Вихідні дні – ідеальний час для того, аби подивитись кіно. Старе та нове, у кінотеатрі чи вдома. Ми розповімо про «Літо 85» Франсуа Озона (на головному фото), яке, якби не пандемія, мало змагатись за «Золоту пальмову гілку» Канн; про другу спробу екранізувати казку Роальда Даля «Відьми» та про добре українське кіно, фільм Володимира Тихого «Брама».
@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1509850 {
padding-bottom: 56.21%;
z-index: 9;
}
.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1509850{
margin: 0!important;
}
}
У кіно…
Ковток Озону
Коли світ задихається серед закритих кордонів, фільм режисера, для якого свобода є не порожнім звуком. Якщо погуглити будь-що про француза Франсуа Озона, то більшість статей про нього чи інтерв’ю з ним говорять про свободу. І, мабуть, це так і є. Його новий фільм «Літо 85» мав стартувати на Каннському кінофестивалі, проте став жертвою пандемії.
Озон, ідеальний стиліст та іронічний провокатор, цього разу розповідає історію першого кохання, що зароджується на узбережжі Нормандії під музику The Cure. Шістнадцятирічний Алекс має вирішити, до якого ліцею він має вступати. Він має хист до літератури.
Літом 1985 року він закохається, втратить близьку людину, переживе арешт та багато усього іншого. Фільм стане ностальгійною сповіддю героя, елегантно-холодною з одного боку та відверто-емоційною з другого. Адже Озон є майстром саме таких поєднань. У рік, коли кожен так чи інакше почуває себе вразливим, що може бути кращим від дуже якісного та щирого кіно про почуття?
Додамо, що це саме таке кіно, яке називають фестивальним, авторським тощо. Ця картина здатна викликати чимало суперечок, як свого часу її першоджерело, роман британського письменника Ейдена Чемберса «Станція на моїй могилі». Озон прочитав його в 17 років. У свої 52 він додає до тексту власний досвід та навіть автобіографічні деталі. А ще він розповів, що переніс дію у 1985 для того, аби використати у фільмі пісню The Cure «In Between Days», яка вийшла вийшла у цей рік.
Якщо хтось хотів би не просто подивитись фільм, а й послухати та поговорити про нього, то він зможе зробити це 2 листопада у «Копернику».
«Відьми». Друга спроба
Фільм Роберта Земекіса «Відьми» є мейнстримівським кіно для сімейного перегляду. А ще – це друга спроба екранізації однойменного похмурого роману англійського письменника Роальда Даля. Перший фільм був знятий Ніколасом Роугом ще в 1990-х роках. Тепер тодішні діти можуть повести своїх дітей на нову версію культового тоді фільму. Проте жодних гарантій, що фанати старої версії залишаться задоволеними.
У новому фільмі дотримано расових квот, адже головні герої – чорношкірі. Прекрасна Олівія Спенсер у ролі бабусі не просто знає усе про злих відьом, а й трошки практикує вуду. Володарці «Оскара» Спенсер протиставлена найзліша відьма, яку зіграла ще одна володарка «Оскара» Енн Гетевей, яку часто порівнюють з оленятком Бембі. Тож образ злої чаклунки для неї міг би стати відкриттям нових граней таланту (спойлер: не став). Стенлі Туччі замінив Роуена Аткінсона у ролі менеджера готелю.
Режисером та сценаристом став Роберт Земекіс («Назад в майбутнє», «Хто підставив кролика Роджера», «Форрест Гамп»), продюсерами – Гільєрмо дель Торо та Альфонсо Куарон. Це наповнювало серця фанатів фентезі тріпотіти від нетерпіння. Проте тільки найзатятіші зможуть назвати фільм шедевром.
«Відьом» Земекіса складно не порівнювати з першою картиною. І хоча друга спроба є більш зоряною, а спецефекти за 30 років зробили великий крок уперед, актуальна екранізація програє.
Головною зміною сюжету є перенесення дії з Англії в Алабаму 60-х років, що потрібно для того, аби ввести расовий контекст. Проте його немає. Інші зміни, що покликані зробити сюжет сучаснішим, також не розвиваються, тож залишаються незрозумілими.
А от акторська гра – прекрасна. Енн Гетевей схожа на Джокера. Але усе разом відводить картини далеко від чудової та дещо моторошної оригінальної казки. Проте розвага непогана.
… та онлайн
Наприкінці часів
Якщо ви не хочете йти до кінотеатру, то не бракує фільмів онлайн. Так, на платформі Takflix вийшов фільм Володимира Тихого «Брама». Це історія про сім’ю, що мешкає у Чорнобильській зоні відчуження. Головує у ній Баба Пріся, яка категорично відмовилась виїздити зі свого хутора після аварії на ЧАЕС. З нею живуть онук Вовчик та донька Слава, яку свого часу покинув чоловік, прихопивши усе цінне, що було у хаті.
Режисер та продюсер Володимир Тихий, відомий завдяки альманахам «Мудаки. Арабески», «Україно, Good bay», проекту «Вавилон’13», а також фільмам «Зелена кофта» та «Бранці» тощо, узявся за екранізацію п’єси Павла Ар’є «На початку та наприкінці часів». Ця п’єса з успіхом йшла у театрах, виконавці головних ролей своїх героїв грали й у виставах. Так, Ірма Вітовська (баба Пріся) та Віталіна Біблів (Слава) зіграли у виставі «Сталкери» київського Молодого театру, а Ярослав Федорчук (Вовчик) – у «Бабі Прісі» львівського театру ім. Лесі Українки. Йде ця п’єса й у театрі Романа Віктюка. Тож важко повністю абстрагуватись і змусити себе не порівнювати театр та кіно. Тим більше, що, коли йдеться про українських акторів, то їх «театральність» часто ставиться їм за головний недолік.
Проте Тихому вдається створити абсолютно самостійний кінематографічний твір, а акторам – зіграти, відкидаючи театральну умовність. Звичайно, головний «тягар» лягає на плечі Ірми Вітовської, адже красуня-актриса грає бабу, якій понад 80-ть. Її баба Пріся вбила самотужки цілий загін німців, прожила багато років на самоті у Чорнобильській зоні та добре знається на чарах та помсті.
Вона виглядає не просто природно. Вона є центром не лише сюжету, а й зони відчуження, виживання та вимирання. Дія відбувається у Чорнобильській зоні в наші дні. До речі, великою перевагою кіно перед театром є локації: руїни Прип’яті, чортове колесо, радіолокаційна станція тощо. Проте не важко собі уявити таки закинуті хутори і на інших, аж ніяк не заражених територіях (на одному із них і знімали фільм).
У картині зоною відчуження стає світ героїв, не потрібних нікому. Та й, загалом, один одному і самим собі. Визначений у синопсисі жанр містичного трилеру виправдовується помірними спецефектами, не надто складними, проте доречними. Але без них, як і без містики загалом, легко можна було б обійтись. Важливішими є внутрішня зона, у якій опиняються герої, у якій живуть та помирають. Хіт «Мертвого півня» «Ми помрем не в Парижі», що є частиною саундтреку, звучить своєрідним гімном нереалізованих можливостей та численних втрат, смерті у зоні відчуження та пропажі безвісті.
Це – розповідь про історичні травми, невилікувані досі, про рани, які не гояться, про напрочуд тонкий цивілізаційний шар. Звичайно, у фільмі не все складається ідеально. Місцями дія провисає, місцями намагання пригадати про заданий жанр містичного трилера заважає важливішому жанру – трагедії. А ще це подолання «непозбувної бентеги» театральщини на екранах попри те, що акторам, здавалося б, найлегше влізти у свої звичні сценічні образи. До слова, Ірма Вітовська за бабу Прісю отримала і театральні «Київську Пектораль» і «Мельпомену Таврії», і кіношну «Золоту Дзиґу».
