Інна, тридцятип’ятирічна піаністка, повертається до Харкова лише на декілька тижнів – побачити братів, друзів і звільнити підсобку ресторану в центрі міста від речей свого покійного батька. Проте серед залізяччя й старого дріб’язку вона знаходить щось особливе – складає пазл власного дитинства та родинної історії. Несподівано для самої себе Інна усвідомлює, що закохана у свого друга Сім-Сіма, який опинився в біді. Тут і гаряча пристрасть, гостре відчуття минулого та небезпека, що нависає над найближчими людьми. Чи встигнуть вони здійснити задумане, перш ніж усе піде шкереберть? Чи, можливо, життя піднесе їм інший, щасливіший фінал?
@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1610492 {
min-height: 180px !important;
z-index: 9;
}
.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1610492{
margin: 0!important;
}
.mobile-branding-wrapper {
min-height: 200px
}
}
ZAXID.NET публікує уривок з книги Галини Матвєєвої «Надто коротке», яка незабаром вийде у «Видавництві Старого Лева». Замовити книгу можна за посиланням. Дизайн обкладинки створив Мітя Фєнєчкін.
***
Якщо родинні посиденьки влаштовує дружина мого брата Миколи, треба приходити у смокінгах та у вечірніх сукнях. Але, звісно, Юля принагідно каже: «Посидимо без церемоній». Ніхто не зчитує підтексту. Усі приходять у простацьких лахах і дивуються королівському сервіруванню.
Микола захистив докторську дисертацію. Задля цього їздив до Києва на кілька днів. Хвилювання, переїзди, банкет із колегами позаду, тому сьогодні зранку Юлин телефонний дзвінок вловлює Любу на порозі квартири:
– Любаню, ми повернулися. Можна Миколку вітати!
– Господи, нарешті! Яка я за вас рада! Прийміть поздоровлення! Петро приєднується, теж вітає. – Петро чекає під під’їздом, автомобіль уже під парами.
– Дякуємо-дякуємо, рідна! – далі Юльчине коронне. – Ви ж до нас завтра прийдете? Посидимо без офіціозу, родинним колом.
– Нема питань, Юлю! О котрій? – Любі на роботу. Під вікнами «шкода» подає сигнали точного часу.
– О сьомій. А Інна у вас чи в Івана?
– У нас, звісно. Їй же треба на прогони, концерт за тиждень, а з Васищевого не наїздишся, – Люба переходить на новий швидкісний режим.
– То, може, нехай тепер у нас поживе?
– Юлю, зараз спізнююся на роботу. Наберу тебе з мобільного зараз…
Племінниця Настя, з якою ми цієї миті сидимо на кухні та їмо млинці, каже:
– Отак, тьотю Інно, тебе й перевели з суб’єктів перемовного процесу до об’єктів.
– Схоже на те, – погоджуюся.
– Тепер катуватимеш музикою Дарину, – сміється дівча.
– Козятко ти невдячне! Як поснідаємо, вимагаю назад мою футболку з блискітками та босоніжки.
Настя зворушливо сопе носом, закушує губи, стає схожою на зажурене звірятко з мультиків.
– Ну, Інн!
– Буду речі збирати, а що?
– Будь ласка, будь ласочка! – молитовно складає долоні. – Ще трошки поношу, віддам, як їхатимеш до Пекіну.
– І посуд миєш сама.
– Плак-плак! Добити хочеш?
– Нє, щоб добити, заграю тобі Гайдна.
– Це та мелодія, де всі йшли-йшли, а потім поскакали?
– Точно!
Сільська буденність, змальована в ораторіях Гайдна, – недосяжний дзен для міської жінки двадцять першого століття. Це наче перенестися у машині часу від підвіконня з охайними горщиками Настусиних кактусів у тванюку путівців.
Коли дядька Якова ушпиталили з менінгітом, бабуся внадилася ходити до аеродрому, щоб поміняти тютюн на тушонку. Вона добре розуміла, що «повноцінне харчування для хлопця», про яке тлумачив їй старенький лікар, – це аж ніяк не синя картопля з затирухою. Але свіжина на бабусиних грядках не росла. А от тютюн… Це була велика і страшна таємниця моєї бабусі. Заборонена травиця лізла як дурна. Зібрати, насушити, розкласти по згорточках – нічого важкого. Важко невісткам та сусідкам не казати, що то за листочки, важко синам казати, що куріння – то гріх. Коли загинув дядько Олексій, хтось із родичів голосив: «За що нас караєш…». Бабуся не розчула тоді. «Витягти Яшу треба. У Валика ребра стирчать. Немає іншої путі. Не заважай. Не зважай. А ми…» – і йшла лісом навпростець до замаскованого летовища.
Батько розповідав, що бабуся знала всі трави, робила суміші від різних хвороб, до неї приходили спитати про кольки, грижі, гузки, вона могла зшити сорочку чи сукню. Вона могла перетворювати воду на молоко, робила з нічого юшку, з трави – оладки. Коли я чула про такі дива в дитинстві, то не розуміла, чому моя всемогутня бабуся так затягнула з космічною програмою й не припинила війну в Афганістані. Згодом я потроху здогадалася, що вона просто не хотіла або втомилася. Батько занурювався в дитячі спогади та оспівував кулінарні, психологічні та дипломатичні таланти моєї бабусі, а моя мама ховала посмішку й пошепки казала так: «Батькородице, спаси нас усіх!». Мені вчувалося щось французьке: «Пасінасусі». Моїй мамі, мабуть, важко було про все це слухати, бо їй доля стількох випробувань не насипала, пожаліла. Лише одна війна та доброзичливі правовірні сусіди.
– Сьогодні ж Благовіщення, сусідко! Не можна ж працювати! – казали вони, побачивши її за розвішуванням випраного одягу.
– Мені пробачать, у мене діти, – одповідала мама.
– Сусідко, сьогодні ж Великдень! Гріх працювати! – казали вони, помітивши її біля клумби з лопатою.
– Мені пробачать, у мене діти, – іноді я думаю, що мама могла б виправити собі якийсь значок, схожий на поліційний жетон із американських бойовиків, і тулити його у вічі всім незадоволеним її працездатністю. Після її смерті я не переймалася. Якщо є в Бога рай, то мама там, їй пробачили.
