Актуальні новини

«Я не митець, я просто пишу книжки та знімаю кіно»

У вівторок, 8 вересня, у Львові презентували двотомник Олега Сенцова «Хроніка одного голодування» та «4 з половиною кроки», який вийшов друком у «Видавництві Старого Лева». Ці твори були написані під час ув’язнення в російській колонії.

Також під час ув’язнення Олег Сенцов дистанційно працював над фільмом за його п’єсою «Номери». Режисер Ахтем Сеітаблаєв керувався листами, які Сенцов надсилав з в’язниці. Світова прем’єра фільму відбулась цього року на Берлінале, українська відбудеться наприкінці вересня під час Одеського кінофестивалю і вже цієї осені картина вийде у прокат.


Олег Сенцов (фото: ZAXID.NET)

Відразу після презентації Олег вирушив на зйомки свого нового фільму «Носоріг», який мав почати знімати ще у 2013 році. Участь у Революції гідності, а потім п’ятирічне ув’язнення перервало роботу над картиною.

Олег Сенцов розповів ZAXID.NET про те, як можна знімати кіно з тюрми, про майбутнього «Носорога», про опір та підтримку. А про свою нову книгу режисер та письменник розповів під час презентації.

«Номери»

Художній фільм «Номери», що був створений за однойменною п’єсою Олега Сенцова, розповідає про ув’язнене суспільство, яке намагається побороти свої страхи та отримати свободу. У світі Номерів все підпорядковується суворій системі й верховному правителю – Нулю. Десять героїв вже звикли бігти по колу та робити все відповідно до книги Правил. У них немає можливості вибирати, як жити й кого любити. Раптово непохитна віра Номерів розколюється на шматки. Вони хочуть самостійно вирішувати свою долю, отримати імена і створити новий світ, де будуть панувати їхні закони. У широкий прокат фільм виходить 19 листопада 2020 року. Фільм створювався під безпосереднім творчим керівництвом Олега Сенцова у той час, коли режисер ще перебував у російській в’язниці за допомогою листів. Співрежисером є Ахтем Сеітаблаєв, український режисер та актор кримськотатарського походження, відомий за такими фільмами, як «Хайтарма», «Чужа молитва», «Кіборги».

Розкажіть, будь ласка, як ви дистанційно працювали над фільмом.

Це був дуже цікавий досвід. Ця п’єса була написана ще 2011 року. Ніхто в неї не вірив, а я вірив. Це був матеріал, який мені хотілося зробити у вигляді п’єси. Спочатку її поставили у театрі в Києві. Потім з’явилась ідея кінопроекту. Вони мені посилала якісь ескізи, фотографії. Я писав листи, надсилав свої малюнки. І це була дуже цікава робота.

Візуально, в плані атмосфери, кастингу все відповідає тому, як я б сам зробив. Режисура була Ахтема, він привніс в неї щось своє. Можливо, я б щось зробив інакше. Але загалом фільм передає те, що я хотів сказати. Мені було приємно, що прем’єра відбулась саме на Берлінале.

Фінал «Номерів» ви якось прикладаєте до теперішньої дійсності?

Це універсальна антиутопія. Усе це може відбутись будь-коли та будь з ким. Світ недосконалий, і зміни можуть бути не лише на краще. Я в жодному випадку не кажу, що не варто робити змін, проте треба думати, коли щось робиш.

В «Номерах» головною є тема вивченої безпорадності. Тобто тоталітаризм багато кого влаштовує…

Мене категорично не влаштовує, а за інших я не можу нести відповідальності. Це кіно дуже просте та схематичне, але водночас там є практично всі архетипи людей. Це зріз суспільства, який відбиває те, що відбувається.

Ви також трохи іронізуєте з релігії.

Так. Релігія та Бог – це різні речі для мене. Я глузую з того, що люди забувають про першоджерело, зосереджуючись на ритуалах. Вони гублять те, що було головним.

«Ґамер» знятим як постдок, «Номери» є театралізованим гротеском. А яким буде «Носоріг»?

Зовсім іншим. І кожен мій наступний фільм буде зовсім іншим та не схожим на попередній.

  Міжнародний день Космосу — 21 травня

«Носоріг»

«Носоріг» – кримінальна драма, події якої розгортаються в Україні в 90-ті роки. За сюжетом, колишній бандит згадує історію свого життя. З дитинства він добре знає, що треба бути сильним та безжальним. Це перетворює його на безжального носорога. Бажаний злет виявляється падінням, в якому він втрачає себе і свою сім’ю. Втім зустріч з незнайомцем дарує шанс усе змінити. Картину підтримали Держкіно та Польський кіноінститут. Також партнером фільму є Німеччина. Слоган фільму: «Кажуть, що носоріг погано бачить, але при його вазі та швидкості – це вже проблеми оточення». «Це епоха, яка нас усіх змінила – перехід від Радянського Союзу до наших сучасних днів, але всі ті виклики й досі актуальні для нашого суспільства. В українському кіно ще не знімали фільми про ці часи, тому я вважаю, що важливо поговорити про це, зазирнути в самих себе», – вважає Олег Сенцов.


Підготовка до зйомок фільму «Носоріг» (фото: Facebook Олега Сенцова)

Ви почали фільм ще у 2013-му році. Чи змінився ваш погляд на картину?

Це був один з моїх перших сценаріїв, але я до нього не охолов. Зйомки стартують 1 жовтня. Моя візія за ці роки майже не змінилась. Навіть тоді він був трохи меншим. А зараз я можу реалізувати більше. Але принципових змін не відбулось.

А чи змінився авторський склад?

Це все змінилось повністю. Вся ця праця, яка була у 2013 році, весь підготовчий період, кастинги, локації, усе це змінилось. Адже ми мали знімати в Криму, а знімаємо в Кривому Розі. Усі актори або залишились в Криму, або роз’їхались. Так що усе робимо з нуля. Але зараз легше, бо вже є досвід.

Кастинг вже був проведений, але наразі я про це не хочу говорити.

Коли ви задумали «Носорога», про 90-ті роки ніхто не згадував. Як думаєте, чому зараз почався такий бум на цю тему?

Я не знаю. Я коли писав сценарій мені було цікаво розповісти про цю людину, мого головного героя. Адже бандити теж люди, вони щось відчувають, про щось думають. Це ж не роботи, не рослини, не інопланетяни. Це люди. Чому вони чинять саме так? Для мене важливим було розповісти про людину. Бандитизм 90-х – це була лише сюжетна лінія.

Також мені було цікаво відрефлексувати те, що з нами відбувалось у 90-х, але це другорядне. Головне людина.

Зараз виходить багато фільмів про війну на Донбасі. Для вас можливо знімати про актуальні події вже зараз чи потрібна часова відстань?

Я не можу знімати зараз ані про Крим, ані про Майдан, ані про в’язницю, ані про Донбас. Для мене ці теми гарячі. І ці події це не закінчені, це надто болить. Я зараз намагаюся боротися з Путіним, а знімати про це кіно буду потім. Думаю, що для того, аби показати якусь подію, потрібно, щоб емоції вистигли і подія завершилась.

Ви писали про те, що намагаєтесь активно надолужити пропущений кінематографічний досвід і багато дивитесь кіно. Що справило найсильніше враження?

Якщо якийсь фільм мене вражає, то я відразу про це пишу. Загалом я намагаюся не дивитись те, що мене не цікавить. Як правило якщо я вже щось дивлюсь, то знаю, що це буде чимось добрим.

Вас активно підтримувала світова кінематографічна спільнота. Ви знали про це? Відчували цю підтримку і чи вона була важливою?

Для мене будь-яка підтримка була важливою. Вона давала відчуття, що все не дарма. Коли сидиш на крайній півночі й тебе всі вважають терористом, а ти знаєш, що десь там тебе підтримують, це дуже важливо. Те, що мене підтримували кіношники, теж було важливим, адже коли на підтримку виступали відомі люди, то це також було важливим.

  У Львові збиратимуть кошти на на лікування соліста балету «Життя»

Акції на вашу підтримку були й на мінському «Лістападі». Що ви можете сказати своїм білоруським колегам зараз?

На жаль, я мало кого знаю у Мінську, але я підтримую білоруський народ у його прагненні до свободи. Я дуже сподіваюсь, що після того, як вони скинуть Лукашенка, вони не притуляться до Росії. Я сподіваюся, що вони йтимуть до Європи, але розумію, що це відразу означатиме російську агресію в тій чи іншій формі.

Чи довелось вам розчаруватись у своїх російських колегах?

Ті, з ким я спілкувався, залишились нормальними людьми. Вони не кричать «Крим наш!» та підтримують Україну. Цікаво, що майже усі режисери авторського кіно мене підтримали.

Але я не спілкуюсь ні з ким з росіян, не маю жодних спільних проектів з ними. Якщо людина навіть не кричала «Крим наш!», але їздила в Крим на зйомки, то вона підтримала окупацію пасивно. Тож мені нема про що з нею говорити.

Зараз, після 2014 року, для мене світ став дуже простим, мені вистачає лише одного запитання, щоб зрозуміти, чи варто мати з людиною справи. Чий Крим? Якщо відповідають, що Крим український, то можемо говорити далі. Будь-яке інше формулювання, крім цього, означає, що людина чужа.

Я не люблю вести якихось мистецьких розмов, я пишу книжки та знімаю кіно. В мене все просто: ось є ми, а ось наш ворог. Усі ті, хто помиляється, не важливо навмисно чи ні, теж є нашим ворогом, бо вони також знищують наших хлопців, роблять дітей сиротами, катують наших людей. Для мене все дуже просто.

Яким є місце митця у цій боротьбі?

Не знаю. Я не є митцем. А ким ви є? Я є людиною, яка просто пише книжки та знімає кіно. Слова «митець», «режисер», «письменник» я до себе не приміряю.

Ви більше є людиною, яка знімає кіно?

Так. Кіно є для мене основним.

А яким є місце літератури?

Я не ставлю собі таких питань. Я можу розповісти про локації чи про кількість оповідань у книжці. Я практик.

«Хроніка одного голодування» та «4 з половиною кроки»

Двотомник «Хроніка одного голодування» та «4 з половиною кроки» з’явилася на полицях книжкових магазинів до першої річниці звільнення українських політв’язнів Кремля – 7 вересня. 145 днів тривало голодування Олега, оголошене ним з вимогою звільнення всіх українських політв’язнів на території Росії. Ця книга день за днем розповідає про фізичний та моральний стан під час голодування, про яскраві сни та про жахливу систему російських в’язниць. Книга вийшла двома мовами: читачі зможуть познайомитись як з українським перекладом Сергія Осоки, так і з оригіналом російською мовою. Сам Олег радить розпочинати читання саме з оповідань.


Двотомник прози, написаної у в’язниці (фото: Видавництво Старого Лева)

Розкажіть трохи докладніше про книгу. Чому почали її писати?

Вперше я взяв у руки книгу у Львові. І це відчуття неможливо ні з чим порівняти. Бо одна справа, коли пишеш книгу, інша – коли вона виходить друком. Я ще її не читав, але вже подарував її кільком львів’янам.

До одного тому увійшло 15 оповідань, які я писав протягом усього ув’язнення. Вони так і розташовані у хронологічному порядку: від Лефортово до Лабитнангі. Це не художні оповідання, у них йдеться про людей, з якими ми були разом.

А другий том – це вже мої щоденники. Коли почав голодування, з’явилось багато часу (адже голодування проходить в ізоляторі) та багато думок, тож почав писати. Сиджу у камері постійні обшуки та відеонагляд. Як це робити? Я всім розповів, що пишу фантастичний роман. Навіть написав це своєму адвокатові, адже писати у в’язниці про в’язницю не можна.

  В родині Брітні Спірс відбувся гучний скандал

В мене могли забрати не лише щоденник, а й усі мої рукописи. Але я продовжував писати. Обшуки проходили щодня, зошити з щоденником намагались читати наглядачі. Рятував мій поганий та дрібний почерк. Я намагався писати ще не розбірливіше, ніж завжди, суцільний текст без абзаців.

Крім того, я сказав, що якщо пропадуть сторінки, я поріжу собі вени. Вони цього боялися, тож читали записи, але мені повертали мені їх. Також я не ставив дат, адже за них могло б зачіпатися око під час обшуку. А вже потім це стало прийомом.

Коли я повернувся в Україну, я віддав цей рукопис до видавництва і вони його самі розшифровували. Часом, звичайно, радились, коли зовсім не могли розібрати якесь слово. Я писав російською, бо українською пишу не дуже добре. Вчуся завдяки постам у Facebook. Мені дуже подобається український переклад.

Чим життя у таборі відрізняється від життя у в’язниці?

У в’язниці ти сидиш як у клітці. На обкладинці книжки як раз і намальована тюремна камера. Це шокує. Але не тому, що там майже нічого немає. Ви ж буваєте у таки місцях. Наприклад, в туалеті, де немає нічого крім унітаза та умивальнику. Але звідти можна вийти. А з камери вийти неможливо. Ви маєте там жити. І це головне, а не відсутність нормальних умов. Всі вважають, що карцер, ізолятор чи одиночна камера є чимось жахливим. Але це водночас можливість відпочити від людей, з якими не хочеться бути разом замкненим.

Загалом, щоб зрозуміти життя в ув’язнені, треба там побувати. Але я б не радив. Не вартує.

Немає планів екранізувати свій щоденник?

Ні. Якби я хотів екранізувати її, я б відразу писав сценарій. А так книжка для мене є початком та завершенням ідеї.

Ви подарували Володимиру Зеленському банку, привезену з табору. Що це за банка така?

То була банка з під меду. Я її помив та зберігав у ній чай. У зека майже нічого немає, всі речі відбирають. Але цю банку я возив за собою, її чомусь не відібрали. Також мені передали зошити. Так збіглося, що вони мали блакитну та жовту обкладинки. Я вирізав смужки та за допомогою поштової марки їх наклеїв. З іншого боку я наклеїв портрет Порошенка. І ця банка зі мною усі п’ять років подорожувала. Багато разів були конфлікти через неї, багато разів відривали прапор. Вони ж весь час намагаються в’язня принизити. Особливо з України. Вони нас дуже сильно не люблять.

Прапор та Порошенко їх сильно дратували, вони Порошенкові навіть видряпали очі. Я потім скотчем це все прикріпив міцно та привіз ту банку додому. Звичайно, коли я дарував її Зеленському, я показав йому прапор, а Порошенка не показував. Зараз то все смішно звучить, в тоді смішно не було.

Та банка стала для мене символом боротьби. Банку я віддав, бо ця історія закінчилась.

От буквально сьогодні я віддав усі 20 кілограмів листів до музею ІІ Світової війни. Вони роблять відділ, присвячений сучасним політв’язням. Я віддав їм листи та другий комплект роби. У Росії у зека є два комплекти тюремної роби. Один я спалив відразу по приїзді, другий віддав до музею. Також віддав усі свої дрібні речі. Залишив собі лише рукописи. Я дуже сподіваюсь, що робота на звільненням наших в’язнів триває і скоро вони будуть вдома.

Залишити відповідь