Книга «Діло діточе. Як наші предки були маленькими» ‒ це нонфікшн з етнографії дитинства від творчого дуету Остапа Українця і Катерини Дудки. У науково-популярній формі викладу автори пізнавально й доступно проведуть стежками життєвого циклу дитини в традиційному українському суспільстві. Книга вийшла у видавництві Vivat.
@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1625931 {
min-height: 180px !important;
z-index: 9;
}
.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1625931{
margin: 0!important;
}
.mobile-branding-wrapper {
display: flex;
align-items: center;
aspect-ratio: 1/0.93;
}
}
***
Розділ 5. Життєва наука
Сьогодні всі діти зобов’язані ходити до школи хоча б до дев’ятого класу. Багато з вас закінчать (або вже закінчили) одинадцятий клас. Але обов’язкова освіта з’явилася не так давно. Ще якихось сто двадцять років тому два класи вже були хорошою освітою, а з чотирма класами людина навіть могла почати вчителювати сама. Та й школи були далеко не всюди ‒ часто дітям доводилося проходити по десятку кілометрів до сусіднього села.
Втім, навіть якщо школа була близько і вчитися треба було тільки два роки, більшість дітей ніколи не сиділа за партою й не мала освіти. Одна буковинська приказка добре пояснює, чому так: «Дай, Боже, дитину, най хоть відпочину». З казок та інших історій ви можете знати, що в незаможних людей частіше було багато дітей. Начебто нелогічно, але насправді це дуже легко пояснити. Люди народжували не тому, що їм просто хотілося більше дітей. Основними причинами було погане знання анатомії та потреба робочих рук у сім’ї.
Якщо ви коли-небудь допомагали на городі, то маєте розуміти, про що мова. Що більше людей працює, то швидше й ефективніше робиться справа. Наприклад, для сім’ї з двох осіб так само треба було б орати й засівати поле, сапати, полоти, збирати врожай та готувати його до зими. Для сім’ї з п’ятнадцяти осіб, де діти могли ставати до певної праці вже з шести-восьми років, усі ці процеси давалися швидше, незважаючи на те, що ротів годувати, відповідно, доводилося більше. Або, скажімо, щоб зварити борщу чи спекти хліба на двох, треба було розпалювати піч так само, як і на десятьох.
Через це люди часто посилали до школи тільки деяких дітей, переважно ‒ молодших. Старші, звісно, швидше ставали дорослими, а тому й більш помічними. Батьки не могли дозволити собі віддати їх бодай на два роки в науку, бо інакше сім’ї не було б що їсти. Навіть якщо найстарша дитина була кмітливою, талановитою і хотіла вчитися, школа для неї могла бути просто недоступна.
Проте це не означає, що люди нічого не знали. Ми вже розповіли, як діти з наймолодшого віку вивчали різні ремесла та життєві мудрості. До вісімнадцяти років пересічні селяни вміли обробляти поле, доглядати худобу, майструвати та ремонтувати нехитре приладдя і меблі, будувати прості хати, а також розпізнавати рослини, ягоди і гриби. Якщо село було біля річки, то ще й рибалити. І це крім основного заняття, яким люди заробляли на прожиття ‒ наприклад, ковальства чи кушнірства.
Була ще одна річ, яку вміли майже всі, ‒ рахувати. Звісно, настільки складних обчислень, як на уроках алгебри, у селі не вивчали, але рахувати гроші все ж було потрібно. А крім грошей ‒ тямити в різних мірах. Знати, скільки збіжжя потрібно, щоби прогодувати родину, а скільки зберегти на посів. Знати, скільки сіна заготувати худобі на зиму. Вміти виміряти поле чи землю для зведення хати. Цього не навчали в школах, але без цього знання годі було прожити.
Сьогодні ми вчимося рахувати в десятковій системі ‒ у нас десять основних цифр, і лічити завжди зручніше, коли число ділиться на десять. У метрі ‒ сто сантиметрів, у кілограмі ‒ сто грамів, гектар ‒ це квадрат сто на сто метрів… Словом, куди не глянь ‒ усюди десятки. Колись люди такого рахунку не знали, тому лічили мірами, які підказувала природа. Ці міри не були однаковими в різних країнах, але вони завжди були, що називається, під рукою. Ось деякі з них:
Сажень ‒ від слова «сягати», умовна відстань між розведеними в сторони руками. Пізніше сажень стандартизували, він дорівнював 180-ти, а ще пізніше 216-ти см.
Верста ‒ це п’ятсот сажнів. Ця міра позначала довжину поля ‒ відстань між двома поворотами плуга. Тому й «верста» ‒ від «повертати».
Морґами вимірювали площу поля. Один морґ ‒ це ділянка, яку одна людина могла зорати волами або кіньми за робочий день. За сучасними мірками це від половини до півтора гектара.
Таке життя, без уміння читати й писати і без змоги вчитися, чекало багатьох дітей. Але не всіх. Декому вдавалося піти до школи. А дехто знаходив собі геть неочікуваних вчителів. І вірите чи ні, а троє з наших героїв і справді здобули собі таку випадкову освіту.
