Культура

Віндобонський апокриф

«Віндобонський апокриф», що побачив світ у «Видавництві Старого Лева» – дебютний роман поетки Катерини Дев­дери.

Марта Кравченко – українська художниця-аристократка – відчайдушно виборює власне право творити, любити, бути тією, ким покликана бути. Кохання до Майстра та захоплення мистецтвом, що зродилися ще в серці юної дівчини, визначили й означили той шлях, яким вона обрала йти.

Події цієї поетичної й майже казкової оповіді розгортаються поміж Києвом і Віднем, Поділлям і Карпатами наприкінці ХІХ сторіччя, міцно сплітаючи правду й вигадку.

***

Antoni

1896

1.

«Любов – найбільше стихійне лихо», – так казав Віктор фон Кайзерфельд, покійний тато Антонія, і він, безперечно, мав рацію. Дружина покинула його, віденського професора, нащадка зубожілого роду німецьких аристократів, на четвертому році шлюбу, втікши невідь куди зі студентом другого курсу факультету біології.

«Учи латину, Антонію. Учи латину – це вершина логіки, взірець стрункого чистого мислення», – такі сентенції гер фон Кайзерфельд не раз висловлював уголос. Подумки він завжди додавав: «Може, якщо голова буде зайнята, стихійне лихо омине тебе, синку».

А втім, слова Віктора фон Кайзерфельда явно не збігалися з учинками. Він дбайливо зберігав кожну річ liebe Еви й підтримував бездоганний лад у її кімнаті (так, що здавалось, ніби вона вийшла в місто на хвильку й ось-ось повернеться, зазирне в люстро у напівтемному вузькому передпокої з голубими шпалерами, помережаними сріблястим квітковим орнаментом, поправить елегантним жестом високу зачіску в стилі Марії Антуанетти, усміхнеться чоловікові, запитуючи, щó подати на обід – печену гуску з яблуками чи філе форелі, – і повільним гойдливим кроком вийде на кухню, щоб дати розпорядження Рахилі – відданій ключниці й найліпшій у Відні кухарці).

Ось уже двадцять років Віктор доглядав покинуті дружиною орхідеї. Це була частина її приданого. Того, що донька заможного єврейського торговця – разом із білосніжними шовковими простирадлами, позолоченими кавниками, тонкою прусською порцеляною, срібними свічниками, видзігорними мініатюрними ложечками, а також із дюжиною оксамитових та бавовняних суконь, мережаних блуз і капелюшків із широкими крисами – привезла з собою до цього дому на Леопольдштадт.

Сім прекрасних напівпрозорих горщиків із грубого шкла, увінчаних білим каскадом квітів. Phalaenopsis amabilis. Фаленопсис приємний. Чарівна орхідея – невагома, як зграйка метеликів, і наївна, як мале дівча, що, піддерши платтячко до вух, танцює на виду в усього світу.

Спершу всі квіти поміщались у подружній спальні в західному крилі. Тут вони мимоволі ставали свідками Вікторової безмежної ніжності й любові, що часто межувала зі сліпим поклонінням смертного – божеству. Іноді Еві здавалось, що квіти допитливо зазирають до подружнього ложа,мов утілення всієї її рідні, – всіх тих далеких троюрідних тіточок і чотириюрідних кузинок, – і запитують: «Як там? Що там? Наша Евця тепер не проста купцівна, вона з гербом!». У такі миті її прегарне обличчя спотворювала гримаса відрази – Віктор схоплювався з ліжка й запитував, чи не болить її що, чи не бажає вона чого: води, виноградного печива, марципанів з найкращої цукерні у столиці; може, прикраси її потішать – перстеник з чистого золота, діамантові сережки? Хай завтра ж піде на закупи, стільки прегарних крамниць у Відні!

Еві було приємно відчувати, що хтось так любить її і так прагне її уваги, її вбраного у мереживо гнучкого тіла зі шкірою м’якою, як свіжовимішене тісто для здоби. Часом чуже бажання якось резонувало з її насолодою від самої себе, і тоді Ева ставала майже прихильною, що було для Віктора вершиною блаженства.

Вона не любила його ніколи. Однак їй завжди подобалось великодушно дозволяти любити себе. І так було. Він був її деревом. Вона – його примхливим чарівним фаленопсисом. Солодким, тремким і сповненим живильних соків. Його соків. Так було, доки стихійне лихо не нахлинуло і на неї – й вона покинула білі квіти, тонкі простирадла, золочені кавники, капелюшки із широкими крисами і маленького сина, якого любила як продовження себе. Егоїстично, сентиментально й ніжно.

Часом, приглядаючись до Антонія, Віктор тішився хлопцевою подібністю до матері. Власне, з усіх її рис йому передались лиш очі – великі чорні променисті очі народу, що спершу сорок років кочував пустелею, а тоді – цілу вічність – Східною, Центральною і Західною Європою. Осідаючи то там, то там, зриваючись із осілих місць, аби врятуватись від чергового погрому, той народ жив і змушував життя вирувати всюди, куди приходив.

Антоній не пам’ятав матері. Йому було три, коли вона пішла від них. Напевно, він вигадував собі спомини про неї. Усі ті ніжні поцілунки, музикування дощовими днями і прогулянки біля Дунайського каналу, коли з-за хмар визирало сонце. Її голос, тихий і лагідний. Грайливий жест вузької долоні, коли вона показує йому щойно розквітлу орхідею чи метелика «павиче око». Він ріс, оточений стриманою турботою тата й теплою ніжністю Рахилі, яка залишилася з ними як ключниця, кухарка й няня. Юнак так старанно вчив латину, що з відзнакою завершив Віденський університет і до тридцяти почав медичну практику, приймаючи хворих: то у клініці, то вдома – на околиці Відня.

Його мало цікавили жінки. Лише зрідка Антонія бентежила загадкова постать недосяжної панни. Вона – з високою зачіскою, у мережаній білій сукні – квапилась по Рінґштрассе до собору або до театру разом із матір’ю чи старшою компаньйонкою.

«Amo, amāvi, amātum, amāre», – думав Антоній, дивлячись їм услід, не спроможний ні наздогнати, ні зупинити.

2.

Чорнява молода жінка у скромній темній сукні й теплій накидці з хутряним коміром невпевнено зупиняється навпроти білого дому на кам’яному помості: шукає очима латунну табличку з прізвищем власника. Позад неї – Дунай-канал, ріка, що відділяє Острів маци від Старого міста.

Завважуючи у верхньому вікні кілька горщиків з орхідеями, жінка легенько киває, розуміючи, що втрапила, куди хотіла, а тоді переводить дух, ніби намагаючись опанувати себе, й піднімається сходами нагору. Дзвінка немає, тож вона стукає у двері важким мосяжним молотком у формі лев’ячої голови з широко роззявленою пащею.

Їй відчиняє худорлява ключниця років шістдесяти.

– Доброго ранку! Я фройляйн Кравченко. Чи лікар Кайзерфельд удома? Я записана на прийом.

– Доброго ранку, фройляйн! Він чекає на вас. Прошу.

Служниця спершу забирає в неї накидку й чіпляє її на один із численних залізних гачків на стіні передпокою, оббитій добротними дерев’яними панелями, а тоді просить гостю йти за нею на другий поверх – обидві ступають високими спіральними сходами з міцного чорного дуба. Проминувши сходовий майданчик, вони опиняються в коридорі – перед дверима, пофарбованими сніжно-білою фарбою. Служниця стукає, а тоді відчиняє, пропускаючи дівчину в кімнату. До господаря ключниця звертається по-материнськи ласкаво: «Антонію, фройляйн Кравченко прийшла».

Молода жінка мружиться, бо після тьмяного передпокою та сходового майданчика кімната виявляється несподівано сонячною та світлою. Її погляд безпорадно і здивовано блукає легкими білими занавісками, що погойдуються від ранкового вітерцю (великі вікна відчинені); скляними шафками з колбами й мікстурами; відкритими полицями з безліччю старовинних фоліантів із золотавими літерами на корінцях; кушеткою, що на ній лежить кілька яскраво-червоних, жовтих і зелених оксамитових подушок з орнаментом у східному стилі, наче тут мечеть чи опочивальня султана.

Зрештою вона завважує і самого лікаря – він стояв обличчям до дальнього вікна з невеликою акуратною сигаретою в тонких пальцях, але тепер повернувся до неї й усміхається заспокійливо-приязною усмішкою, ніби і справді знає, як складно й незручно їй було сюди іти. Лікар підходить ближче, відсуває однією рукою стілець біля столу, запрошуючи панну сідати, а сам переходить на інший бік і теж вмощується у кріслі.

Антоній швидким рухом гасить сигарету в попільничці з грубого зеленкуватого шкла, ледь киває Рахилі, що виходить, отримавши розпорядження принести кавник, і переводить очі на фройляйн Марту, якій – він знає – звернутися до нього порадила його Анна. Жінка, що сидить перед ним, – художниця, картини котрої наробили шуму навесні в Кюнтстлер-гауз. Його вражає її стриманість і її погляд – Антоній має відчуття, ніби дивиться хтось, хто прожив сотню печальних років або переніс якесь стихійне лихо.

– Анна Айзенберґ, моя добра подруга й компаньйонка по майстерні, порадила мені звернутись до вас… Я з дитинства мала добре здоров’я, майже ніколи не хворіла (якщо не рахувати застуд узимку). А тепер… Ось уже місяць не можу спати. І не можу позбутись важких думок, хоч зазвичай я не схильна до меланхолії. Через усе це мені майже не малюється… Я вже ходила до різних лікарів. Один сказав, що це «істерія», і приписав мені холодні ванни. Коли я попросила пояснень, він пробубнів, що матка рухається і викликає такий стан. Інший вирішив, що в мене зависокий тиск у голові. Я в таке не вірю…

– Я теж, – усміхнувся до неї лікар Кайзерфельд, і тієї миті Марті здалось, що вона нарешті віднайшла спільника й друга в цьому місті.

3.

Він просить фройляйн Марту роздягнутись для огляду й на мить завмирає, коли її пальці, вправно пробігши низкою щільно пришитих срібних ґудзиків, розщібають темну сукню, з-під якої показується тонка біла сорочка – ніби хтось дістав із полиці нотатник у чорній палітурці й розгорнув його, вражаючи присутніх сліпучою білизною сторінок. Перед Антонієм постає манлива м’яка лінія шиї, гострі ключиці (вона, певно, схудла за ці місяці, бо тепер і в рисах, і в поставі цієї жінки так багато пташиного), округла лінія плечей, сильні руки з тонкими зап’ястями…

Марта спокійна, коли лікар прикладає до її спини трубку стетоскопа, а втім, коли Антоній делікатно бере долонею її руку, зміряючи пульс, Мартині щоки ледь рожевіють. Фройляйн Кравченко опускає очі. Її тіло сприймає ці дотики як пестощі. Вона вже й забула, як це – коли хтось і справді пестить… Однак – ні! – Марта не згадуватиме про це тепер.

Антоній запитально дивиться їй в очі. Щось непокоїть її? Може, заболіло десь? Що означає ця гримаска досади на лиці?

– Можете одягатись. У вас сильне серце.

– Дякую, – стиха відказує вона, так само вправно ховаючись в одяг, ніби у футляр.

– Це не комплімент, – усміхається він. – Констатація факту. Натомість нерви ваші – натягнуті, як дроти. Скажіть мені, коли ви востаннє бували на відпочинку, фройляйн Кравченко?

Марта замислюється. Іронічна посмішка, що було з’явилась на її лиці, зникає.

– Я все минуле літо провела в Італії.

– І ви не малювали – просто гуляли горами чи морським узбережжям?

– Я… копіювала полотна та змальовувала собори й фрески у Флоренції, Римі, Равенні… Чому ви хитаєте головою?

– Таке важко назвати словом «відпочинок»… А цьогоріч? Виїздили кудись із Відня?

– У квітні, опісля бучного успіху виставки, померла моя бабуня. Я мала владнати справи з її заповітом і мусила відбиватись від аристократичної рідні… Родина всіляко намагалась переконати суд, що я незаконно «вплинула» на бабуню і примусила її заповісти мені кошти, завдяки яким зможу жити як незалежна художниця.

– Тож ваша весна, очевидно, проминула серед судової тяганини.

– Так і було.

– Але вас мучить щось іще. Що не дає вам спокою?

– Лікарі, в яких я була, кажуть, що мені необхідно дотримуватись постільного режиму. Найгірше – вони забороняють мені читати й малювати. А я волію радше вмерти, ніж жити рослинним життям. Не хочу бути рослиною.

– Я вам цього і не пропоную. І точно не схилятиму вас до думки покинути малювання. Зрештою, якби я вважав, що мистецтво чи навчання шкодить жінкам, Анна нізащо би не порадила вам мене. Не знаю навіть, чи захотіла би вона тоді й сама спілкуватися з таким лікарем. Але… якщо я попрошу вас – так, попрошу, фройляйн Кравченко, – дати собі перерву… поїхати з Відня, бажано туди, де вам буде добре, де про вас попіклуються…

Він знову завважив іронічний усміх на її обличчі.

– Що цього разу?

– Я майже не маю ні таких місць, ні таких людей. Зловживати добротою Анни мені теж не хотілось би. Ви радите перерву і спокій, так?

– Так. Я приготую вам ліки, але вони мало допоможуть, якщо найближчим часом не зміните оточення. Зайдіть до мене, будь ласка, завтра. Мікстура чекатиме.

Марта киває й поволі підводиться. Біля дверей вона повертається, почувши своє ім’я:

– Марто, з цим не можна жартувати. Подумайте про те, що я сказав. Вона посміхається дивним перелітним усміхом, і Антоній майже напевне знає: ця дівчина нікуди не поїде, бо ніколи не слухає чужих порад. І його настанова не стане винятком.

  Елтон Джон став 19-ю людиною у світі зі статусом EGOT

Залишити відповідь