Актуальні новини

«Усі ті розбиті місця»

Дев’яностооднорічна Ґретель Фернсбі вже декілька десятиліть мешкає в елітному будинку в Лондоні. Її життя тихе та спокійне, проте за плечима жінки темне минуле. Вона нікому не розповідає про свою втечу з нацистської Німеччини у віці дванадцяти років, про важкі повоєнні роки, які збувала у Франції з матір’ю. Та найменше вона воліє згадувати про свого батька, який був комендантом одного з найбільших концтаборів, та сімейну трагедію.

@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1592244 {
min-height: 180px !important;
z-index: 9;
}

.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1592244{
margin: 0!important;
}

.mobile-branding-wrapper {
min-height: 200px
}
}

Одного дня у квартиру поверхом нижче в’їжджає нова сім’я. Несподівано для самої себе Ґретель заводить дружбу з маленьким хлопчиком, хоча його присутність пробуджує сумні спогади з минулого. На позір щаслива сім’я має свої скелети у шафі, дізнавшись про які, Ґретель ризикує розкрити секрети, які вона все життя оберігала…

Книга невдовзі має вийти у Видавництві Старого Лева, а поки пропонуємо прочитати уривок з неї.

***

– Ти сама не своя, – сказала Кейт у неділю пополудні, коли ми вибралися за місто на довгу прогулянку до мису Норт-Гед. День видався прохолодний, але капелюха я не знімала, остерігаючись, щоб сонце не зашкодило все ж таки шрамам, які ховалися в мене під волоссям. – Що з тобою?

– Нічого, – відповіла я, але з мого тону було зрозуміло, що це брехня.

– Де ж пак, – мовила вона. – Це якийсь хлопець? Ти накинула на когось оком, так?

Я похитала головою. Мені справді не йшов з думки один чоловік, але не в тому сенсі, який мала на увазі вона.

– Ти певна? Бо зазвичай це все-таки хлопець, – продовжувала, крокуючи далі, Кейт. Ноги у неї були довгі, й темп у таких експедиціях зазвичай задавала вона. Все, на що вистачало мене, – це не відставати. – У тій вашій крамниці їх не те щоб багато. У вас же там самі жінки, правда?

– Еге ж, – відповіла я.

  Кирила Толмацкого Децла посмертно визнали легендою хіп-хопу

– Пощастило тобі, – кинула Кейт, і я насупилася, не певна, що хоче цим сказати подруга. – Хлопці в пабі – це просто ганьба та й годі, – пояснила вона. – Випивка б’є в голову кожному, ще жоден не встояв. Четверте-п’яте пиво – і все, вони вже розповідають мені, що робили їхні татусі в Галліполі у першу війну і що робили вони самі у другу, а в якому стані після них тоді вбиральні – о, повір, це видовище не для вразливих. Їм же що треба: прицілився – і стріляй… чому кожен-кожнісінький маже повз ціль – для мене загадка. Як вони давали собі раду зі зброєю, я не знаю. А кому потім усе там прибирати? Дівчатам на побігеньках, звісно, кому ж іще.

Я засміялася. Кпити з завсідників свого бару Кейт полюбляла, але щоб вона скаржилася на те, що треба йти на роботу, – такого я не чула жодного разу.

– Насправді я хотіла тебе про когось запитати, – невпевнено мовила я, коли ми вже йшли скелястим мисом.

– О, невже?

– Був там один чоловік… я помітила його, коли приходила минулого тижня по гроші за житло. – От негідне дівчисько, – обурилася Кейт. – Ти ж казала, що ніякий хлопець тут не замішаний, а тепер питаєш про…

– Ні, це зовсім інше, – перебила я. – Я не маю до нього жодного… романтичного інтересу. Чи все ж таки маю? Цілковитої певності в мене не було.

– Ти ж переважно знаєш тих, хто до вас учащає, правда?

– Ну, так, завсідників знаю, – кивнула вона. – З ними варто триматися по-дружньому. – Чоловік, якого я бачила…

  З Днем Перемоги! Сьогодні відзначається 75-я річниця перемоги над нацизмом

– За стійкою?

– Ні, у задній кімнаті.

– А, це зовсім інше. Усі прості робітники сидять за стійкою і фліртують зі мною та рештою дівчат, поки ми їм наливаємо. Всяке начальство, хлопці при грошах і краватках – ті сидять ззаду, бо хочуть, щоб їх залишили наодинці з газетами. Я подаю їм випивку, але рідко щось від них почую. Той твій хлопець, він який на вигляд?

– Йому, певно, десь під тридцять, – заходилася описувати я. – Високий, стрункий. Густе світле волосся. Дуже вродливий. – Я замислилася, чи можу ще щось додати, але зуміла тільки підкріпити допіру сказане: – Дуже вродливий.

– Австралієць?

– Ні. Хоча робить усе, щоб говорити на австралійський манір. Думаю, він з Центральної Європи. Німець.

Вона кивнула і сказала:

– Я знаю, про кого ти. Теж завсідник, по-своєму, але до балачки не дуже надається. І не німець. Одного разу йому довелося чекати, доки поміняють бочку, і він запитав, звідки я. Я відповіла, що з Корка, і запитала навзаєм про те саме.

– І що він відповів?

– З Праги.

Я тільки брову звела. Чех із нього був такий самий, як із мене чешка.

– Приходить двічі на тиждень, по середах і п’ятницях, як за годинником, – вела далі Кейт. – Завжди в один і той самий час, десь чверть на шосту, тож, певно, прямісінько з роботи. Хтось казав мені, що то банкір. Ну, більш-менш такий вигляд він і має.

Я кивнула. Так, цей фах йому пасував би, адже передбачав усе, що мало для нього значення. Владу. Вплив. Гроші.

– А як його звуть, ти знаєш?

– Козел, – відповіла вона. – У будь-якому разі, це його прізвище. Імені я не знаю. То це на нього ти накинула оком, га? Якщо так, то тобі нічого не світить. У нього є дружина. Одного разу вона до нас заходила, одягнена як лялечка – кінозірка та й годі.

  Український фільм "Атлантида" переміг на Венеційському кінофестивалі

– Австралійка? – запитала я, намагаючись не звертати уваги на достоту ганебні ревнощі, що заворушилися всередині.

– Думаю, так. – Тут Кейт спинилась, повернулася до мене, взяла руки в боки, і запитала: – До чого все це, Ґретель? У тебе з ним щось було, а я нічого не знаю? Ти мовчала, мов риба, якщо так.

Я вагалася. Кейт я любила, ми швидко заприязнилися, але я знала, що таємниці, пов’язані з моїм минулим, краще не довіряти нікому. Про війну ми розмовляли нечасто, і я відчувала, що ніхто з нас не має охоти говорити про те, як ми провели ті страшні роки. Та навіть якби між нами існував кровний зв’язок, я навряд чи відкрила б їй чи комусь іншому правду про своє дитинство.

– Та ні, нічого подібного, – сказала я нарешті. – Просто… – Я похитала головою. – Це така дурня з мого боку, знаю. Але він мені когось нагадує, от і все.

– Когось, хто тобі подобався?

– Так, – визнала я. – Дуже подобався.

– Ну, якщо хочеш пораду, – сказала вона, повертаючись спиною до краєвиду й рушаючи назад туди, звідки ми прийшли, – я б на твоєму місці трималася від нього подалі. Він дуже ввічливий, віддам йому належне. На відміну від декого, ніколи не завдає жодного клопоту. І так, приємний на око, якщо тобі таке до вподоби. Мені – не конче. Але щось там у нього під сподом трохи лякає. І якщо ти мене вже трохи вивчила, Ґретель, то знаєш, що лякаюсь я не те щоб дуже легко. Той хлопець? Нічого доброго, повір.

Залишити відповідь