Громадянам СРСР немає потреби слухати Джеймса Брауна, Френка Заппу чи Pink Floyd – так вважала партія. Але наприкінці 1960-х. в Україні почали масово з’являтися ВІА, що мали замінити радянській молоді західні рок-гурти.
Саме про цей період у вітчизняній поп-музиці і розповідає новий документальний фільм «Вусатий фанк» (режисер Олександр Ковш).
@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1520893 { padding-bottom: 56.21%; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1520893{ margin: 0!important; } }
У прокат картина вийде 24 червня, а 19 червня львів’яни зможуть не тільки одними з перших побачити фільм, а й поспілкуватись з автором ідеї та сценаристом Віталієм Бардецьким. Поспілкувався з ним і ZAXID.NET.
Він розповів про те, як і чому звучали ті, хто у 70-х збирав стадіони. «Смерічка», «Березень», «Дзвони», «Водограй», «Мрія», «Світязь», «Жива вода», «Візерунки шляхів», «Арніка»… На жаль, сьогодні їхні пісні майже забуті. Усі співають «Червону руту», але тоді, у 70-ті, подібних пісень було дуже багато».
Віталій Бардецький, діджей, вініловий колекціонер, засновник музичного бару Gram, а в минулому – і відомого київського клубу «Хліб», роками досліджував українську музику 1960 – 1970-х, перш ніж створити «Вусатий фанк». Тепер його фільм, що став результатом цих досліджень, нарешті виходить на великий екран.
//
Віталій Бардецький
Які джерела лежать в основі «вусатого фанку»? На якій музиці «сиділи» тоді музиканти?
Це три кити, як каже у самому фільмі Тарас Петриненко: британський beat (ранні «Бітли»), заокеанський прифанкований рок та українська традиційна музика.
Як долали цензуру?
Було кілька обхідних шляхів. Наприклад, «капіталістичні» пісні видавались за гімни робітників або за страждання темношкірого населення чи за тамтешні народні. Інколи місцеві авторизовані автори (члени спілок композиторів чи письменників) візували чужі твори, написані не-членами. Інколи ж доводилося використовувати «ортодоксальні» радянські пісні, але грати їх зовсім не в канонічній манері – як та ж «Пісня про Щорса» від ВІА «Візерунки шляхів». З іншого боку, відповідні художні ради, що приймали концертні програми, були своєрідним ситом, що відсіювало виконавців низького рівня. Тому ансамблі з фахової точки зору були топ.
Якою є роль українського фолку в тому та чи є в світі аналоги (коли локальний фолк поєднується з сучасною музикою)?
В цьому й найголовніший прикол «Вусатого», що він з’явився на сцені майже синхронно з подібними течіями в різних частинах планети: байле-фанк у Бразилії, турецький психоделічний рок, африканське диско. Той самий принцип: локальна традиційна музика, накладена на американські «чорні» ритми, що тоді почали ставати найпрогресивнішим трендом у популярній музиці.
Ми намагалися з’ясувати під час роботи над фільмом, як же так сталося в радянській Україні, враховуючи інформаційну клаустрофобію життя в СРСР. Це справді неймовірний збіг обставин, доволі спонтанний процес, що, мабуть, базується на глобальних цивілізаційних законах. І ми були частиною цієї матриці. Бо то справді казково, коли заокеанська матриця абсолютно органічно наклалась на нашу.
Чому, як ти кажеш, «гуцульський рваний ритм»? Тобто наскільки та фолькова частина мала ще й регіональне забарвлення?
Щодо фолькового впливу, то, напевно, дві головні складові: східно- та центральноукраїнське багатоголосся та карпатські «broken beats» – як би сказали у Великій Британії. Очевидно, що це були дві найпотужніші течії в українській традиційній музиці, які збереглись на середину 60-х.
Багатоголосся добре корелювалося із західним психоделічним роком та й навіть із The Beatles періоду «Сержанта Пеппера». Ритми Карпат (так, до речі, один із ВІА й називався) мають вже готову синкопованість. Навіть танцювальна манера на танцмайданчиках 70-х швидше нагадувала популярне американське ТБ-шоу «Soul Train».
«Найперше в мене у голові виникла назва. То трапилося, коли у черговий раз подивився на відому фотографію ВІА «Кобза», на якій семеро учасників колективу – і всі вусаті!»
Звідки прийшла ідея фільму? Чому саме той час та стиль?
Дитиною наприкінці 70-х я був на всіх концертах ВІА у нашому будинку культури – мій тато був місцевим босом культури, тому 7-річного хлопчика пропускали на всі «дорослі» концерти. Вже у 2000-і під час своїх діджей-сетів (маю таке хобі) час від часу грав якусь платівку з українським ВІА 70-х. Переважно дуже молода публіка завжди була у захваті. «Що це таке, це якийсь новий трек?». Завжди вважав, що той період – поки найкращий в історії нашої поп-музики. Більше того – він допоможе сьогоднішнім виконавцям віднайти своє місце на глобальному музичному ринку.
А з фільмом трапилося ніби випадково. Товариш – режисер Сергій Лисенко – порадив подати проект на пітчинг Держкіно. За день написав той проект, просуванням зацікавилась компанія Т.Т.М – і дивним чином ми опинились серед переможців конкурсу на фінансування. Але найперше в мене у голові виникла назва. То трапилося, коли у черговий раз подивився на відому фотографію ВІА «Кобза», на якій семеро учасників колективу – і всі вусаті!
Чи є інші часи та стилі в планах?
Мені сподобалось. Дуже хотілося б дослідити андеграундну сцену Києва 80-х-початку 90-х – теж вкрай цікавий період, що можна порівняти з Нью-Йорком 70-80-х.
«Ці люди направду мислили і творили глобально, навіть перебуваючи в радянській системі координат»
Чи складно було спілкуватись з музикантами?
Музиканти й інші герої фільму (звукорежисери, журналісти, функціонери тощо) вразили своєю ерудованістю та «просунутістю». Вони ніби повертались на 40-50 років назад, коли говорили про музику. Я побачив дуже молодих людей зі справжнім драйвом й великими амбіціями. До цього часу. Ці люди направду мислили і творили глобально, навіть перебуваючи в радянській системі координат.
На жаль, з деякими поспілкуватись не встигли. Особливо шкодую, що Юрія Шаріфова не стало до початку зйомок. З деякими зірками тих часів нам так і не вдалося домовитись – можливо, їм не хотілось повертатись так далеко в минуле, де всі були молодими й популярними.
