Книга «Довіра» — це роман Ердана Діаса про ексцентричних напіввідлюдників американського письменника, про яких попри рев і галас Нью-Йорку початку XX століття чув кожен. Бенджамін і Гелен Раски — це пара, ніби створена на небесах. Він — легендарний магнат з Волл-стріт, вона — донька аристократів, що займається меценатством, поки чоловік підкорює нові вершини зі свого офісу на П’ятій авеню.
@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1591760 {
min-height: 180px !important;
z-index: 9;
}
.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1591760{
margin: 0!important;
}
.mobile-branding-wrapper {
min-height: 200px
}
}
Бенджамін і Гелен Раски немов створені одне для одного. Ексцентричні напіввідлюдники, що мають статус небожителів і небачені статки. Він — орудар на фінансовому ринку, вона займається доброчинністю. Аж раптом у Гелен зроджується тривожність, проростаючи безладними монологами. Чи Бенджамін слухатиме? Чи зможе витягти дружину з мороку божевілля? Про смерть героїні з перших сторінок роману «Зобов’язання» такого собі Гарольда Веннера свого часу дізнався мало не весь Нью-Йорк.
Публікуємо уривок з роману, який вийшов у видавництві Vivat.
***
Для початку довелося зачекати, доки Гелен ізнову зведуть із заспокійливих, щоб доктор Афтус міг побачити її симптоми «в повному розквіті». За цей період вони з Раском познайомилися ближче. Певне, на виконання отриманих від керівництва Haber-Pharmazie вказівок виявляти до основного інвестора особливу уважність, доктор Афтус був повсякчас відкритий до запитань і вичерпного обговорення яких завгодно аспектів свого лікування, чим приємно вражав на контрасті з ухильністю доктора Фрама та його таємничою абракадаброю. Ділячи з ним кожну трапезу, Бенджамін докладніше дізнавався про хімічний склад і метаболізм препарату. Вільною, але вимученою – якоюсь псевдоаристократичною – англійською доктор Афтус розповідав йому про перші експерименти з камфорою, від якої відмовилися, бо вона викликала судоми надто повільно, однаково жахаючи пацієнтів і лікарів. Тимчасом як його нова суміш діяла швидко, а отже, й гуманно – ось ключовий момент цієї процедури зокрема й медичної етики взагалі. Бенджамін був щиро зворушений цим акцентом на співчутливості й жалості, бо він нагадував те праведне завзяття, з яким Гелен свого часу віддавалася впровадженню психіатричних інновацій. А ще доктор Афтус наводив вичерпну статистику клінічних досліджень, оснащену таблицями, діаграмами й графіками. Ці підрахунки, виведені з емпіричних даних, – ці цифри – вселяли в Бенджаміна відчуття впевненості: ось терапія, яка ґрунтувалася на спостереженнях, експериментах і незмінних законах природи; ось науковий підхід, який передбачав об’єктивні критерії.
Настав день першого вливання. Коли Бенджаміна не пустили в палату до Гелен, той сторопів і попросив медсестру, щоб покликала доктора Афтуса. За кілька хвилин по тому обидва стишено розмовляли в одній із сусідніх кімнат. Не встиг американець розкрити рота, як Афтус благально заплющив очі та виставив здійняті руки. Раніше він остерігався обговорювати це з містером Раском, але конвульсії – гнітюче видовище, а надто для нефахівця. Було б страшенно шкода, якби вигляд найменш приємної частини лікування заронив у містера Раска сумніви щодо його колосальної користі. Ну а передусім чи не буде розважливо вберегти місис Раск від картини чоловікових неспокою і тривоги? Процедура протриває недовго, і дружину можна буде навідати, щойно вона відпочине.
Бенджамін провів той ранок, наглядаючи за приготуваннями до повернення у Сполучені Штати. Доктор Афтус запевняв, що вирушити вони зможуть зовсім скоро – цілком імовірно, у найближчі десять днів. Ефект від його конвульсивної терапії – майже миттєвий. Місис Раск буде квола, це так, але доктор Афтус зголосився вирушити з ними й наглядати за нею дорогою через Атлантику, а потім продовжити лікування в Нью-Йорку, в комфортних умовах їхнього дому. Про більше Бенджамін і мріяти не міг. Йому ж бо кортіло повернутися в офіс і знову зайнятися бізнесом. Найголовнішим із його численних проєктів було отримати повний контроль над Haber-Pharmazie, що, з огляду на революційні відкриття доктора Афтуса, видавалося надзвичайно перспективною інвестицією.
Медсестра, постукавши у двері, повідомила, що місис Раск готова його бачити, – і пішла. Поправивши краватку, Бенджамін збагнув, що він і досі бородатий, тож скинув сорочку й заради дружини нашвидку поголився.
Афтус зустрів його на півдорозі до палати, в коридорі, й, доки вони йшли до Гелен, коротко відзвітував. На лікування вона реагує більш ніж сприятливо. Щоб визначити її толерантність, почали з невеликої дози, але все пройшло так успішно, що він подумує збільшити дозування й, забезпечивши максимальний ефект від кожної процедури, скоротити процес терапії. Ну а дійшовши до дверей, Афтус спинився й, перш ніж повернути ручку, попередив: містерові Раску варто мати на увазі, що його дружина ще не відійшла від фенобарбіталу, яким угамовують судоми, й буде дещо одурманена. Можливо, навіть не розмовлятиме. Але передусім він має згадати, про що вони стільки разів говорили: в основу конвульсивної терапії покладено шок, тож місис Раск буде… ну, так, шокована.
Бенджамін підступив до койки з шанобливою обережністю. Обличчя Гелен було звернене до стіни, а груди піднімалися й опускалися в неглибокому, але дещо прискореному, диханні. Щоб сповістити про свою появу, чоловік навмисне човгнув підошвами по кахлях підлоги. Дружина обернулася до нього. Її лице перетворилося на жалюгідну руїну – сплюндровану, спустошену, безживну. А невидючі очі, здавалося, були в лобі тільки для того, щоб Бенджамін міг прозирнути уламки всередині. Нахилившись, він поцілував її в обпечене чоло й сказав, що вона молодчина й чудово трималася. А сам сподівався, що це було сказано з усмішкою.
Беззвучний вакуум. Герметична тиша, де ніхто не смів потривожити оніміння розпростертої в прострації Гелен. Вона не озивалася – й решта мовчала, вона не ворушилася – й решта принишкла. Медсестри зі служницями стали білими тінями. Бенджамін відправляв скромні трапези на самоті своєї кімнати, де безвилазно проводив весь час. Неначе з-під води доносився шум решти інституту – різномовні жарти пацієнтів, які прямували до термальних купелів, синхронне шаркання й тупання ніг за сигналами тренера з гімнастики, уривки музики та господарська шамотня. Цей незграйний концерт життя, таке враження, виконували на зло ізоляції північного корпусу з його обітницею мовчання.
Доктор Афтус дуже детально описував Бенджамінові післяефект від першого вливання пентилентетразолу (хоч і ніколи не інформував про ці подробиці без нагальної необхідності). Його розповіді були недвозначні й навіть брутальні. Згадував він і про той сумний факт, що деякі представники медичної спільноти помилково вважали таке лікування каральним актом жорстокості проти хворих – аж такими страшними були ті судоми, на яких, гай-гай, ґрунтувалася його терапія. А втім, усе почуте не змогло підготувати Бенджаміна до того кататонічного трансу, у якому він застав Гелен після першої процедури. Він ніколи не крився перед собою щодо жодної з граней дружини, хай якими кривдними або незбагненними вони йому видавалися. Тверезо дивився на безлюбовнy ніжність, яку вона виявляла до нього протягом усього їхнього подружнього життя; мовчки спостерігав, як вона відверталася від чоловіка до своїх письменників із музикантами; і оком не змигнув, забачивши, якою вона стала, коли нею оволоділа потворна хвороба. Але пред’явлений після вливання живий труп – це було вже занадто. Те порожнє місце – хоч фізично Гелен досі існувала – становило собою найзловісніше втілення (і то в буквальному сенсі) побоювань, що дружина його покине. Слабкою розрадою видавалося, що доктор Афтус наперед прогнозував її поточний стан і запевняв, що це очікувана, стандартна реакція на конвульсивну терапію – реакція, яку в майбутньому вважатимуть «хрестоматійною». Зазвичай потрібно три вливання, щоб отримати помітний результат, який, мовляв, гарантовано стане замало не дивовижним. Враження буде таке, твердив він, наче Гелен раптово прокинулася після довго сну. Хоча, бувало, деяке поліпшення спостерігали навіть після другого вливання. З важким серцем, але непохитною вірою в Афтуса Раск санкціонував наступну процедуру.
А сам чекав на лаві біля головного входу до будівлі. Денне небо прорізував бляклий півмісяць; стіна Альп видавалася вищою; від наелектризованого, розрідженого повітря паморочилося в голові. За винятком шкільних років, він ніколи не полишав Нью-Йорк так надовго. Йому набридло почуватися чужинцем – він стомився від природи, від Швейцарії, від неробства, від лікарів, від пояснень, які відкидав і на які приставав. А усвідомлення, що десь за тиждень вони будуть на шляху додому, робило тутешнє довкілля навіть нестерпнішим. Він знову підняв роздратований погляд на той аномальний місяць.
Двері розчахнулися, і з них, заточуючись, вийшла доглядальниця-американка. Уся в сльозах, вона, різко спинившись, зігнулася навпіл і, впершись руками в коліна, захлипала й захапала повітря. Хитаючи головою – наче кажучи «ні» землі під ногами – бідолашна вгледіла Бенджаміна, і той був ладен заприсягтися: щойно оговтавшись від здивування та збентеження, її очі спалахнули ненавистю.
