Що таке «Parole, parole»? Це три простих слова, які за півстоліття стали міжнародним кодом — не для доступу до акаунтів, а для іронічного зітхання на тему любові, де все вже сказано. Це пісня, яку знають навіть ті, хто ніколи не слухав італійської естради. Вона про нас — про те, як ми віримо словам, хоч знаємо, що вони іноді не варті нічого, інформує Ukr.Media.
Цей музичний діалог між жінкою, яка втомилася від порожніх компліментів, і чоловіком, який ніколи не замовкає, став майже театральною постановкою у формі пісні. Тут усе побудовано на грі контрастів: спокійний спів і мелодійне бурчання жінки проти бархатистого, але шаблонного потоку чоловічих зізнань. І ця гра зачарувала світ.
Уперше ця пісня прозвучала в Італії у 1972 році. І вже тоді вона була не схожа ні на що інше.
Народження музичного монологу
1972 рік. Італія ще не відійшла від революційного духу 60-х, а італійська естрада — на піку своєї романтичної фази. Саме тоді композитор Джанні Ферріо та лірики Лео Кіоцца та Джанні Бонкомпаньї створюють пісню «Parole, parole» спеціально для неперевершеної Міни — поп-ікони, чий голос міг і заспокоїти, і розірвати душу навпіл. У дуеті з нею — актор Альберто Лупо. Він не співає, а говорить. І не просто говорить — він втілює голос всіх чоловіків, які занадто багато обіцяють і занадто мало роблять.
Міна зухвало і ніжно співає про втому від пустих слів. Лупо ж кидає в ефір комплімент за компліментом, немов персонаж із чорно-білого фільму. У цьому дуеті — вся суть людських стосунків: пристрасть, недовіра, іронія. І ось тут магія: попри відвертий підтекст, композиція звучить елегантно та інтелігентно. Італійці одразу закохалися. Але це був тільки початок.
Пісня, яка не знала кордонів
Вже за рік після італійської прем’єри, Франція почула власну версію «Parole, parole». На сцену вийшли дві легенди: Даліда та Ален Делон. Вона — з нотками трагедії в голосі. Він — зі своїм неповторним кінематографічним баритоном. Їхня версія стала ще популярнішою, ніж оригінал. Вперше пісня перестала бути просто музикою — вона перетворилася на театральне дійство, радіоп’єсу, яка лунала в кафе, на дискотеках, у машинах і на кухнях.
Після цього світ почав перекладати «Parole, parole» власними мовами. Іспанською, німецькою, японською. Цей діалог між нею, яка втомилася від порожніх обіцянок, і ним, який ніколи не замовкає, став універсальним. Бо, як не крути, у кожній культурі є свої «солодкомовні» та «втомлені від слів».
Parole — як стиль життя
За півстоліття пісня стала чимось більшим, ніж просто ностальгією. Її використовували у фільмах, рекламних роликах, театральних постановках. У 2000-х французька версія зазвучала у серіалі “Клан Сопрано”, а ще пізніше — на модних показах. Вона пережила цифрову революцію, змінила носії, але не змінила сутність. І хоча тепер «паролі» більше асоціюються з комп’ютерною безпекою, в культурній пам’яті вони досі — про щось дуже людське: про емоції, про драму, про нездійснені обіцянки.
«Parole, parole» перетворилась на цитату. Люди використовували назву пісні в побуті, політики — у дебатах, журналісти — в заголовках. Це був спосіб сказати: “Мене більше не купиш словами”. Пісня стала гаслом скептичної епохи.
Попри це, її не сприймали як трагічну. Навпаки — вона дарувала полегшення. Тому що в ній не було злості. Була прийнята втома — і гідність.
Чому «Parole, parole» досі з нами
Бо вона не про конкретну пару. Вона про типову ситуацію. Це пісня, яка розповідає: ти можеш бути красивим, багатослівним, харизматичним — але якщо твої слова не ведуть до вчинків, усе це — просто… слова (parole).
Музика — мінімалістична, але гіпнотична. Голоси — контрастні, але в діалозі. А головне — в цих трьох словах вся суть: ми не віримо словам, поки вони не перетворяться на щось справжнє.