, тої території без держави, суспільних інституцій. На його прикладі можна побачити трагедію нашої землі. Його творчість – це свого роду збереження, консервування того, що він вважав цінним.
Бажанський – фактично сучасник Стравінського. В 1910 році Стравінський написав «Жар-птицю» для Російських сезонів у Парижі. Але він був громадянином іншої імперії, через Дягілєва він та інші митці мали вихід на Європу. З Бажанським трохи інша історія. Він не мав імпресаріо, який би, скажімо, ставив його опери в Відні. Але при іншому збігу обставин це – цілком реальний сценарій. Російські сезони в Парижі були, чому б не могли бути Галицькі сезони у Відні?
На жаль, тоді через різні фактори енергії українців забракло, щоб витворити загальну потужну силу, яка би представляла нас на міжнародній арені. Це можна порівняти з Олімпійськими іграми: можна виступати і завойовувати золоті медалі, а можна просто брати участь. На жаль, у випадку Бажанського – це, радше, участь.
Я думаю, в нашій історії ще багато таких постатей, які не відомі нам, чий творчий добуток ще досі в архівах та чекає на відкриття.
Так, і в цьому є вина нашого суспільства, яке захоплюється чимось зовні, не цінуючи те, що ми маємо.
Можна навести простий сучасний приклад. Є гурт людей, які пишуть музику, працюють на ентузіазмі, а потім, не маючи логічного продовження і розвитку, цей ентузіазм випаровується. Від людей лишаються лише кілька записів і фото. Ще, звісно, багато залежить від масштабу таланту постаті. Чи дійсно митець здатен зробити щось вартісне не лише локально, але і для світової культури.
Коли опери звучали на сцені Львівського органного залу, це було вражаюче. Говорили про «вагнерівське звучання». Оркестрування Сергія Вілки відзначили і виконавці, і критики, і слухачі. Мені здається, що в цьому наше покоління додало певної вартості 100-річним творам.
Це подвиг, насправді. Я вважаю, що оркестрування було здійснено дуже професійно, це чудова робота.
Як ваш беуграунд як музиканта допомагає в роботі звукорежисера постпродакшн?
Мій музичний досвід точно тут не зайвий.
Я з музичної сім’ї, мій батько – скрипаль Володимир Дуда. Я з дитинства в музиці. Сестра-скрипалька вчилася в 10-річці та у Львівській консерваторії. Натомість я вибрав фортепіано.Тоді мені було 4. Це була любов з першого звуку. Також любив компонування з юних років. Спочатку також була 10-річка (Львівський державний музичний ліцей імені Соломії Крушельницької), тоді – Львівська консерваторія (Львівська національна музична академія ім. Миколи Лисенка), Київська консерваторія (Національна музична академія України імені П.І. Чайковського). Тоді Hochschule für Musik Hanns Eisler у Берліні.
Мій шлях у музиці був такий: піаніст, трубач, джазовий піаніст. На трубі почав грати десь років у 13 років.
Зараз, можна сказати, виступаю зрідка як піаніст. Іноді граю разом з батьком. Це не сценічна кар’єра, це просто внутрішнє ірраціональне бажання бути причетним до краси.
Також ви є учасником гурту «Плач Єремії». Як це поєднання академічної музики, року та джазу уживається у вас і що дає вам кожен зі стилів музики?
Це якийсь мій шлях, моя еволюція. Джаз серйозно з’явився у моєму житті років після 19-ти. Тоді ж прийшло усвідомлення, що потрібна ґруновна освіта. Батьки мене в цьому підтримали. Так я студіював у Берліні. А потім якось логічно для мене все переросло в проби композиції. Йдеться про композицію для мультимедіа, я багато пишу для кіно, телебачення і радіо. Тобто можна сказати, що я мультимедіа-композитор.
Як знаходите на все час?
Все залежить від бажання. Ти обираєш свої пріоритети так, як відчуваєш. Це дуже допомагає.
