Актуальні новини

Культура повільна і потребує фізичної близькості

У ці дні, 14-16 жовтня, у Львові відбувається ІІ Конгрес Культури. Він зібрав представників і представниць різних напрямів сфери, як кіно, театр, музеї, музика, нові медіа, креативні індустрії, література, сучасне мистецтво. Інспіраційне слово у перший день Конгресу виголосили філософ та перекладач Вахтанґ Кебуладзе та іноземний гість — соціолог культури Паскаль Ґілен із Бельгії.

ZAXID.NET пропонує своїм читачам текстовий варіант цих промов.

@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1528294 { padding-bottom: 56.21%; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1528294{ margin: 0!important; } }

Вахтанґ Кебуладзе про те, як культура рятує, але й може загрожувати

«Ми на сцені майбутнього, ви на сцені майбутнього. І це не лише метафора. Завжди візії фантастів випереджали винаходи науковців і технологів, але, мабуть, ніколи це не ставалося так швидко. Між першими казками про «Літай-килим» (казки народів світу — ред.) і першим літаком проминуло століття. Між фантастичними фільмами про віддалений відеозв’язок і нашими смартфонами пролетіло кілька десятків років. Ми опинилися у власному майбутньому — і це певною мірою загрозливо для культури, тому що культура слабка і повільна.

Німецький філософ початку XX століття Ніколай Гартманн мав рацію, коли писав про те, що найвищі цінності та категорії буття — слабкі. Для того, щоб мати дотичність до цих категорій, цінностей, треба мати хист та сміливість бути слабким і повільним, адже лише це робить людину людиною. Ми є не так homo sapiens, як homo cultus — людина культурна. Перше значення слова «культура» — це «обробляння». Обробляння ріллі, плекання виноградної лози. Потім це переходить у вимір вищих практик. Це творення книг, картин, побудова будинків, храмів тощо. І все це відбувається вельми повільно. Швидкість згубна для культури, швидкість руйнує храми, спалює книжки, знищує людину спочатку в метафоричному сенсі, а потім фізично.

Чи не найжахливіша подія в історії людства XX століття — горезвісне ендльозунґ (з нім. endlösung) — остаточне рішення (щодо цілі вбити всіх євреїв — ред.). Будь-які злочини відбуваються дуже швидко. Час наче стискається, але потім тривалий період випромінює згубну радіацію аморальності та злочинів. Це стосується і злочинів нацизму, і злочинів комунізму. І ми сьогодні відчуваємо це. Ми ще не можемо пережити це. Ця тінь насильства лягає на наші долі і на долі наших дітей. І нам хотілось би дуже швидко позбавитися цієї жахливої тіні. Але знову ж таки культура відбувається повільно. Її практики здійснюються у нешвидкий спосіб. І будь-яка спроба зробити це швидко може бути згубною і для культури, і для нас, адже ми не так homo sapiens, як homo cultus — людина культурна.

Втім є ще одна загроза. Певною мірою ми можемо сказати, що ми — чи не єдиний біологічний вид, що не має природних запобіжників, які не дозволяють нам знищувати один одного. І певною мірою наша культура, наша друга природа, — це і є такий запобіжник. Культура рятує життя. Але не лише. Інколи культура може загрожувати життю. Тут я згадаю тезу іншого вченого, інтелектуала XX століття Едварда Саїда, якому належить лаконічний і дуже загрозливий вислів «The culture is the field of struggle» / «Культура — це поле боротьби». Боротьби за географію, як пише Едвард Саїд, маючи на увазі те, що у великих наративах великих світових імперських літератур відбувається легітимація імперських захоплень. Тобто ця боротьба за географію перетворюється на боротьбу за історію, за історичний наратив, бо наша історія — це не так послідовність фактів, як переплетення різних оповідок. І в цих оповідках, в цих наративах відбувається боротьба за історію, але водночас — це є боротьба за наше теперішнє і боротьба за наше майбутнє. Тому повторюся. Культура не завжди є лише запобіжником знищення життя. Культура не лише конструктивна і позитивна. Культура — це поле боротьби. Поле боротьби різних наративів. І нам лише здається, що це відбувається, скажімо, віртуально: насправді це має конкретні, інколи жахливі наслідки.

Ще один негативний момент, який може бути пов’язаний з культурою, — те, що нам здається, що культура завжди емансипаційна, що вона завжди звільняє нас. Це доволі прекраснодушні ідеї, дуже симпатичні, втім реальність відрізняється від цього. Історія показує, що культура може вуалювати насильство. Не тільки запобігати насильству, а маскувати його. Звабне око культури, як око удава, може заколисувати, заспокоювати і бути загрозливим. Знову ж таки великі імперські культури створюють таку дуже привабливу ілюзію, в яку хочеться вірити, але часто за цією ілюзією приходить жахливе насильство. Багато людей в середині XX століття не могли повірити, що нація, яка породила Ґете і Бетховена може вчиняти такі жахливі злочини. Нині багато з нас не хоче вірити в те, що нація, яка породила Шостаковича і Пушкіна, може створювати такі жахливі злочини. Але, на жаль, — це історичний факт сьогодні, і нам з цим жити. І від того, як ми це сприймемо сьогодні, залежатиме також наше майбутнє. То ж знову повторюся, культура — це не лише поле боротьби. Культура — це до того ж інколи доволі загрозлива практика — і вона може бути не лише емансипаційна, а може також поневолювати.

Все це накладається на ту ситуацію, в яку ми потрапили всі разом — все людство. Я маю на увазі пандемію, про яку не можна не сказати сьогодні. Навіть дивлячись на ваші обличчя, я здебільшого бачу маски і це правильно, це захищає нас, але це створює дистанцію. Дистанція — чи не найважливіше слово, яке ми чуємо нині. Ми переходимо на дистанцію, театри закриваються, університети переходять на дистанційне навчання, галереї віртуалізуються. Ми сьогодні можемо завдяки одному кліку спілкуватися з людиною, яка живе на іншому боці планети, але ми не можемо зустрітися з близькими. Ми зволікаємо, ми відкладаємо ці зустрічі, ми уповільнюємося. І на тлі всього цього слова, що культура повільна і слабка, прозвучать дещо в інший спосіб, мають дещо інший бекґраунд, інший сенс. Але це наше сьогодення — і від цього сьогодення також залежатиме наше майбутнє. То ж повторюся, культура — слабка і повільна. Ми маємо плекати її, але при цьому не забувати про ті загрози, які пов’язані з різноманітними культурними практиками».

  Лінда Євангеліста стала несхожою сама на себе

Паскаль Ґілен про те, як культура проявляється між нами і як впливає

«Надзвичайно щасливий знаходитись тут, в Україні — і хотів би сьогодні поговорити про одне моє дослідження, яке ще триває. Воно стосується власних, особистих, емоційних досвідів за останні два роки, що пов’язано з ковідом. Але водночас моє дослідження насправді й про те, яким був вплив COVID-19 на культурне поле, культурну галузь, культурні інституції. І також: що це зробило зі суспільством, і які уроки можемо з цього вивчити у тривалій перспективі. Називається дослідження «Міська близькість». Це те, чого нам бракує останні два роки. Це те, що може складати такі напівгромадські простори, як у нас тут сьогодні.

Я думаю, що COVID-19 — це була катастрофа, яка дійсно вдарила по нас вкрай жахливо. Ми досі бачимо її наслідки. Навіть не тому, що ми носимо маски, а тому, що вона має надзвичайний вплив на моїх студентів, на колег. Ми зараз бачимо, що після цієї пандемії починається інша — пандемія соціальної ізоляції, вигорання. І бачимо, що культура має свої слабкості в такій ситуації, яка є. І чого нам бракувало під час пандемії — це такі типи стосунків: проживання разом, співіснування. Так і зараз триває, мені здається. Це типовий спосіб буття разом: у театрі, в концертному залі, на фестивалі ви поділяєте щось, наприклад, культуру, але водночас ви ділитеся цим ще з іншими людьми. І це такий тип стосунків, який був і який зазнав впливу пандемії. Це означало, що можемо залишатись або в нашій власній бульбашці з близькими людьми, або маємо хіба професійні зустрічі, цифрові здебільшого по інтернету, — і більше нічого поміж тим. І оце, власне, поміж тим — це те, що я намагаюся пояснити сьогодні. У моїй презентації бачите фотографію, де видно, що всі кафе, всі паби — все зачинене, площа порожня. Тобто це такий тип соціальних стосунків, в напівпублічному місці, — фото показує, що ці стосунки зникли. І нам треба подумати, який був намір таких стосунків, чого нам бракує і який тип стосунків потрібен суспільству зараз у довгостроковій перспективі.

Я вже згадував діджиталізацію. Ми всі живемо в наших бульбашках із близькими нам людьми або бачимо один одного на екранах. У невеличкій книзі «Близькість», що була перекладена українською мовою, я пояснив це, розповідаючи анекдот. У мене є друг, він був співавтором книги. Він відправив таке відео, де його тато грає на фортепіано — і записує це на власний телефон. І те, як він грає, виглядало досить незграбно: він почував себе некомфортно, хоча є фантастичним піаністом. І після того, як він зіграв, подивився в камеру свого власного телефону — і ми побачили його обличчя: щось було не так, чогось бракувало. Мені стало цікаво, а чого ж йому бракує? Чи діти десь плачуть, чи щось зі сім’єю, чи може бракує людей, як на концерті. Він почувався дуже безпомічним насправді. Це дало мені розуміння, що діджиталізація ніколи не зможе замінити живий досвід. Переді мною говорили про те, що культура повільна. А я кажу про фізичну близькість: вам потрібно бути фізично близько до інших людей. Мова не лише про митців: фізична близькість повинна бути і з іншими людьми, коли ви поділяєте якийсь мистецький досвід. Щоби перенести це на культуру в довгостроковій перспективі. Тобто це повільний процес, але він також є колективним. І він дійсно є фізичним. Це фізичний процес.

Фізичний процес — це не лише слова, не лише символи, коди. Це також дотик, запах, атмосфера, дихання разом. Щось таке, що ви майже не можете охопити, досягнути, але культурна трансформація тут теж присутня. Вона на тому рівні, якого не може торкнутися й виміряти жоден науковець. Власне це є те, що ви можете мати в таких — напівпублічних — просторах. Ці простори для мене — це дистанція і близькість одночасно. Що я маю на увазі? Коли ви сидите поруч, як сьогодні тут, ви відчуваєте близькість: ви сидите один біля одного, тобто це фізична близькість, а в той самий час (як говорив Вальтер Беньямін про технічну репродукцію мистецтва, а мій колега — і про людей) ви завжди маєте відчуття того, що є щось поза тим. Є історія, є контекст, є автобіографія. Ви не можете до неї доторкнутися, ви не можете її раціоналізувати, але вона там, вона присутня. І це власне те, що недосяжне для діджиталізації. У цифровій атмосфері цього немає: ви почуваєтесь близько до когось, але не можете підійти, доторкнутися. Ця діалектика між цими двома поняттями є для мене важливою складовою культурного переходу і мистецького досвіду. Це щось, що знаходиться між дистанцією та близькістю. І це щось таке, що ми втратили, думаю, навіть до ковіду.

  Russia Today програла у Франції суд щодо фейків

Багато політиків та працівники культурної сфери намагаються відновити цей зв’язок, відновити мистецтво, пожвавити його. Вони знайшли багато таких фокусів мистецьких. Займаються соціальною роботою, намагаються проводити емансипативну діяльність, наприклад, в інших культурах — і це фантастично. Політики намагаються пожвавити мистецтво, культуру, туризм з економічних причин. Митці, якщо вони щось роблять, стараються грати віртуозно, тобто якнайкраще і намагаються переконати громадськість. Але дуже часто те, що у вас є на цей момент, — це таке щось стерильне, нейтральне. Я це називаю мистецтвом Франкенштейна. Воно насправді не є живим, тому що вони тут вихваляють технічну сторону, адже треба пожвавити людський інтерес. У мас-медіа зараз є інтерес до митців, до їхнього драматичного життя, до їхнього соціального життя, до їхніх стосунків. Вони намагаються пожвавити мистецтво приватним життям митців. Але те, що у митця цікаве життя, не означає, що у нього цікаве мистецтво. Тобто тут немає причинно-наслідкового зв’язку.

Це все мало пожвавитись ще перед ковідом, але бракує дуже важливого пункту — і це те, що я називаю трепетом життя. Це почуття життя, життєздатності, життя у комусь, що дає вам цей трепет. На цю тему я працюю з колегою філософом. Це пов’язано з досвідом, який ви бачите на сцені, в якомусь мистецькому об’єкті. Ви бачите не лише життя когось чи чогось, але бачите через це життя смерть. І це фактично різні сторони однієї монети. Подвійне культурне відчуття. Маємо деконструкцію і катастрофу, а водночас почуття життя, буття. І таке подвійне відчуття надає вам цей трепет життя. Дуже складно це пояснити, раціоналізувати, виміряти.

Це щось таке, що відчуваєте — або ні, — коли маєте справу з мистецьким об’єктом. Чому ви це відчуєте? Я це називаю естетичний досвід — арка напруги. Що я маю на увазі? Коли ви щось бачите, ви переконані в цьому і ви залучені в цю мистецьку роботу. Ви вражені нею, захоплені. І в той самий час ви відчуваєте себе наче на небесах — дуже великими, але водночас і дуже маленькими, приземленими. І якщо ви дійсно залучені в культуру, у традиції, то це вас замикає. Інколи ви відчуваєте це так, наче сидите у залізній клітці. Але разом із тим через наявність цього дуже унікального одиничного досвіду ви почуваєтеся вільними. Знову ж таки подвійний рух між колективним та індивідуальним, суб’єктивним — в арці напруги. І в цьому суть естетичного досвіду. Тому ви любите мистецтво. Є тисячі слів написані про любов, але ніхто не скаже, що це таке насправді. Ви не можете перенести це в символи і слова — це завжди залишається недоторканим. Ви не можете пояснити чому, наприклад, закохуєтеся у людину. Звичайно, можна раціоналізувати, що він чи вона є таким і таким, має такі риси, але насправді ви не можете до цього доторкнутись. І таке ж відчуття, коли вас «торкається» якийсь мистецький об’єкт, — теж не можна пояснити. І що для мене ще цікаво: коли ви зі своїм близьким другом виходите з театру чи з кіно, йому сподобався фільм, а вам ні — тоді у вас виходить незручна дискусія, бо намагаєтеся переконати один одного. Таке протистояння може стати дуже емоційним, адже ви не розумієте, чому він чи вона не поділяють того самого, що й ви, почуття. Це й дозволяє перехід, передачу культури і уможливлює динаміку в культурі.

І щоби зробити цей перехід можливим, вам потрібна близькість. Це те, що соціологи називають міська близькість. Аллан Блум так це назвав. Це власне те, що стосується таких напівгромадських просторів. Це означає, що ви можете бути у просторі з тими людьми, яких знаєте, але є ще щось і поміж тим. Можливо, там є люди, яких ви не хочете знати, які вам не подобаються, але поділяєте з ними однаковий досвід. І от що поміж тим — це та близькість і анонімність між незнайомцями і близькими друзями, тим, що для вас є знайоме. І ось це «поміж» творить міську близькість: між знайомим і незнайомим, між громадським і безпечним простором. Це щось таке, що ви розумієте. Це пов’язане зі свідомістю, когнітивними навичками, але це не раціональність — це щось поміж цим. Що ми всі розуміємо, але водночас не можемо показати на це пальцем. Саме ця атмосфера дійсно нам потрібна, аби побудувати напівгромадські простори й аби мати перехід культури.

Одна феміністка називала це міським еротичним поглядом. Це не стосується сексу. Що вона тоді мала на увазі? Наприклад, ви йдете у якусь міську мандрівку — ви завжди відкриті до нового. Ви гуляєте вулицями, вам цікаво, що відбувається за кутом, — і у вас ж ось таке захоплення, що творить еротичний погляд. Ви завжди шукаєте чогось неочікуваного. Цей погляд протилежний погляду ксенофоба, який боїться іншого. Еротичному погляду цікаво, як виглядають інші, він для них відкритий — і саме це відбувається у відкритих просторах, які є поміж приватним і громадським. Наприклад, в кафе, у пабі ввечері в той самий час ви почуваєтесь досить комфортно, можливо, це ваш улюблений паб, там є ваші друзі. Але ви також знаєте, що можете там зустріти й інших людей. Вони там будуть, ви з нетерпінням чекає зустрічі. І це такий тип стосунків. Вам цікава іншість. При цьому ви відчуваєте себе доволі безпечно, відчуваєте, що немає небезпеки — і це знову подвійна сторона громадського простору.

  74-й Каннський фестиваль відкриється фільмом Лео Каракса

Отож, що це таке — напівпублічний простір, яка його характеристика? Більшість міських соціологів або дослідників, які вивчають місця і динаміку місць, — досліджують лише дві сфери: приватну та громадську, але є те, що є поміж ними. Такий простір водночас відкритий і закритий. Фактично цей конгрес є відкритим; кожен може прийти, але водночас ви знаєте, що є межі: ваша зацікавленість, можливо, фінансові, часові обмеження. Є ще й певні ритуали: зняти куртку в іншому приміщенні, не здійняти галасу. Це все, що робить простір напівпублічним. Там не можна робити те, що захочете, бо є певні правила. І це творить атмосферу довіри, яка потрібна у соціальному просторі. Тому він є безпечний і небезпечний: ви знаєте, що можете довіряти ситуації, але може бути й таке, що до вас доторкнуться. Завжди є це поміж. І це дійсно такий місток для суспільства між громадською і приватною сферою. І навіть це було заборонено впродовж пандемії.

Я вже наголошував, що фізична близькість впливає на культуру, бо ви разом поділяєте емоції, ентузіазм. Ви можете плакати, коли дивитесь якусь театральну виставу (довіряєте один одному), але ніколи не зробите цього в громадському просторі — лише у приватному. А напівгромадський допомагає проявити ваші емоції колективно іншим. І в такий спосіб формується довіра — коли ви насмілюєтеся показувати ваші емоції іншому. Ви можете мати близькі стосунки з кимось лише тоді, коли ви показуєте ваші секрети, ваші почуття, ваші шрами (це може бути оголене тіло). Тому потрібно інтегрувати мистецтво в культурну традицію. Вам потрібна ця повільність, ця фізична близькість. Не лише це важливо для культури та її передачі у довгостроковій перспективі. Так само це є дуже важливо і для демократичної політики.

І Чому я показую фото із оперою в Брюсселі. Воно із 1830 року, коли у Бельгії почалась революція за незалежність. Вона почалась в оперному театрі — opera La muette de Portici. Там зібрались люди, які знали, що можуть довіряти один одному і тому це був не лише момент інтелектуальний, раціональний, а ще й вісцеральний досвід, коли ви могли відчувати поруч тіла інших, які з вами на одній хвилі. І тоді вони вийшли з оперного театру — й оголосили революцію та незалежність Бельгії. Ця революція засвідчує, якою є функція напівгромадського простору.

Тому я думаю, що надзвичайно важливо зараз — після COVID-19, після катастрофи, — думати про ці відносини між мистецтвом і політикою (не партійною). Культура і напівприватні простори це уможливлюють. Вони роблять такі переходи у суспільстві важливими. Одна з ідей цієї конференції — Театрократія. Театрократія цього і стосується. Це не політика — я називаю це поетичним активізмом. Коли активіст може вийти на вулицю і протестувати. Покажу приклад. Це фото з головної площі у Стамбулі 2013 року. Чоловік, який стоїть у центрі площі Ердем Гюндуз вирішив протестувати, просто стоячи на площі Таксім. Це було після бунту в Гізі. Він стояв і дивився на будинок, де був зображений портрет Атаюрка. Як хореограф він використовував певні танцювальні рухи, хоча й стояв рівно. І людям було скажено цікаво, що він робить. Коли поліція прийшла запитати його, що він робить — він відповів, що нічого не робить. Ніхто не знав, якою є його мета. Відповідь була відкритою. І ця Це дійсно сильно, як культура і мистецтво може пов’язуватися із політикою через цю відкритість. Лише наприкінці, коли зібралось багато людей, його фото запостили в інстаграмі, — лише тоді поліція змогла прийти і втрутитись, бо це вже стало колективною дією. Це і є політика двозначності. Я означую це як сила вразливості.

Гюндуз проявив її, стоячи собі спокійно сам. Він ризикував — він знав про це. Він показує свою власну вразливість і водночас час, я думаю, що це дуже сильна річ, яку може зробити мистецтво. Є у світі такі два кліше, які всі бачили. Це поема Аманди Ґорман на інавгурації Джо Байдена. Те що вона зробила, було надзвичайно красиво. Вона поставила себе у центр влади в той момент. Вона показала вразливість сили. Вона показала людину у всій своїй вразливості всередині цієї владної системи. Аманда віддзеркалила політику у певний спосіб, що фактично обезброює. Це політичний активізм. Це найсильніша річ, яку ви можете зробити. Якщо ви поставити квітку у дуло пістолета, мистецтво може в такий самий спосіб вразити владу. Показати свою вразливість перед владою, перед силою — це один із способів взаємодії».

  • запис виступів спікерів на Конгресі Культури «Сцена Майбутнього» можна переглянути тут.

Конгрес Культури відбувається у Львові вдруге. Його організував Інститут стратегії культури й ГО «Вірменська 35» за підтримки Львівської міської рада, Міжнародного фонду «Відродження», Фундації Стратегічних Змін, Jam Factory Art Center, Harald Binder Cultural Enterprises й АТ «Кредобанк».

всі фото Назарія Пархомика

Залишити відповідь