На Каннському фестивалі у «Двотижневику режисерів» відбулась світова прем’єра фільму Аліни Горлової, Єлизавети Сміт та Семена Мозгового Militantropos. Фільм знятий режисерами кінокомпанії Tabor – перша частина трилогії «Дні, які я б хотів забути».
@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1610973 { min-height: 180px !important; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1610973{ margin: 0!important; } .mobile-branding-wrapper { min-height: 200px } }
Аліна Горлова («Явних проявів немає», «Цей дощ ніколи не скінчиться»), Семен Мозговий («Історія Зимового саду») та Єлизавета Сміт («Сіль з Бонневіля», «Школа №3») створили спільний проєкт, що, хоч і складається з окремих фрагментів, вражає своєю цілісністю та об’ємністю.
«Ми спробували створити колективний портрет нашого суспільства, людей, які стикаються з війною, але, незважаючи на це, вони все ще продовжують жити, робити вибір і прагнуть бути людьми, відбудовувати для себе важливі речі», – зазначили автори на прем’єрі фільму. А після неї ZAXID.NET поговорив з режисерами про сенси та способи їх кінематографічного вираження.
Режисери на прем’єрі фільму
«Дехто взяв зброю, а ми взяли камери», – говорять вони.
Ваш фільм виглядає дуже цілісним. Тому почну відразу з технічного питання. Ви якось домовлялись про стилістику зйомки чи існуєте на одній хвилі?
Єлизавета Сміт: Так, на одній хвилі. Хоча про деякі речі ми домовляємося потім.
Ми – друзі, колеги, майже родина, можна сказати. Ми багато років працюємо разом на проєктах один одного в різних ролях. І, що важливо, не тільки ми втрьох, а й наші оператори-постановники, які є нашими співаторами. Ми формувалися разом як кінематографісти, як особистості, тому бачимо, відчуваємо кіно однаково.
Аліна Горлова: Я постійно надихаюся нашими операторами. Завжди прислуховуюсь до того, що вони пропонують.
Кадр з фільму
Ми почали знімати документальне кіно під час Революції Гідності. Нічого не змонтували тоді, але все одно почали якось випрацьовувати цю спільну документальну кіномову. Потім в нас була «Школа №3», яку показали на Берлінському кінофестивалі. Потім «Явних проявів немає». Потім «Цей дощ ніколи не скінчиться».
І якось ми знаходили наш підхід. Тому, коли почалося повномасштабне вторгнення, ми були готові в цьому сенсі. Але, що важливо, все одно в нас відбулась еволюція під час зйомок. Ми на початку тримали дистанцію від подій, а потім почали підходити ближче.
Завдяки чому? Завдяки довірі?
Аліна Горлова: Змінився погляд на події. Спочатку все було дуже болючим, ми бачили тільки погане, ніби у фокусі було лише страждання. Так було у багатьох українців. А потім настав певний перелом, коли починаєш бачити красу. Звідси всі ці ініціативи з садівництвом, наприклад, які стали дуже популярні зараз. Щось всередині змінилось.
Єлизавета Сміт: Щодо технічних домовленостей, то ми вирішили, що будемо знімати на штативі статичними кадрами. Про композицію кадрів ми, звичайно, не могли домовитись, але знали, що працюємо з дуже талановитими операторами – В’ячеславом Цвєтковим, Христиною Лизогуб та Денисом Мельником.
А щодо наближення до героїв, то відбувалось по-різному. Іноді йшлося про довіру, тому що ми часто повертались до людей, щоб зняти буквально дві сцени. Вони до нас звикали. А іноді ми використовували довгофокусну оптику, щоб не лізти людям в обличчя, а вже потім питали в них дозвіл це використати у фільмі. Тобто використовували різні підходи в різних ситуаціях.
Ви дали визначення фільму, як дослідженню людини війни. Натомість у вас вийшов дуже ніжний та емпатичний фільм. Один мій колега (з яким я не погоджуюсь, щоправда) дорікнув, що ви не відповіли на питання про людину війни.
Єлизавета Сміт: Ми не погоджуємося з тим, що людина війни – це темна людина. Крім того, мистецтво – не про відповіді, а про постановку питання.
Кадр з фільму
Семен Мозговий: Мені здається, що людина війни не завжди темна. Я часто повертаюся до Третьої віденської школи психотерапії, яку Віктор Франкл заснував після того, як був в Аушвіці. Суть в тому, що людина може витримати все, якщо вона знає навіщо. І єдине, що не можна забрати в людини, – це її можливість реагувати на події, які її оточують.
Звісно, це темний дослід, і ми його не обирали. Але коли здається, що немає вибору, ми все одно маємо можливість цей вибір робити. Ми маємо або брати в руки зброю, або говорити про війну, або відбудовувати те, що було зруйноване, продовжувати жити.
Очевидно, війна – це дуже погано, але нам потрібно говорити про неї як дорослі, бо війна – це частина нашого життя. Війни не закінчуються, вони тривають і будуть тривати. І що показує наш досвід? Ми побачили в собі і в наших громадянах те, що є інша сторона медалі, яка нас об’єднала, яка перероджує наше суспільство, дає можливість нам вірити в якесь майбутнє, творити його тут і зараз, не зважаючи на події.
Вона відкриває якісь унікальні прояви людської гідності. Я бачив людей, волонтерів, цивільних, які просто їхали на окуповані території через міста, що палають, або ріки в Херсоні та рятували людей або тварин. І про такі речі не варто забувати, не варто зводити до чорноти, бо вона не може поглинути людину, якщо людина має в собі світло.
Єлизавета Сміт: Я вважаю, що мистецтво повинно ставити питання, а не відповідати на них, тому що ми дослідники в кінематографічній формі. Ми досліджуємо питання та ставимо їх перед глядачем. Що він буде робити в такій ситуації, наприклад? Тому ми і намагалися поставити ці питання так, щоб глядач відчув цей досвід через наш фільм і, можливо, поставив питання до себе.
Аліна Горлова: Насправді, ми в якомусь сенсі даємо відповідь на всі жахіття, які доводиться спостерігати. Я говорю про емоційний контакт між людьми. Це те, що я відчувала, коли ми знімали на фронті: так багато емоційного зв’язку між людьми! Я думаю, що ми якраз в цьому сенсі, можливо, трошки і дали відповідь на питання про те, як це все пережити.
А що у в вашому дослідженні виявилось для вас несподіваним?
Семен Мозговий: Чесно кажучи, зараз вже і не скажеш. Я б сказав так, що ми опинилися в ситуації, коли забрали наше майбутнє. Але в тебе також немає і минулого, тому що і його вирвали, зруйнували місця, де ти виріс, забрали людей, з якими ти зростав. Хтось поїхав, хтось загинув. І ти знаходишся в цьому моменті невизначеності так довго, що час та простір починає змінюватись.
Кадр з фільму
Тому, якщо чесно, я просто відчуваю постфактум, наскільки змінився я, наскільки змінилися люди, яких я бачу.
Аліна Горлова: Ще зустріч зі смертю дуже змінює. Це не про страх смерті, а про прийняття ймовірності, що ти можеш померти. Оце, мабуть, було відкриттям для мене: наскільки цей досвід екзистенційно змінює.
Єлизавета Сміт: Я не можу сказати, що це стало відкриттям або що мене це здивувало, але виявилось, що ми неймовірно витривалі, усе суспільство. Ті, хто стали військовими. Ті люди, які повернулися в зруйновані села та почали їх відбудовувати. Це викликає дуже сильну повагу.
Аліна Горлова: Мене здивувало особисто те, що я досі можу щось відчувати. Мене здивувало, що після усього побаченого, в мене ще є ресурс відчувати сильні емоції.
Семен Мозговий: А ще для мене стало відкриттям, що сон – це настільки важлива річ для людини. У мене почалося безсоння три роки тому. І тепер я так живу.
Як ви обирали героїв? Чи вони вас знаходили? Який був елемент випадковості?
Єлизавета Сміт: Випадковості було найбільше.
Аліна Горлова: І удачі. Ми так завжди працюємо. Ми приїжджаємо на локацію, яка нас цікавить, роздивляємось. Документаліст без удачі – як рибалка без вудки. Також важливим є контакт з людиною.
Режисери на прем’єрі фільму
Єлизавета Сміт: Оскільки нас багато – три режисери, три оператори, – ми мали змогу знімати одночасно в різних місцях України, зняти багато матеріалу, і нам було з чого обирати.
Погоджуюсь також щодо удачі. Ми їздили, зустрічали різних людей, розмовляли, залишалися ночувати в чиємусь домі.
Розкажіть, будь ласка, трошки докладніше про філософські інтертитри у фільмі.
Аліна Горлова: Наш фільм – це перша частина триптиху. Ми спершу знімали інтуїтивно. Потім передивились все, що є, і зрозуміли, що хочемо створити концепт, бо у фільмі є три основні лінії. Ми бачимо, як війна змінює людину і її погляд на смерть, як війна змінює простір і час.
Потім, Максим Наконечний, наш співавтор сценарію, придумав назву, цей неологізм. Потім ми запросили в нашу команду Олександра Комарова – сучасного філософа та військовослужбовця.
Єлизавета Сміт: Ми не військовослужбовці, і нам дуже важливо було синтезувати, скомбінувати наш досвід та досвід людини, яка безпосередньо брала участь у бойвих діях. Олександр спочатку війни вступив до війська, звільняв і Київську, і Харківську області, і він наш сучасний український філософ.
Це була дуже добра колаборація, ми працювали над сенсами. Для нас це важливо, адже спочатку, коли війна починається, ти взагалі в хаосі і тобі здається, що все життя і весь світ зруйнувався. І для того, щоб цей світ відбудувати наново, треба відбудувати і нові наративи, і нові сенси.
І це те, що ми намагалися зробити в цих філософських інтертитрах. Там прямо прописано те, що війна розриває не тільки простір, вона розриває нашу цілісність. І ще вона дуже сильно впливає на пам’ять. Стрес, травма робить провали в пам’яті. І для того, щоб відновитися, потрібно перезібрати усі події. Зробити цю війну, на жаль, частиною себе.
