У «Видавництві Старого Лева» виходить друком нова книжка Доржа Бату «Таємниця старого Лами», в основі якої – реальні події з життя автора та реальні персонажі.
Нагадаємо, що Дорж Бату або Андрій Васильєв – український журналіст. За освітою історик-сходознавець, спеціаліст з історії Китаю. Працював телевізійним журналістом. Переїхавши до США, став членом Медіакорпусу ООН. Нині коригує траєкторії і контролює польоти космічних кораблів та сателітів у Національному управлінні аеронавтики і космосу. Став відомим завдяки романам «Франческа» та «Франческа. Володарка офіцерського жетона».
@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1517037 {
padding-bottom: 56.21%;
z-index: 9;
}
.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1517037{
margin: 0!important;
}
}
Це не просто збірка оповідань про Вчителя, як може здатися на перший погляд. Кожен читач знайде у цій книжці щось своє: для когось ця історія привідкриє таємниці Вчення і буддійського світосприйняття. Для когось вона буде екскурсом у жорстокі радянські часи і покаже, що доля усіх народів, які були загнані в СРСР, трагічно схожа. А для когось вона буде просто неймовірно веселою і сумною водночас, детективною пригодою двох хлопчаків та їхнього старого Вчителя Чімітдоржа-лами. Текст доповнюють чудові ілюстрації Ярини Жук і QR-коди з відеороликами.
Скоро книга з’явиться у книгарнях, а тим часом пропонуємо прочитати уривок з неї.
***
ДОРЖ
Мене звати Дорж. Я не такий малий, щоб мені зав’язували шнурки, але й не такий великий, щоб бути геть самостійним. Звісно, це залежить од того, що саме розуміти під словом «самостійний». Я сам обираю, що мені їсти на сніданок, але дорослі вважають, що я іще малий, щоб обирати, ким мені стати. Батьки хотіли б, щоб я став професійним музикантом, як вони самі і як мій наґасa. А я хочу стати пожежником. Яка в них крута форма й червоні машини! І які красиві білі шоломи з номерами й захисним склом!
Та мені всього одинадцять, і я хубарaґ у буддійському монастирі. Не бійтеся, нічого страшного в цьому нема – бо що страшного в тому, що в мене брита голова і я навчаюся деяких премудростей у мого багшa Чімітдоржа-лами.
Крім мене й нашого наставника, в будиночку номер чотирнадцять живе ще мій друг і поплічник Беліґто. Беліґ на рік за мене старший, а з вигляду – на всі п’ять, бо він мовчазний і серйозний, не те, що я. Я не мовчазний, скоріше навпаки. Батьки кажуть, що в мене не язик, а помело. Не розумію, чому? Мій язик не схожий на мітлу чи на віник. Вічно ці дорослі собі щось придумають. Вигадають якусь нісенітницю, а пояснити її як слід не можуть.
Нещодавно чув на ґанку Цогчeн-дугaну, як дві жінки, які ще хвилину тому старанно молились, перемивали кістки тітці Дулмі: «Диви, Дулмyшка вирядилась, наче на свято! Звичайний день, а вона хоче здаватися найкращою за всіх! А в самої син дурник!». Мені було дуже образливо, бо Будда не схвалює, коли лихословлять, а із сином тітки Дулми, Вовкою, ми дружили. Ну то й що, що в нього синдром Дауна? Мій Учитель говорить, що це тільки зайва хромосома. Якщо чесно, я не дуже добре уявляю, що воно таке «хромосома», але насправді Вовка аж ніяк не дурник, а скоріше новий вид людини – дуже доброї і надзвичайно сильної, бо сили в його руках було стільки, що він міг розірвати залізну підкову! Вовка ніколи нас не кривдив, завжди був веселий, а коли хтось сумував, намагався його розсмішити. А ще він ніколи не шахраював у іграх і завжди був чесний. Ми не давали його ображати, а якщо до нас на вулиці чіплялась якась шпана, то ми кликали його на допомогу. А дорослі? А дорослі, які, здавалось, мали б учити нас кращого, говорили: «Чого ви граєтеся з тим дурником? Будьте обережні з Вовкою, бо він розумово відсталий». Завжди ці дорослі собі щось придумають. Самі вони розумово відсталі!
Я живу в монастирі, як і інші хлопчаки буддійської школи. Вона в нас одна на всю Бурят-Монгол і там навчаються хлопчаки перед вступом до Буддійського інституту, що його, як обіцяє наш хамбo-лама, незабаром відкриють. А поки що наші майбутні лами навчаються у Монголії чи Індії.
Монастир наш розташований не на гірській вершині десь у Гімалаях, а всього за тридцять шість кілометрів од Улаaн-Удe. Що таке Улаан-Уде? Дивна назва, еге ж? У перекладі з бурят-монгольської «Улаaн» означає «червоний», а «Удa» – назва річки, що впадає в іншу річку, яка зветься Селенгa. А вже Селенга, у свою чергу, впадає в холодний і глибокий Байкал.
Наш монастир не має високих мурів, які б відокремлювали нас од зовнішнього світу, та й відокремлювати, власне, нічого – головний храм Цогчен-дуган, ще зо два невеличкі храми, бібліотека старовинних книг, готель для паломників та оранжерея з деревом бoдхі. Уявіть собі, його виростили з гілки того самого дерева у Бoдх-гаю, під яким царевич Сіддгaртха Шак’ямyні отримав просвітлення і став Буддою!
Крім того, просто на території монастиря стоять невеличкі будиночки, в яких живуть буддійські священнослужителі лами та їхні учні хубараґи, тобто ми.
Учитель розповідав, що до того, як на наші землі прийшла радянська влада, в Забайкаллі існувало 47 великих монастирів з тисячами ченців та послушників. Більшовики позакривали їх усі до одного.
Наш монастир відкрився десь так 1945 року, і тоді ченців, які ще пам’ятали ритуали та служби, лишалося дуже мало. Чімітдорж був один з них. А ще…
Ой, щось я заговорився. А мені ще грубку топити й заварювати чай.
