Триває український прокат документального фільму «2000 метрів до Андріївки», який Український оскарівський комітет обрав кандидатом він України на потрапляння в оскарівську номінацію «найкращий міжнародний фільм». В ексклюзивній розмові ZAXID.NET режисер цього фільму та стрічки «20 днів у Маріуполі», яка принесла Україні «Оскар», розповів про роботу над проєктом та роль документального кіно під час війни.
@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1618372 { min-height: 180px !important; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1618372{ margin: 0!important; } .mobile-branding-wrapper { min-height: 200px } }
Коли я дивилася «20 днів у Маріуполі», то здавалося, що страшнішого кіно просто не буває. Фільм «2000 метрів до Андріївки» для мене набагато страшніший, просто фізично було боляче. Чи ви знали, що так буде? Могли передбачити?
Я не хотів ані у «20 днів Маріуполі», ані у «2000 місяці до Андріївки» комусь навмисне робити боляче. Для нас головним було не применшувати біль війни, не прикрашати війну.
Для декого, звичайно, «20 днів у Маріуполі» – важчий досвід, бо ми бачимо дітей, які помирають, ми бачимо воєнні злочини. Для когось «2000 метрів до Андріївки» важчий, тому що це досвід військових – у багатьох сімʼях є близькі, які зараз на війні. Наші друзі на війні. Коли ми відчуваємо їхній біль, коли ми хоча б на дві години проходимо через те, що проходять вони, для нас це шок.
Мстислав Чернов (фото Катерини Сліпченко)
Мене у «20 днів у Маріуполі» вразив поліцейський Володимир, який ризикує життям, бо вважає, що світ має побачити те, що відбувається у місті, і жахнутись. Те, що світ не жахнувся, ми всі знаємо. Але чи вдалося вам хоча б когось переконати?
Жаху достатньо, але, скажімо так, перелякати аудиторію, змусити людей заплакати неважко. Тому що війна – це постійна трагедія. І кіно має силу дістатися до самого серця, пробитися крізь броню. Але чи це призведе до дій? От в цьому питання. Чи після «2000 метрів до Андріївки» або «20 днів у Маріуполі» людина перетворить гнів, з яким вийшла з кінотеатру, на дію? Я сподіваюся, що так і буде, але, на жаль, це вже не від мене залежить.
Якщо говорити про політиків та людей, в яких є можливість вплинути на події (ми показували «20 днів у Маріуполі» в Європарламенті, в ООН та інших структурах), то навіть якщо людина не одразу зробила щось для України, то все одно кожне своє рішення вона буде ухвалювати з думкою про те, що побачила. Мені хочеться, щоб «2000 метрів до Андріївки» також побачили там, де ми показували «20 днів у Маріуполі». Навіть якщо вони не ухвалять якесь рішення одразу, це все одно буде впливати на їхні думки, буде змінювати щось в них.
До речі, цікаво, що не всі розуміють, що кожна людина, яку вони бачать у фільмі, є добровольцем. Кожен з героїв вирішив взяти зброю та захищати свій дім. Це важливо, бо Росія доволі успішно проводить інформаційну кампанію, переконуючи західні суспільства, що ніхто не хоче в Україні воювати, що українці насправді просто чекають на Росію, але їх змушують воювати. І коли люди бачать хлопців, які кричать: «Чого ти прийшов і зруйнував мій дім?», – які розуміють, чому вони на війні, і на противагу росіянина, який відповідає: «Я не знаю, чого я тут», – це для них теж шок.
Вони не дуже розуміють, чому ми так тримаємося за свою землю, за свої міста. Але коли вони розуміють, що це home invasion, що сусід-вбивця прийшов до нас додому, вибив двері, вбив членів сімʼї та намагається захопити весь дім, от тоді для них це стає зрозумілим.
І, може, колись це спрацює. Але, знову ж таки, для мене, якщо навіть нічого не спрацює, якщо ми зробили фільм, який просто вшановує памʼять полеглих, який допоможе нашому суспільству розуміти ціну, якою нам дається мирне життя, моя робота зроблена вже на сто відсотків.
Війна буде тривати навіть після того, як завершиться. Просто почнеться інша війна, почнеться війна за правду. Буде багато людей, які намагатимуться цю правду спотворити. І тоді документальне кіно зіграє свою роль. Нам потрібно записувати кожен момент того, що відбувається з нашим суспільством.
Також в нас житиме почуття помсти, і воно буде руйнувати нас. І нам треба навчитися з ним жити в мирі, тому що інакше це зруйнує суспільство. А поки йде активна фаза війни, ми будемо продовжувати знімати документальне кіно. Я дуже втомився знімати війну, але це треба робити.
Один з ваших героїв говорить, що ще нічого не зробив, а його вже знімають. Як ви обирали персонажів? Як ви їх знайшли?
Ми багато їздили та знімали, але в якийсь момент сфокусувалися на одному підрозділі, і мені здається, що я намагався як режисер, розповідаючи історію принаймні одного підрозділу, зробити їх боротьбу символом всього, через що проходили військові влітку 2023 року. Зрештою, через що постійно проходять з 2014 року. Мені хочеться, щоб глядачі побачили їх працю, біль, героїзм, жертву кожного військового. Нам дуже важливо було показати, з чим стикається українська піхота.
Кадр з фільму
Я думаю, що коли ми вперше зустрілися з Федею та вперше побачили відео з камер GoPro, коли нам показали на мапі Андрівку і те, що до неї веде оця маленька посадка, я зрозумів, що з погляду драматургії (хоча на життя і смерть важко дивитись з погляду драматургії), коли є герой, є ціль і є дорога до цієї ціли, треба просто зробити все можливе, щоб передати відчуття дистанції та напрямку. Ми шукали інструмент, який би допоміг провести глядача через оцю посадку до Андріївки. І щоб це відчувалося як важлива історія, як кіно.
До речі, повертаючись до вашого попереднього запитання, цікаво, що і Володимир, і Федя в якомусь сенсі схожі герої. У них є ірраціональний оптимізм. Усвідомлення, що ми можемо щось змінити. Він в мене не завжди є, але я інтуїтивно йду за цими людьми. І хочу, щоб аудиторія йшла разом зі мною за Володимиром, за Федею. Тому що вони якраз несуть в собі цей оптимізм, це життя, цю боротьбу.
Я не вибираю, звичайно, героїв. Я говорю з усіма. Я не роблю інтервʼю. Я зустрічаю людей і просто з ними розмовляю. Ці розмови інколи потрапляють у фільм, інколи не потрапляють. Цей вибір вже робиться на монтажі, в тому числі і монтажеркою. Але для мене принципово важливо, щоб це були не якісь великі заяви, абстрактні слова, а життя – справжнє життя, справжні люди. І розмови щоб були справжніми.
Якраз хотіла вас запитати про процес монтажу. Адже він перфектний.
Ми багато чого навчилися під час монтажу «20 днів у Маріуполі» з Мішель (монтажерка обох фільмів Мстислава Чернова – Мішель Мізнер, – ред.). Я захоплююся її роботою і як монтажерки, і як продюсерки.
Кішка, яку врятували герої фільму, живе під Львовом (фото Катерини Сліпченко)
Монтаж тривав рік. І не тільки тому, що нам потрібно було передивитися понад сто годин відео з нашоломних камер. Також було ще відео з дронів та з наших камер, були також і FPV-дрони, і мобільний телефон. Було дуже багато різного відео, і його потрібно було поєднати. У деяких сценах – наприклад, у сцені битви за 600 метрів – одночасно працювало сім камер. І це все потрібно було синхронізувати. З цього всього потрібно було побудувати одну сцену.
У нас зараз є можливість побачити війну так, як її не бачив жоден глядач в історії. Це перспектива людини, яка тримає в руках зброю. Це унікально. Раніше це було неможливим. Зараз це можливо завдяки новим технологіям. Тому ми намагаємося рухати ще й жанр документального кіно вперед. Розвивати його і робити те, що ніхто ще не робив. Плюс, звичайно, тут ще й є робота над структурою. Це не тільки про монтаж окремих сцен – це і синхронізація медіа, і обережна конструкція кожної частини фільму, і структура фільму.
Ми багато працювали саме над тим, щоб хаос війни подати глядачеві в логічній формі, в якій буде ще й драматургія, буде відчуватися і напрямок дії, і напрямок, у якому йдуть наші герої, чого вони хочуть, що з ними відбувається на цій дорозі. Це драматургія більше ігрового кіно, яку ми використали у документальному.
До речі, «20 днів у Маріуполі» теж були побудовані за правилами ігрового кіно. І «2000 метрів до Андріївки» так само використовують драматургічні засоби ігрового кіно, зокрема й музику. Наш композитор Сем Слейтер спеціалізується на ігровому кіно. А одним з наших структурних референсів для «2000 метрів до Андріївки» був «Дюнкерк» та «Тонка червона лінія». Ми надихаємося цими фільмами.
Чи плануєте й самі знімати ігрове кіно?
Я мрію про те, що коли війна завершиться, буде час відрефлексувати її і в літературі, і в сценаріях, і в ігровому кіно. Я вже пишу декілька сценаріїв, але повільно працюю над ними, тому що це не на часі зараз.
Насправді ігрове кіно відіграє не меншу роль, ніж документальне. Те, що ми знаємо про Другу світову, про Першу світову, про війну у Вʼєтнамі, про козаків, наприклад, ми знаємо не тільки з підручників історії, а й з ігрового кіно. Але поки що ми сконцентровані на документальному.
Коли гинуть герої в кадрі або коли в них влучають кулі, як ви можете не відводити камеру? Які сили для цього потрібні?
Насправді в той момент, коли ми бачимо героя, який, на жаль, гине, його знімає нашоломна камера побратима. І в той момент екран чорніє. Так ми теж намагаємося передати досвід, страшний досвід, який переживають військові. Коли гине товариш, коли ти бачиш смерть, ти інтуїтивно заплющуєш очі. Я заплющую очі, наприклад, бо це і мій досвід теж. І от екран чорніє, бо ми заплющуємо очі.
Кадр з фільму
Потім, коли ми їх розплющуємо, ми вже бачимо страшну трагедію, яка сталася. Тому все, що ми робимо в фільмі, кожний інструмент – монтажний, звуковий, рух камери – все служить одній цілі: максимально наблизити досвід глядача до досвіду військового на нулі.
Ціль цього фільму завжди була і є вшанувати памʼять військових, які загинули і принесли себе в жертву. На премʼєру у Києві прийшли сімʼї загиблих, зокрема дружина Шеви. Вона сказала, що завдяки цьому фільму вона зможе показати онуку, яким був дідусь. Для нас було неймовірно важливим те, як відреагують сімʼї хлопців, які загинули.
Справжній героїзм наповнений болем, наповнений жертвою, втомою. Це не радянський такий героїзм, який ми звикли бачити в кіно. Тому скорочення дистанції, чесне спілкування між суспільством і військовими – це ключ до їх мотивації. Це те, що їх тримає.
Ви можете претендувати на дві оскарівські номінації. У категорії «найкращий документальний фільм» картину дивляться ваші колеги, у категорії «найкращий міжнародний фільм» – ширша аудиторія. Чия думка для вас важливіша?
Ми завжди обережно дивимося на наші шанси, але робимо все можливе. Під час голосування в документальній категорії голосують близько двох тисяч документалістів. За міжнародний фільм – усі члени Кіноакадемії. Це допомагає йому знайти аудиторію та збільшує його шанси, якщо фільму пощастило дійти до номінації, адже його вже бачило набагато більше людей, ніж ті фільми, які були тільки в документальній категорії.
Українське кіно потребує нашої уваги! Онлайн-кінотеатр SWEET.TV пропонує вітчизняні шедеври на будь-який смак. Тут кожен може обрати щось до душі: художні чи документальні фільми, свіженькі серіали або мультфільми для всієї родини. На SWEET.TV є величезна бібліотека відомих українських кінострічок.
І для мене честь бути саме в міжнародній категорії, тому що ми змагаємося з ігровими фільмами. Це завжди нелегко, але представляти країну, яка перебуває в стані війни саме документальним фільмом, я вважаю логічним.
Коли в Каннах показували «2000 метрів до Андріївки», артдиректор фестивалю Тьєррі Фремо тричі наголосив, що шкодує про вашу прем’єру на «Санденсі», через яку Канни не змогли взяти фільм в основну програму. Ви йому публічно пообіцяли наступний фільм. Це був «смолток» чи є конкретні плани?
Пан Тьєррі знає, про що ми знімаємо фільм, і йому ця тема цікава. Тому це не абстрактна пропозиція, а вагомі слова. Звичайно, поки Канни не побачили нашого нового фільму, який ще буде в роботі достатньо довго, ми не можемо знати, чи вони його захочуть взяти. Канни тим і відомі, що вони не озвучують свого рішення до самого кінця.
Кадр з фільму
Коли вони дають відповідь, «Санденс» вже минув. Тому тут треба робити такий собі «стрибок віри». Якщо ти подаєшся на Канни, ти не знаєш, чи вони туди візьмуть фільм, але ти точно не потрапляєш на «Санденс».
Ми знаємо, що «Санденс» ‒ це головна платформа документального кіно у світі, а Канни – це все ж таки фестиваль, який фокусується на зірках, на ігровому кіно. Хоча для нас потрапити туди було почесно, і я це запрошення сприйняв серйозно. Звичайно, коли ми закінчимо фільм, ми його покажемо відбірникам в Каннах. І це вже їм вирішувати, чи це їх формат, чи вони його захочуть.
Але все ж таки «Санденс» був і залишається нашим домом. Він бачив премʼєру «20 днів у Маріуполі», він бачив премʼєру «2000 метрів для Андріївки». І ми бачимо, наскільки важливою участь саме в «Санденсі» була для обох фільмів. Тому подумаємо. Це також залежить від того, коли ми закінчимо монтаж. Проте наголошу, що монтувати та робити фільм, думаючи про фестивалі, – неправильно. Це не просто заважає в роботі, а ще й шкодить фільму.
