З самого початку існування церкви вона возносить молитви про упокій і закликає до молитви всіх вірян. Особливо важлива молитовна допомога в перші сорок днів після смерті людини, що, звісно, зовсім не означає непотрібності або безкорисності молитов у наступний час.
Молитися треба! Але як?
Ви скажете: я знаю, як треба. Стільки-то поклонів треба зробити, стільки-то свічок поставити, стільки-то поминань дати, у стільки-то церков і монастирів записочки послати… На жаль, одних лише цих дій недостатньо, якщо за ними не стоїть щире внутрішнє зусилля.
Якщо ми хочемо, справді, допомогти своїм померлим родичам, то що від нас вимагається? Уявіть на секунду, якщо ми самі нічого не маємо, то як ми можемо допомогти нужденному? Адже нам потрібно в цей момент від себе відірвати щось, поділитися тим, що є. А якщо в нас у самих цього недостатньо, то як поділитися?
Приклад з Євангелія. У Яіра помирає дочка. Він просить Христа прийти. Христос іде в натовпі, його то й діло штовхають. І раптом Христос різко зупиняється і каже: «Хто доторкнувся до Мене?». Учні йому у відповідь: «Учителю, та Тебе ж безперервно штовхають». Він знову: «Ні. Хто доторкнувся до Мене?».
А доторкнулася до нього хвора жінка. Доторкнулася з вірою і благоговінням. Віруючи, що якщо вона доторкнеться до нього, то отримає зцілення.
Коли учні сказали, що всі до нього доторкаються, Христос сказав: «Я відчув силу, що вийшла з Мене». Тобто силу, що покинула його. Божественна сила відгукнулася на віру, вилившись із нього, демонструючи, що диво — це не автоматичний акт, а глибока дія, яка реагує на щирість.
Ми всі думаємо, що диво можна створити миттєво. Раз — і зроблено! Нічого подібного.
Для того, щоб молитва була почута, виявляється, потрібен подвиг. Причому подвиг, пов’язаний часто з величезною працею людини. Так само, як Христос відчув силу, що вийшла з нього. Диво — це дуже не проста справа.
Подивіться, що ми знаходимо в житіях святих: всю ніч молився подвижник про якусь людину. Каже, що буквально вирвав його з пащі лева.
Ми зовсім забули, що молитва, при якій, як пишуть святі отці, не відчувається зусилля ані тілесного, ані розумового, ані душевного, може бути менш дієвою. Адже щира молитва завжди пов’язана з внутрішньою працею, яка може проявлятися по-різному, але завжди торкається розуму і серця.
Як ми робимо найчастіше в храмах? Замовляємо записочки. У священника стільки цих записок… Коли йому помолитися про кожну людину?
Якщо сама людина не помолиться про того, про кого вона подає записку, якщо сама не зітхне про нього, то її особистий внесок у допомогу упокоєному буде незначним. Хоча соборна молитва Церкви є потужною, особиста праця родича поглиблює її дію і є особливо цінною для Бога.
Богу потрібна душа, а не папірець чи записочка.
Той, хто, справді, хоче допомогти, повинен взяти на себе хоча б маленьку працю. Хоча б маленький подвиг.
В одного мого знайомого священника дочка зламала ногу. І він дав собі слово жодного ковтка вина не пити, поки його дочка не одужає. Так і зробив.
Людино, візьми і частинку душі своєї віддай. Віддай хоч частинку своєї праці, відщипни від себе хоч трішки. Тоді молитва буде дієвою.
Ми повинні намагатися зробити все необхідне, щоб душа померлої людини упокоїлася. Побудь хоча б сорок днів християнином для того, щоб допомогти своєму померлому родичу. Адже поки я сам тону, я нікому допомогти не можу. Для того, щоб допомогти йому, я повинен сам хоч трішки зцілитися.
Тому ступінь нашої молитовної допомоги упокоєному (і живим теж) залежить від ступеня очищення нашої душі. Постарайся утриматися від осуду, злості, гніву, пияцтва, обжерливості…
Хоча б сорок днів побудь християнином. Ну, і далі по можливості, звісно, теж.
Тобто тільки від серця скрушеного і смиренного приймає Бог жертви, дари і поминання. Господь попереджає: «Горе вам, лицеміри», якщо обмежуєтеся «десятиною», тобто одними зовнішніми справами, а очищення своєї душі, залишаєте.
Сила молитви за упокоєного полягає в ступені того, що ми з самим собою зробимо. Ступінь нашої допомоги залежить від нашого духовного стану.
Все це буде безцінним даром упокоєному.
