На Каннському фестивалі відбулась прем’єра фільму Крістофа Оноре «Мій Марчелло». Тут зірки французького кінематографа грають самі себе, а Катрін Деньов та К’яра Мастроянні, донька Катрін Деньов та Марчело Мастроянні, дозволили публіці зазирнути у своє приватне життя у ніжному та водночас дотепному фільмі «Мій Марчелло».
@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1586157 { min-height: 180px !important; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1586157{ margin: 0!important; } .mobile-branding-wrapper { min-height: 200px } }
Сюжет викликає подив: одного разу акторка К’яра Мастроянні вирішила, що вона – її батько Марчелло. Вона носить його костюм, говорить лише італійською, плаває у фонтані Треві та змушує усіх звертатись до неї саме так.
К’яра Мастроянні, звичайно, дуже відома своєю разючою схожістю на батька: ікону кіно, альтер его самого Федеріко Фелліні Марчело Мастроянні, який помер у 1996 році. Одного разу вона бачить у дзеркалі, як її обличчя перетворюється на обличчя батька (і зміна не сказати, щоб дуже велика).
Кадр з фільму
Вона відчуває, що батько переслідує її та жаліється своїй матері, Деньов, наскільки вона незадоволена своїм обличчям «Марчелло». Катрін, незвична у цьому фільмі не зірка, а турботлива матуся, заспокоює, що у К’яри зовсім не його обличчя. (цікаво, чи насправді Деньов вірить у це в реальному житті?).
У фільмі багато посилань не лише на сімейну легенду Мастроянні-Деньов, але й на історію європейського кіно. Але глядачі, які змогли повністю зануритись у міф, ймовірно, були дещо спантеличені.
На зйомках режисерка Ніколь Гарсіа просить К’яру «зіграти, щоб було більше Марчелло, але менше Катрін». І К’яру шкода. 51-річна акторка весь час є віддзеркаленням своїх геніальних батьків. Тож сенс історії полягає не лише в тому, що К’яра схожа на свого тата, а й у тому, що вона завжди перебувала в жахливому становищі бути дитиною двох екранних божеств навіть попри те, що її власна кар’єра склалась вдало.
Цікаво, що колишні чоловіки К’яри в реальному житті, актор Мелвіл Пупо та співак Бенджамен Біоле обурені новою ідентичністю К’яри. На противагу їх зірка французького кіно Фабріс Лукіні з ентузіазмом кидається у цю пригоду.
Легковажний і поетичний, трепетний фільм досліджує незручну територію делікатно. І Крістоф Оноре з притаманною йому легкістю, гумором та вмінням володіти тонкими емоційними нюансами, доводить ситуацію до абсурду.
Фільм починається з дуже смішної сцени (вибачте за спойлер), коли К’яра у ролі самої себе знімається у фонтані в образі Аніти Екберг із «Солодкого життя» Фелліні, у якій Марчелло зіграв головну роль. Згодом, уже в образі батька, вона зануриться у фонтан Треві, і, звісно, опиниться у відділку поліції.
Це кіно про кіно, про його ікони, про їх вплив, що не минає. Це фільм про родину, про друзів, про ніжність та любов.
Кадр з фільму
Він дотепний та сумний. Актори, що грають самих себе, ніби підіймають маски та дозволяють побачити їх справжніх. Проте чи можемо ми бути впевненими, що це не чергові ролі? Зовсім ні. Це не документальне кіно, а винахідлива гра, що вводить в оману своєю схожістю на життя так, як К’яра лише намагається бути Марчелло. Це трохи й насмішка з самозахоплення індустрії самою собою, політ фантазії.
Оноре зізнався, що його надихнула фотографія К’яри, зроблена у 2011 році для журналу Elle, де К’яра позувала разом з Катрін Деньов в образі батька, проте він завжди бачив у ній відображення її батьків.
«Я довго пояснював акторам, яких запросив ідею мого проекту: це нереальна історія з реальними людьми», – пояснює режисер.
