У Львові завершився Конгрес культури, що відбувається у місті що два роки та є майданчиком для аналізу й обговорення актуальних питань культурного процесу в Україні. Щоразу подія має певну тему, відповідну до актуального запиту. Цього року конгрес проходив під назвою «Зв’язок_розрив». Як зазначають організатори, українці живуть в час, коли суспільство переживає багато розривів ‒ між поколіннями, людьми, містами, сенсами, інституціями. Війна, вимушені переміщення, фрагментація інформаційного простору та руйнування звичних систем змінюють спосіб нашого співіснування. Проте розрив ‒ це не лише про втрату. Це також і про можливість: віднайти нові моделі співпраці, переосмислити усталене, побачити потенціал нових зв’язків, які можуть стати фундаментом для майбутнього.
@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1626003 { min-height: 180px !important; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1626003{ margin: 0!important; } .mobile-branding-wrapper { display: flex; align-items: center; aspect-ratio: 1/0.93; } }
«Культура ‒ основа основ. Я хочу висловити своє захоплення людьми, які зрозуміли важливість культури в час війни, працюють й інвестують в цю сферу», ‒ наголосив на відкритті конгресу міський голова Львова Андрій Садовий.
Подія відбувалася у будівлі головної пошти, що на вулиці Словацького. Саме тут говорили про зв’язки та розриви, що ми проживаємо у часи війни, між минулим та майбутнім, між стійкістю та відчаєм, між світлом та темрявою зайшли своє втілення не лише у змістовних дискусіях. По суті конгрес відбувався усередині проєкту «Іменем міста» харківського митця Костянтина Зоркіна.
У центрі ‒ стіл-пейзаж (фото Конгресу культури)
У його центрі – стіл-пейзаж, що нагадує про місто. Місто-намисто, каже митець, адже персонажі, дома, дерева об’єднані шнурком. Їх можна переставляти, торкатись, міняти їх місцями, проте вони залишаються разом. Ось такий зв’язок, коли одна деталь може миттєво трансформувати увесь краєвид.
Замість героїв-масок навколо столу розміщаються спікери конгресу. А довкола них – полиці пам’яті, що накопичують знання та досвіди. У центрі сюжету – корабель (а може ковчег), що стоїть біля ворожого берега та не може зрушити з місця. Докладно про цю історію можна дізнатись з мальопису, що вийшов у видавництві Олександра Савчука.
«Книжка – це майбутнє. Там дуже мало слів, що мені подобається і вона розповідає те, про що цей проєкт не зміг розповісти в матеріалі. Вона розповідає фантазійну історію персонажів, які беруть участь у проєкті», ‒ говорить Зоркін.
Ця історія – насамперед про Харків часів повномасштабної війни та його мистецтво. Проте будь-яке місто може уявити себе на цьому місці. Все почалося з видіння, яке наснилось Костянтину Зоркіну.
«Я придумав розповісти історію, де героями будемо ми, але перетворені на елементи міста. І кожен говорить не лише від свого его, а від елемента, який представляє», ‒ говорить Зоркін та закликав до співпраці інших.
«У нас немає часу рефлексувати, є час тільки робити. Так команда корабля всі сили витрачає на те, щоби корабель не потонув. У них немає часу думати, куди цей корабель має плисти. У них просто немає на це ресурсу. Вони щось роблять, аби корабель не потонув. І вони залишаються на кораблі. Цей корабель розташований біля ворожої землі, від якої ніяк не можна відплисти. І що робить команда, коли приходить війна із сусідньої ворожої землі? Вона спускається в трюм. І там у трюмі починає думати і говорити іменем міста», ‒ розповідає Костянтин Зоркін.
«Корабель ‒ дуже далекий для Харкова образ. Мені це сподобалося: де Харків, а де ‒ кораблі, де море», ‒ додає він.
Загалом проєкт робили кілька місяців, коли Зоркін вирізав із дерева безліч предметів, що наповнюють «трюм».
Його команда складається з персонажів-метафор, що уособлюють різні аспекти ідентичності міста. За кожним з них стоїть конкретна людина, митець або мисткиня, що брали участь у створенні проєкту. Всі вони діляться з героєм історії своєю суперсилою. Це літературний критик Євгеній Стасіневич, кінорежисер Денис Воронцов, поетка Наталка Маринчак та інші.
Проєкт став способом зсунути час, вважає Зоркін: «Зараз коли ти плануєш проєкт і тобі кажуть, що давайте робитимемо його за рік це виглядає надто оптимістично. Зараз ми вкладаємось в місяць, два, три, все робиться дуже швидко і щоб зібратися і щось робити, треба об’єднатися. Звісно, у центрі – Харків, звісно, його метафізична ідентичність. Тобто, те, що нас тримає. Мене часто питали, чому ми там тримаємося? Не знаю, нас щось тримає. І ми щось тримаємо. І, звісно, тримаємося. Але ця сила тримання не вимірюється минулим. Тобто, коли часу і так немає, коли його мало, не варто витрачати його на минуле, якщо ми не знаємо чи буде у нас майбутнє. Можливо, у нас і нічого не буде».
Харків став головним героєм не лише через те, що є рідним місто його учасників. Він – той корабель, який є дуже близько від ворожих територій, «ворожої землі». У ньому – багато спогадів, багато знань, книжок.
У Львові Костянтин Зорків назвав проєкт «Іменем міста в іншому місті».
«Я дуже радий, що ця експозиція тут була, що спікери сиділи тут. Я чув різні думки про то, чи це декорація, чи якийсь окремий проєкт. Я думаю, що це той зв’язок, який можна запропонувати», ‒ говорить він.
Герої проєкту – Птах, Смерть, Людина, Город, Чорна Діра, Книга, Квітка. Вони є масками, як у вертепі. Чи у середньовічному театрі. Вони є способом зробити болісні поняття умовними, символічними, метафоричними. Способом узагальнення та систематизації.
«Нема негативних чи позитивних персонажів. Вони просто мають виконувати свою функцію», ‒ додає художник.
Перший персонаж – Город. Город між смертю і надією, герой із головою-будинком. Це про місто, і про дослідження культурної спадщини, і про збереження, реконструкцію, реставрацію. Квітка – це любов і потенція до проростання. Є ще один цікавий персонаж – це Людина.
«Скажемо так, люди мають прагматичний підхід до життя. Вони можуть не мислити так абстрактно, вони можуть взагалі не мислити філософськи. Вони хочуть жити. І вони говорять про це. Поки ти не послухаєш людей на вулиці, ти не зрозумієш цього. Харків’яни дуже тепло сприйняли цей проєкт. Для них ці метафори проявляються у реальності. Весь цей стан абсолютно органічний. Тобто інсталяція сприйнялася як модель реальності», ‒ розповідає він.
Є ще один персонаж, Книга. Це про впорядкування пам’яті.
«І коли ми починаємо щось каталогізувати та впорядковувати, важливо, за яким критеріям ми це робимо. Бо часом може бути радянська парадигма, коли перемагають вулиці героїв, захисників. Тобто коли їх називають такими абстрактними поняттями. Герої Харкова, наприклад. Які? Такі. Щоб на будь-який час це працювало. Що ми хочемо впорядкувати? Що потрібно нам в майбутньому? Які нам потрібні інструменти?», ‒ говорить Зоркін.
І останній персонаж ‒ Чорна Діра. І це неминучість.
Проєкт «Іменем міста» уже відбувся в Літературному музеї Харкова, а після Львова його має побачити Київ.
Організаторами Конгресу «Зв’язок_розрив» є Інститут стратегії культури та ГО «Вірменська тридцять п’ять» за підтримки Львівської міської ради, Фундації ЗМІN, Міжнародного фонду «Відродження», Укрпошти, у партнерстві з Харківським ЛітМузеєм, Коаліцією дієвців культури, Радіо Хартія.
