Гучним розчаруванням цього року або ж, використовуючи боксерську термінологію, «апсетом року» для мене як львівʼянина став програш Львова у фіналі конкурсу «Європейська столиця культури 2030».
@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1626293 {
min-height: 180px !important;
z-index: 9;
}
.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1626293{
margin: 0!important;
}
.mobile-branding-wrapper {
display: flex;
align-items: center;
aspect-ratio: 1/0.93;
}
}
Особисто я спостерігав за підготовкою львівської заявки на отримання цього звання і майже не мав сумнівів, що результат буде позитивним.
Для презентації львівʼяни підготували справді блискучий відеоролик за участю відомих митців і менеджерів культури, які також захищали чи й досі захищають Україну зі зброєю в руках.
Однак сталося інакше. У фіналі журі обрало не Львів, а чорногорське місто Никшич, про яке до цього конкурсу я взагалі й не чув. Що не дивно, бо не можна сказати, що Никшич якось виділяється на мапі Європі. Це невелике місто з населенням близько 60 тисяч осіб, що приблизно відповідає такому місту як Стрий.
Уся ця ситуація спонукає бодай спробувати розібратися, чому так відбулося. Неуспіх Львова у фіналі це результат саме нашого недопрацювання, чи може певних зовнішніх факторів?
Можливо, відповідь підкаже сама історія такої ініціативи як визначення«Європейської столиці культури». В ЄС вирішили обирати«столицю культури» в 1985 році. Сама ідея полягала в зближенні європейців через культуру, у відкритті різноманіття і підвищенні рівня обізнаності одне про одного. Відтоді звання«столиці культури» отримали понад 60 міст. До 1999 року переможцем конкурсу було лише одне місто на рік. У 2000 році концепція змінилася. ЄС готувався до найбільшого в історії розширення – прийняття десятьох нових держав, тому«Європейськими столицями культури 2000» обрали аж 9 міст, серед яких Краків і Прага представляли«нову» Європу. Відтоді переможцями конкурсу щороку обирали два міста, а від 2021 року – три міста одночасно. І тут виникає важливий нюанс, адже кожні три роки третім переможцем у списку може стати місто з країни, яка не входить до ЄС, але є кадидаткою на вступ, потенційною кандидаткою або ж входить до Європейської економічної зони. Тобто шанс для міста з України виникає раз на три роки, тому у Львові дуже ретельно готувалися до конкурсу, а досвід почали переймати ще у 2016 році, коли у Вроцлаві саме як у «Європейській столиці культури» відбувся «Львівський місяць». Згодом було партнерство Львова з Каунасом у 2022 році. Отож це була дорога тривалістю майже десятиліття, але закінчилася вона прикрою невдачею.
Такий вибір шановного журі при бажанні можна пояснити страхом перед війною. Саме так це зробив одразу після рішення 21 жовтня в Брюсселі міський голова Львова Андрій Садовий. «Гадаю, для рішення журі фактор безпеки був вирішальним, але те, що ми пройшли цей шлях, що ми подали цю заявку – це вже і є наша перемога. Статус Молодіжної столиці культури Львів отримав з третього разу. Тому працюємо далі», – відреагував тоді львівський мер. Однак тоді виникає питання, чому заявку Львова допустили до фіналу, цілком серйозно її розглядали і хвалили як надзвичайно фахову і сильну за змістом.
Також виникає обґрунтований сумнів у тому, що у Львова в найближчі роки ще буде шанс претендувати на звання «Європейської культурної столиці», зважаючи обмеження для міст поза межами ЄС подавати заявки лише раз на три роки. Більш ймовірно, що прочищеною Львовом дорогою до наступного фіналу пройде інше українське місто.
То чим саме Львів у цьогорічному фіналі поступився чорногорському Никшичу? Містові, що перш за все відоме своїм металургійним комбінатом, в який інвестував російський олігарх Олег Дерипаска. Містові, про яке тревел-блогери на YouTube кажуть:«Це найбільш депресивне місто, яке ми коли-небудь відвідували». Містові, де найпомітнішим здобутком у сфері культури за останні роки можна назвати відкриття у 2023 році памʼятника Александрові Невському. Звісно, за російські гроші. Автором скульптури був теж росіянин, а на відкриття приїхали російські байкери з угрупування «Нічні вовки». До речі, того ж 2023 року інвестицій з РФ в Никшичі побільшало. Там відкрили горілчану фабрику російського бренду «Бєлуга».
Отже російські олігархи, російські памʼятники, «руская водка»… Чи не забули ми ще чогось важливого про майбутню культурну столицю Європи? Мабуть, важливо відзначити, що мер Никшича Марко Ковачевич сам себе вважає сербом і є одним з лідерів праворадикальної партії«Нова сербська демократія». У 2019 році Ковачевич відвідав відкриття пам’ятника лідеру четників Дражі Михайловичу в боснійському Білечі, згодом його затримували за вимахування сербським триколором. Ковачевич став мером у 2021 році, а в 2025 році чорногорське Агентства з питань запобігання корупції повідомило, що він порушив антикорупційні закони, оскільки після перемоги на місцевих виборах не склав мандат депутата парламенту і продовжував суміщати ці дві посади. Отже з політичною культурою в Никшичі очевидні проблеми. Не дуже ця культура відповідає славнозвісним європейським цінностям.
Також цікаво зʼясувати, чи відчували самі представники Львова, що вони можуть програти такому конкурентові. Під час підсумкової розмови в«Інституті стратегії культури» автори львівської заявки та учасники делегації поділилися своїми враженнями від того, як все було. Загалом обговорення нагадувало сеанс групової самотерапії, де кожен з учасників розповідав про психологічну травму, яку отримав під час поїздки до Брюсселя на представлення заявки від міста і оголошення результатів конкурсу. З повним відеозаписом цієї вельми цікавої розмови можна ознайомитися на YouTube-каналі ІСК.
Отже львівська команда два роки готувала заявку із концепцією «Відповідальність бути / Responsibility to be», потрапила в короткий список претендентів, а далі треба було захистити цю заявку на пітчингу перед журі в брюссельському офісі Європейської Комісії. Процес чимось нагадує захист наукової роботи: спочатку презентація на 45 хвилин, а далі відповіді на питання. Для презентації львівʼяни підготували справді блискучий відеоролик за участю відомих митців і менеджерів культури, які також захищали чи й досі захищають Україну зі зброєю в руках. Зокрема, героями цього відео стали музикант Марк Токар, режисер театру Олексій Кравчук, менеджер культури Юрко Вовкогон, письменник Сергій Жадан. Ключовою стала тема перемоги життя і культури над брутальним варварством війни. Саме війна перешкодила візиту до Львова експертів з ЄС. Після однієї з ракетних атак росіян вони просто перелякалися і вирішили не їхати до України, тому авторам заявки довелося організувати для експертів кількагодинний онлайн-тур Львовом з включенням з різних локацій. Чого не зробиш, аби справити добре враження.
Важливо, що заявку Львова підтримали на державному рівні від Верховної Ради і Міністерства культури до Українського інституту і УКФ, а в делегацію увійшли перша заступниця міністра культури Галина Григоренко і генеральний директор Українського Інституту Володимир Шейко. До Брюсселя прибув також мер Львова Андрій Садовий. Тобто представництво виглядало дуже солідно. Всі очікували на позитивний результат.
Судячи зі численних свідчень учасників пітчингу, презентація і відповіді на питання відбулися дуже добре.
«Всі вийшли після пітчингу з піднесеним настроєм. Я особисто почувався впевнено, бо заявку писало ціле місто. Було багато зустрічей, дискусій і зрештою спільно було напрацьовано ідеї, які сформували заявку. Тобто це не той випадок, коли два-три експерти написали ґрантову заявку. Мої враження після самого пітчингу були вкрай оптимістичними, але потім усе змінилося», – згадує директор America House Lviv Володимир Бєглов.
Опісля в приватній комунікації члени журі зізнавалися, що заявка Львова дуже сильна, тож їм було важко приймати рішення, а голоси розділилися. А поки журі визначалося, делегацію зі Львова повели на екскурсію в Дім європейської історії. Ця екскурсія стала яскравим проявом розриву сприйняття культури в контексті викликів війни між українцями і нашими європейськими друзями.
«І тут нам кажуть: «Зараз ми вам покажемо виставку, яка демонструє, як індивідуальна памʼять формує історичний наратив. Натомість нам показали російську пропаганду», – розповідає Володимир Бєглов.
«Екскурсія була дуже дивною. До нас поставилися як до школярів. Раптом ми бачимо – на всю стіну висить величезна фотографія акції«Безсмертний полк», частина наративу російського«побєдобєсія». А ще наша гідеса не знала, що ця акція тепер заборонена в Росії через війну з Україною. Отакого рівня це була екскурсія – повне нерозуміння контексту», – описує цей момент художниця Алевтина Кахідзе.
«Мені запамʼятався момент, коли нам показали фото з України. Там у траві лежав повалений з постамента бюст Леніна. А підпис-коментар до фото такий: «У нас забрали спадщину, забрали Леніна». Олександр, Запоріжжя, Україна», – додає Володимир Бєглов.
«Також символічно, що останній поверх цього музею присвячений візії майбутнього Європи. І він на ремонті, там порожньо. Тобто візії майбутнього немає, її ремонтують», – зауважує програмна менеджерка Ярина Мельник.
«І ще був класний екран, на який виводили цитати різних видатних людей про Європу. І набір був приблизно такий: Карл Маркс, Тімоті Снайдер, Міхаїл Горбачов, Юрій Андрухович. Отак вперемішку. І ти стоїш і думаєш, що це вже фінальний рівень безумства, до якого все тут довели», – доповнює враження від прийому в Брюсселі поет і письменник Григорій Семенчук.
Отож у стані фрустрації і цілковитого очуднення «культурою по-брюссельськи» делегація з України повернулася до зали, де оголошували результати конкурсу. Перші ряди у залі уже зайняли представники Никшича, тож українцям там місця не було.
«Пригадую тремтячі руки голови комісії, якими він витягує з-під трибуни цей листочок. Підводка у промові звучала нібито про Львів, цитували нашу заявку. Далі йшлося про складнощі рішення, згадали про фактор безпеки. Відчувалося, що немає консолідованого рішення журі, за яке вони були б горді. Коли озвучили Никшич, ми покинули залу» – розповідає про момент оголошення переможця директорка Інституту Стратегії Культури Юлія Хомчин.
«Я ще заспокоювала пані з Європейської Комісії, яка плакала і казала, що ми найкращі, а потім я пішла наздоганяти нашу делегацію», – пригадує Ярина Мельник. Учасники делегації пригадують, що від багатьох присутніх звучало нерозуміння того, що відбулося. Згодом до українців не раз підходили висловити підтримку. Лідерка заявки Львова Юлія Хомчин прямо каже, що вважає рішення журі несправедливим і таким, що фіксує неготовність європейських експертів сприймати нову дійсність.
«Якщо б ми програли через слабшу заявку, то це можна було прийняти. Мою душу гріє те, що ми гідно і чесно пройшли цей шлях», – резюмує Юлія Хомчин.
Водночас надія на те, що рішення ще може змінитися, досі жевріє серед учасників делегації, адже вердикт журі це рекомендація, але не директива. «Після пітчингу обидві команди отримують звіт з деталями і коментарями від журі. А до 1 січня 2026 року Єврокомісар має підписати фінальне рішення, яким і номінує місто на звання столиці культури. Тому формально ця історія ще не завершена», – розʼяснює бюрократичні аспекти процесу Ярина Мельник. Однак на момент підсумкової розмови львівська команда так і не отримала звіту від журі, хоча після пітчингу минув уже місяць.
Також під час рефлексійної розмови перший заступник міського голови Андрій Москаленко запевнив, що з боку Львова буде зʼясовано всі технічні нюанси та обставини, що виникали в процесі вибору міста-переможця і викликають питання. Водночас всі напрацювання заявки, яку презентував Львів, і «Стратегія розвитку культури 2035» будуть втілені навіть без перемоги у конкурсі.
Підсумовуючи почуте і побачене важко знайти одну переконливу причину того, що поважне журі в Брюсселі не обрало Львів «Європейською столицею культури 2030», а натомість обрало чорногорський Никшич. Звісно, можна підозрювати зловісні російські впливи у сплетінні з місцевими регіональними групами. Можна припустити, що страхи європейських експертів і їхнє цілковите нерозуміння українських реалій тут теж зіграли свою роль. Як би там не було, це точно той випадок, коли Європа виявилася неготовою до України. І з нашого боку потрібно робити все можливе, аби цю неготовність надалі подолати.
Оновлено:
У четвер, 18 грудня, Інститут культури і стратегії повідомив, що Львівська міська рада прийняла міську програму «Відповідальність бути» на 2025-2030 роки. Ця програма покликана інтегрувати у довгострокову культурну політику громади системні напрацювання заявки Львова для титулу Європейської столиці культури 2030 Responsibility to Be / «Відповідальність бути». Це посилить втілення ідей, запропонованих у заявці, попри те, що Львів не отримав титулу ЄСК 2030.
Ctrl+Enter
