Культура

«Часу немає»

Книга «Часу немає», що вийшла друком у «Видавництві Старого Лева» – це роман-пробіжка, який не дає перевести подих. Це одіссея вулицями Києва та споконвічне повернення до самого себе. Це лабіринт із зарядженими рушницями, кожна з яких обов’язково вистрілить. Це історія про те, що навіть найбільший невдаха одного разу може змінити світ. І, звісно, це книга про час. А точніше – про його відсутність.

Київський юрист Едем вважає себе невдахою: він смертельно хворий, не досяг успіхів у кар’єрі, а головне кохання свого життя втратив п’ятнадцять років тому. У мить найбільшого розпачу перед ним виникає джин і пропонує договір: безсмертну Едемову душу в обмін на можливість пожити чужими життями.

Рустем Халіл народився 1983 року в родині киримли. Працює в журналістиці з 2002 року. Спочатку у кримських виданнях, в 2010 році переїхав до Києва.

***

У моменти глухого відчаю, коли душу засипало вапном безнадії, Едем гасив його спогадами про той зимовий день, коли він уперше побачив виноград.

Вони заблукали в одному з житлових кварталів, колись хаотично зведених людьми, які нехтували елементарними законами архітектури й передали цю звичку нехтувати, разом зі своїми халупами у спадок трьом наступним поколінням. Мама вела дев’ятирічного Едема за руку, видивляючись серед гірлянд із вицвілих табличок потрібну їй вивіску, коли хлопчик потягнув її за руку й запитав:

«Що це?»

У засидженій мухами й замацаній пальцями вітрині зачиненої крамнички приваблював погляд шматок фанери, на якому вмілий художник зобразив тацю з трьома червоними яблуками й гроном чорного винограду. Яблука для Едема були фруктом звичним, а от виноград лишався загадкою. Йому здавалося, що гроно з круглих камінців, що стукаються між собою, створене для дитячої забавки.

Якось, коли його дитбудинківська група поїхала на екскурсію, а Едема, який поскаржився на вигадане нездужання, залишили в кімнаті, почалася злива. Едем сидів біля широкого вікна, рахуючи проміжки між блискавками й громами і виховуючи в собі сміливість. Пішов град. Слухаючи, як крижинки б’ються об підвіконня, Едем вирішив, що саме так звучить гроно винограду, якщо потрусити його коло вуха. Тепер у нього виникла підозра, що хтось воліє їсти ці градинки.

– Колись тут була овочева крамничка, – мама показала на вивіску з назвою. – Ти хотів туди зайти?

Едем похитав головою, не в силі відірвати погляд від винограду.

– Ти любиш виноград? – запитала мама.

– Я не знаю, – відповів Едем.

Нарешті мама все зрозуміла, і її рука міцніше стиснула дитячу долоню.

– Ти ніколи не їв винограду, – з жахом сказала вона самій собі і трохи прискорила ходу.

Едем не розумів причини маминої метушливості. Потрібне їй ательє виявилося за рогом. Мама вийшла від кравчині майже відразу, без згортка в руці, вони швидко пройшли слизькою бруківкою повз сірі стіни і вскочили в автобус.

Едем примостився біля вікна.

Вийшли вони коло площі, де люди в однаковій синій формі зводили з арматури величезну конусоподібну споруду. Мама знову взяла Едема за руку. Цього разу вони рушили очищеним від снігу тротуаром уздовж магазинів. Едем примружився від незвично яскравого світла, що лилося з височезних ліхтарів, святкових вітрин, трамваїв, відбивалося від рейок, бруківки та чавунних урн. Навіть церковні бані за будинками сяяли блакиттю.

Коли вони дійшли до ринку, Едема наче морською хвилею накрив аромат апельсинів і людський гомін. Переляканий, він міцніше стиснув мамину руку.

На ринку материна похапливість кудись зникла – тепер вони без поспіху походжали між рядами. Поруч пропливали дерев’яні ящики з яблуками та мандаринами, звисали з натягнутих ниток грона бананів, височіли правильні піраміди хурми. Едем досі не здогадувався, чого вони шукають. Раптом мама спинилася – і перед його очима з’явилася картонна коробка, з якої чорніли акуратно викладені на білий папір грона винограду. Відполіровані чорні камінці світилися зсередини, наче їх висікли з мармуру, вставивши в серцевину промінець, украдений у сонця. Людина, якій спаде на думку розділити цей витвір мистецтва на окремі виноградинки, поза всяким сумнівом, бездушна.

Едем підвів очі на маму й, угледівши її перелякане обличчя, теж злякався: такою він бачив її лише раз – коли примудрився впасти з конячки на каруселі. Мама дивилася кудись поверх людських голів. Едем намагався зрозуміти, що саме могло її наполохати, але він не був супергероєм із рентгенівським зором.

– Сонечко, нам треба йти, – сказала мама і знову пришвидшила ходу.

Виноград залишався в коробці, але Едем відмовився б од усіх ягід світу, аби лише не бачити нажаханих материних очей. Він дріботів поруч, намагаючись іти навіть швидше, ніж вона.

– Оксано, – раптом задеренчав жіночий голос, і літня дама з відвислими мочками вух і занадто яскравою помадою перегородила їм шлях.

Якби Едем не злякався, то напевно занив би від болю – так сильно мама стиснула йому руку.

– Оксано, яка я рада вас бачити! А це Дмитрик? Почекай, я Жужу покличу, він вибирає соління, – випалила дама за пів секунди.

Мама скинула крижані окови.

– Ви помилилися, – сухо відказала вона й, обігнувши даму, упевнено рушила до виходу.

Едем не озирався. Йому здавалося: варто їм із цією дамою зустрітися очима, як вона вимовить червоними губами якесь прокляття – й Едем застигне, точнісінько, як відполірований виноград в отій коробці.

Вони повернулися додому, і мама відкоркувала вино, куплене на свята. За крок від своєї кімнати Едем почув, як задзижчав телефон. Едем зачаїв подих, сподіваючись почути розмову, але мама майже шепотіла в слухавку.

Едем кинув шапку на стілець і взявся стягати светра. Та страшна жінка з відвислими мочками досі не виходила з голови. Але не лише страх не давав Едемові спокою. Десь на околицях свідомості, у маленькій скриньці в кутку горища, давно ховалося відчуття якоїсь таємниці. Вона достигала, як зелений помідор. Сьогодні на ринку ця скринька відчинилася – той помідор уже вдягнув червону сорочку.

Едем увімкнув світло – так йому краще думалося – і кинувся на заслане ліжко.

Він вибудовував логічний ланцюжок. Мамин погляд поверх фруктів, її раптове рішення іти геть, дама між рядами, червона помада, Дмитрик і Жужа, мамині слова, що дама помилилася.

Але чи справді дама помилилася – вона правильно назвала маму на ім’я?

Холодний здогад щупальцем схопив Едема за потилицю й поповз, розростаючись, донизу, по спині.

Мама збрехала. Вони з дамою були знайомі.

Але хіба ж мама здатна брехати?

Едем згадав, коли вперше побачив їх із татом у дитячому будинку, – вони сиділи, тримаючись за руки, на канапі біля кабінету директора, а Едем, тайкома гуляючи забороненим для прогулянок крилом, неймовірним зусиллям волі подолав несміливість і пробіг перед ними. Одного погляду на цих людей вистачило, аби зрозуміти – вони не знають зла. Вони живуть у світі, де вечеря завжди гаряча і з м’ясом, на простирадлах немає жовтих плям і люди ніколи не брешуть одне одному. Бути чесним – це те, чого потім учитиме Едема батько: бути чесним перед іншими, але передусім – перед собою.

Чому ж мама сьогодні збрехала? Кожне нове запитання було страшнішим за попереднє.

Хто такий Дмитрик? Може, батьки приховують од Едема існування ще одного сина? А може, Едем – не перша всиновлена ними дитина? І що тоді сталося з попередньою?

Едем здогадувався, де зможе знайти відповідь – у кімнаті батьків.

Там, на шафі, за стосами книжок із медицини, ховалася коробка з сірого картону. Якось в Едема пішла кров із носа. Притиснувши долоню до обличчя, він увірвався в батьківську спальню й застав маму на ліжку з коробкою на колінах. Картонна кришка зачинилася відразу ж, але мама зайнялась Едемом, лише повернувши свої секрети на шафу.

Едем збрехав би, якби сказав, що йому ніколи не кортіло в ту коробку зазирнути. Але тепер усе було інакше: якщо на одній шальці терезів лежала порядність, то на іншій – страх.

Папа розмовляв із Едемом про страх. Перший день навчання на новому місці. Едем вріс у землю, спостерігаючи за швидким потоком одноліток у чистих і нових шкільних формах, у таких самих, у якій уперше був він сам. Едем відмовився від пропозиції батьків провести його до класу, остерігаючись бути схожим на матусиного синочка, а тепер зрозумів, що влитися в цей потік геть неможливо.

– Боятися – не сором, – папа виник поряд рідним острівцем, – часто чи рідко, та кожен відчуває страх. Але ніколи не дозволяй страху захопити себе.

І тепер Едем вирішив: єдина можливість не дозволити страхові захопити себе – знайти відповіді на свої запитання, бо жінка з яскраво-червоними губами приходитиме до Едема в сон і сичатиме, сичатиме, сичатиме прокляття, поки одного разу, прокинувшись, він не відчує, що не може ворухнути ні руками, ні ногами, і зрозуміє, що приречений решту життя прожити у своєму ліжку.

Едем прочинив двері. На кухні стукав ніж – мама нарізала салат. Батько мав повернутися до вечері. Треба зважуватися – бо цієї ночі ота дама нашепче йому свої відповіді на всі його запитання.

У письмовому столі лежав світлодіодний ліхтарик, батарейки ще працювали. Навшпиньках Едем пробрався в кімнату батьків і щільно причинив за собою двері. Із вікон багатоповерхівки навпроти лилося жовте світло, й Едем сховав ліхтарик до кишені.

Він заліз на єдиний у кімнаті стілець, але не дістав навіть до книжок – а коробка була за ними. На кухні ввімкнули воду. Тим краще.

Едем акуратно зняв із тумбочки біля ліжка настільну лампу і підкотив її до шафи. На щастя, верх тумби був досить широким, тож стілець міг стати на неї всіма чотирма ніжками. Із грацією еквілібриста Едем заліз на тумбочку, а потім на стілець.

Коробка встигла вкритися пилом.

Едем не зважився спустити її всю вниз. Зсунув убік кришку й намацав те, що там було.

Гладенькі, трішки клейкі картонки. Торкнувшись фотокарток пучками, Едем зрозумів, що саме їх він і очікував тут знайти.

Якоїсь миті стілець мало не з’їхав із тумби, й Едем обіперся грудьми на шафу. Перевівши подих, витягнув із кишені ліхтарик. Другою рукою підняв верхню фотографію.

Великими як світ очима на Едема дивилося новонароджене немовля.

На кухні дзвенів посуд.

Едем трохи нахилив фотографію, щоб не відблискувала.

Сумнівів не було – це немовля і є Дмитрик. Він же і на наступному фото. І ще на одному, і ще.

Мама подбала про хронологію – Дмитрик ставав усе дорослішим. Змінювалося його обличчя: він був схожим то на тата, то на маму, то знов на тата, а наприкінці чимось нагадував… Едема.

Нижня світлина у стосі стала відповіддю на всі запитання. Щасливий Дмитрик у дурнуватій шапочці, обіпершись об подушку на лікарняному ліжку, тримає перед обличчям літачок із чотирма великими пропелерами – такий самий білий, як і все довкола.

На кухні стало тихо, і Едем вирішив більше не випробовувати долю. Фотокартки знову лягли в горизонтальне положення, кришка опустилася на стінки коробки, тільки зітертого пилу не можна було відновити, як не можна відновити незнання, – але тут уже нічого не вдієш. Стіл, тумбочка і настільна лампа повернулися на місце, а Едем – до своєї кімнати.

Небо за вікном хрустіло сніговими хмарами. Дама з відвислими мочками не помилилася – вона справді знала маму. Не знала вона лише того, що Едем – не Дмитрик, а Дмитрика вже немає.
Чудовисько, яке давно не спливало на поверхню, виповзло з глибини, учепилося в Едема й потягло його в морок.

«Ти не Едем, – торочило воно, не розтискаючи щелеп, – ти тільки заміна померлій дитині. Ви й зовні схожі. Вони дивляться на тебе, а бачать Дмитрика. Ти ніхто».

Едем затулив вуха долонями, сподіваючись, що стукіт крові заглушить цю жорстоку правду. Злий шепіт не стихав.

Едем не знає, скільки просидів, притиснувшись до теплої батареї, – час уже не мав значення. Зайшла мама Дмитрика, ввімкнула світло, помацала чоло Едема. Він послухався її й вийшов у їдальню. Точніше вийшов не він – лише оболонка знайомого їй хлопчика, а сам носій цієї оболонки залишився в темряві біля батареї.

Тато Дмитрика вже сидів за столом, підкладаючи до яловичих котлет на своїй тарілці гарячу, як жар, картоплю. Було незвично, що він не перевдягнувся в картату домашню сорочку, а залишився в білій робочій. Їв він так похапливо, ніби під під’їздом його чекало таксі.

Едем вечеряв, не піднімаючи голови. Картопля була несмачна, котлети також, до салату він навіть не торкався, бо той і не входив до обов’язкової частини раціону. Доївши, помітив, що тарілки дорослих прибрані, а самі вони переглядаються.

Невже знають про його відкриття?

– А тепер десерт.

Едем віддав порожню тарілку і присунув до себе кухоль, із якого йшла пара.

Йому не хотілося солодкого, але він мусив залишитися на десерт, аби не викликати підозри.

У кімнаті стало незвичайно тихо, вмовк сусідський телевізор, перестала скрипіти підлога, навіть холодильник, здавалося, вже не ганяв фреон по трубках і прислухався.

Перед Едемом стояла тарілка з виноградом. Таким самим, як у картонній коробці на ринку, тільки з цього скочувалися великі краплі води. Здавалося, що ці виноградинки виточені з криги, загорнуті в тоненьку шкірку, і сонце всередині кожної з них лише світить, але не гріє.

– Скуштуй, це смачно.

Едем змахнув застиглу краплю. Виноградина була пружною, але не крижаною. Він потягнув одну – і от ягода в нього в руці. Ідеально гладенька.

Едем поклав її до рота, перекотив язиком, стиснув зубами – і рот наповнився смаком весняного ранку.

– Ну як? – запитав тато.

Він сидів, поклавши руки на стіл, і стежив за реакцією Едема. Мама теж забула про свою чашку чаю. Ось навіщо вона дзвонила батькові, ось про що вона пошепки його просила. Друга виноградина в роті. Сонце лопнуло між зубами, розсипавшись на тисячі маленьких сонць, які зігріли Едема й розсіяли морок – раніше, ніж той устиг матеріалізуватися й осісти смолою. Дивлячись на обличчя навпроти, Едем враз повірив, що його страхи були марними, а висновки – неправильними. Дмитрик залишався Дмитриком, а Едем був Едемом – другим сином, а не копією першого. І любов до другого не була сурогатом любові до першого.

Справді, вісім років він жив без них, але нині, сидячи за цим домашнім столом, у теплій кімнаті, що досі пахла котлетами, Едем знайшов їхню спільну правду: вони відчували себе його батьками, вони хотіли дати йому щастя, – і не було в нього зараз нікого ближчого, ніж цей чоловік і ця жінка. Одного разу, у непривітному коридорі із зеленими облупленими стінами, вони зупинили свій вибір на Едемі, саме вони вирішили його забрати й полюбити, саме для нього домовилися й купили перший у його житті виноград.

Що ж, Едем буде гідним їхньої любові: він старатиметься за двох, аби ніколи в батьків навіть думки не виникло, що Дмитрик міг би досягти більшого.

Едем хотів відповісти на батькове запитання, але не зміг вимовити жодного слова.

  Українська реперка Alyona Alyona отримала німецьку нагороду як найкращий новий артист

Залишити відповідь