Актуальні новини

Залізна вода

До 150-річчя від дня народження Лесі Українки «Видавництво Старого Лева» готує до друку роман Мирослава Лаюка «Залізна вода». Події рохгортаються у двох часових проміжках: на початку ХХ століття та у наш час.

@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1514019 {
padding-bottom: 56.21%;
z-index: 9;
}

.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1514019{
margin: 0!important;
}
}

Театральна режисерка та молодий чоловік, який після довгої відсутності повертається у рідні краї, – як далеко вони готові зайти у пошуках унікального листа, що міг би внести ясність в один із найтаємничіших і найбільш резонансних сюжетів історії нашої літератури? Як на початку минулого століття йшли за Лесею невідома поетка, проста гуцулка, плотогон і черниця-бернардинка?

Роман має побачити світ у березні, а для найнетерплячіших читачів ми пропонуємо уривок з майбутньої книги.

***

Ольга Окуневська,

540 м над рівнем моря

Коли вперше побачила смерть чужої людини – не пригадаю. Сьогодні жінка померла в мене на очах. Я гуляла біля річки, а екіпаж нагорі так гнав, що перевернувся просто на мості. Фіакр лежав, ніби дохлий щур. Візник і один кінь вижили, бо випали на дорогу. Пасажирка ж полетіла просто в річку. Я бачила на власні очі – її сукня так розкрилася, що пані стала схожа на велетенську хризантему – такі продають у Відні біля опери. Нещасна розбила череп об каміння й проплила ще кілька метрів униз. Мій батько, парох села Яворів, теж прийшов, але в тім тілі вже не розтікалася душа. Кінь же, чорний з білим ромбом на чолі, ревучи, сопучи й здригаючись, задушився у вуздечці – висів над річкою, наче навмисне прив’язаний жорстокими жартівниками, ніби торба, але такий важкий, що не хитався від вітру. Чоловіки відтак відрізали вуздечку – і кінь плеснувся вниз, однак вода не зрушила його.

Пані мала з собою якісь папери, що вилетіли з фіакра разом з нею, літали ще якийсь час, перекидаючись на березі й пливучи за водою. Ми вирішили, що то документи, які поможуть швидше знайти її родичів, але щойно хотіли підняти із землі якийсь – вітер підхоплював аркуш і заносив на плесо. Частина листків розповзлася, ніби пінка на молоці, чорнило розтеклося, забираючи все, що ми могли б дізнатися про ту пані. Але деякі вдалося зібрати й висушити. На одному писало «Юдит», на іншому ще якісь дивні фрази, я швидко зрозуміла, що це – вірші. Зібрала все й віднесла додому, щоб потім віддати її близьким.

Родичів нещасної знайшли швидко – вона походила з Вижниці за Черемошем, мала трьох дітей і чоловіка. Той потім нападав на місцевих, бо недорахувався одного персня на пальцях покійниці. Папери з віршами в мене не взяв, сказав, щоб викинула. Я така була сконфужена в ті дні, що геть все позабувала. Там і листи якісь мені приходили – досі не розібрала. І вірші ті я десь сховала, а зараз не згадаю куди – треба обов’язково віднайти і дати комусь тямущому почитати. Страшна, скажу, історія, що дуже мене потрясла, зважаючи на те, яку радість я пережила до того.

  Анна Сєдокова розговорилася про проблеми в шлюбі з Янісом Тіммою

До нас заїхала в гості пані Леся Українка, моя давня, ще з київських часів, приятелька, а також Климент Квітка, товариш її. Вона спішила в Буркут, звідки Черемош витікає, до залізної води. Пробула тут пів дня і ніч, вчора зранку нас, на жаль, покинувши.

Леся Українка читала частини нової поеми про Міріам. Вона її за ніч написала в Мінську – над товаришем своїм паном Сергієм, який помирав. Там, мені здається, вона почала писати інакше. Якось геть твердо – я не кажу, що до цього пані Леся була м’якою, але в цій новій формі стала якась така дуже тверда, ніби граб: тріски просто так не відколеш – тричі треба сокирою вдарити. У неї з’являється чіткість, як у доброго музиканта.

Були періоди, коли вона взагалі не писала. Бо нездужала. Пані Леся мала таке обдарування до музики! Вона ж і навчалася в пані Ольги, дружини Миколи Лисенка, яка едукувалася в Лейпцизі й Петербурзі. Пані Леся і грала, і сама складала – але хвороба не дала їй піти далі. Музика – то не письмо: в літературі достатньо голови, щоб все скласти, далі можна комусь надиктувати, а в музиці – щоденно кількагодинно мусиш відпрацювати, сидячи за інструментом. Я так роблю, однак деколи здається, що цього замало. Встаю серед ночі від хвилювання, що замало протягом дня займалася. Якби ніхто не спав, то і вночі б грала.

Ця поема про Міріам мене трохи сконфузила. Там про Марію Магдалину, її любов до Ісуса. Це таке, Боже прости, Євангеліє від Міріам. І любов не та, про яку ми звикли чути у церкві. Там узагалі – дуже все дивно: пані Леся в середину ставить те, що ніколи в середині не було. Це такий погляд, як ніби йдеш у ліс і для картини вибираєш не один із найвищих дубів, а невеличкий кущ бузини. І тут питання: а чому нам вибирати, власне, тільки дуби? Чого не дати шанс цій ніжній бузині, яка так натхненно розцвітає щовесни, але цього не помічають, засліплені розмірами дубів?

Я багато грала, пані Леся дуже хвалила гру. Мені то особливо приємно. Крім музики, ще багато просто говорили. Особливо про виклики, які тепер постають перед жіноцтвом. Ми ж не надто близькі подруги – то мали бесіди про справи суспільні.

  Дмитро Монатік поділився кадрами з літнього відпочинку зі своєю дружиною

Шкода, що не було з нами сестер! Кузина Софія друкувалася ж разом з пані Лесею в альманасі «Перший вінок» під псевдонімом «Єрина ***». До речі, Софіїним учителем у гімназії був Юліан Кобилянський, брат пані Ольги, у якої пані Леся перед Вижницею гостювала, однак чогось мало про ту гостину розказувала. Світ тісний! Або інакше можна сказати: як мало у нас людей вчених, коли всі всіх знають! Софія написала дисертацію про зміни в крові під впливом анемії. А колись навіть не могла вступити до університету в нас, в Австрії, то поїхала за освітою аж до Цюриха. Та і тепер у Львівському університеті деякі професори не приймають на лекції жінок – просто можуть сказати: «Ні!». От чого ні? А ще з однією моєю сестрою, Наталею Кобринською, матір пані Лесі – Олена Пчілка – і робила той альманах.

Наталя каже, що на «жіночий рух» варто впливати через літературу. Вона з покійним чоловіком Теофілом постановила не мати дітей, щоб бути повністю зайнятою ідеями. Дітей не мала також сестра доброго друга Лесі Українки Михайла Павлика з Косова – Анна. (Її арештували разом з Іваном Франком, а в «Перший вінок» Анна написала нарис про те, наскільки важче жінці-зарібниці, аніж чоловікові.) Нема дітей у пані Лесі. Нема у пані Ольги Кобилянської. Нема й у мене. Але не тому…

До слова, пан Михайло Павлик – то дуже великий товариш моєї любої гості. Пані Леся розказувала, що кілька днів, опускаючи «ъ» і роблячи інші скорочення, переписувала для пана Михайла якусь статтю із публічної бібліотеки в Києві, аби він міг навести правильну цитату для своєї студії. Загалом, крім кількох винятків, як-от Павлик чи Франко, Леся не в захваті від галицьких чоловіків. Каже, що вибирають нас, як капелюхи. Говорила, що на Галичині з боку чоловіків заведено дивитися на жінок або зверху вниз, або знизу вгору: або обожнюють, або роблять служниць. Ні щоб просто – поглянути на рівні з собою – очі в очі.

Все, забагато я одної й тої самої говорю. Про себе ще трохи скажу. У селі мене називають панна. Чи тому, що в капелюшку на службу Божу приходжу, а чи через те, що у двадцять шість років не маю чоловіка і дітей. Не знаю, не знаю. Наталка Кобринська писала: чому ми маємо критися у слимачій шкаралупці й усюди носитися лише зі своєю хаткою? Ми ж можемо займатися поважними справами!

  Дженніфер Лопес і Алекс Родрігес скасували весілля

Але чи поважна справа моя? І чи я не хочу мати шлюбу через свою справу, а чи тому, що сестра моя Емілія, дружина адвоката Дорундяка, померла при пологах і я поклялася не мати дітей?

І чому люблю, коли тут один хлопець стежить за мною? І чи мені подобається він сам, а чи сама думка про його стеження?

Він слухає музику. Уявіть: стоїть біля дороги та чекає, коли я буду грати. А відтак іде кудись угору – у жаб’євський бік. Хто він? Може, якийсь скрипаль, що грає на сільських весіллях і для австрійських принців, що приїжджають до нас інкогніто? Або поет, що складає вірші не по-руськи, як Франко чи Леся, а гуцульською мовою? Чи простий парубок, що ніколи нічого такого не любив – ні музики, ні поезії, ні іншої штуки, – давав коровам їсти, орав горб, сіяв там кукурудзу, чистив стайні… проходив повз наш дім і не встояв перед Шопеном. Раз я таки почула, як його з дороги хтось кликав, називаючи Кирилом.

Леся казала, що давніше (зараз менше) грала для себе. Коли нікого ніде нема – ні під дверима, ні далеко в садку. Або якщо навіть і є – коли ти не підбираєш під когось. Леся вже у дванадцять років перестала вчитися гри на фортепіано через сухоти в кістках. Їй оперували ліву руку, то вона партію для цієї руки спростила. Шопен, Шуман, Шуберт… «Erlkonig» Шуберта, за Ґете, де лісовий цар викрадає дитину. Чайковський, Бетховен. Вона називала себе дилетанткою, але це не так. Звісно, їй не вистачало вишколу – для цього, скажу знову, треба щодня грати по кілька годин. Однак Леся справді могла б вирости у велику піаністку.

А я? Чи роблю щось видатне я? Так, акомпанувала Соломії Крушельницькій, на творчому вечорі доктора Франка грала. І ціла зала встала, і плескала мені стільки, що здалося, ніби це тривало дві години поспіль. Аж незручно зробилося. Аж зашарілася. Аж проміння мене засвітило. Невідворотне проміння, густе, як напровесні. І здалося, ніби навколо мене все – світло. І що все буде світлом завжди.

Але цього, здається, замало. Цього – страшенно, страшенно – замало! Могла б хоч матір’ю стати – але і досі перед обличчям мертвий лик Емілії.

Все, що я є, – це сільська панна, що йде буковим лісом, йде на початку ХХ століття, йде сама не знає куди.

Тішу себе хоча б тим, що цього не замало для мистецтва – мистецтво народжується там, де непомітне раптом стає головним. Як Міріам при Ісусові в Лесинім творі.

Залишити відповідь