У новій книжці Людмили Таран ми занурюємося у світ жіночих переживань, емоцій, спогадів, а самі героїні є дуже реальними і близькими. Ось молода художниця їде на Закарпаття малювати замок, але дорогою знайомиться зі старшим чоловіком, і невідомо, чи стане це знайомство чимось більшим. Ось жінка відповідає на несподіваний телефонний дзвінок і чує голос, який багато років тому був дуже рідним. Ось інша жінка їде у Париж і навіть не уявляє, хто влаштував їй цю поїздку й кого вона там зустріне. А хтось проживає війну – з усіма її загрозами й страхами, і, як ніколи, в такий час відчувається важливість якщо не підтримки усього світу, то хоча б обіймів коханих, рідних і друзів. Бо через роки, відстані, навіть через війну наше життя пише свої сюжети, закони і правила, й воно триває навіть попри випробування.
ZAXID.NET публікує уривок з книги Людмили Таран «Обійми», яка вийшла у «Видавництві Старого Лева». Дизайн обкладинки створила Тетяна Омельченко. Замовити книгу можна за посиланням.
@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1611294 {
min-height: 180px !important;
z-index: 9;
}
.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1611294{
margin: 0!important;
}
.mobile-branding-wrapper {
min-height: 200px
}
}
Марія
– Маріє, зі мною таке було… Там, у Венеції. Думала – смерть. Паніка. Не могла дихнути.
– А може, це синдром Стендаля?
– Який ще синдром?
– Це коли людина від краси повсюдної мало не божеволіє. Колись про це написав Стендаль, ну, ти знаєш його «Чорне і червоне», і тому синдром назвали його іменем.
– Якби ж то від краси… Від сирени, Маріє. Швидка на вулиці заверещала, а я ледве не вмерла. Кинуло в холодний піт, ноги-руки затряслися, горло здавило…
– А, я це добре знаю. З ким із наших не бувало… Але жити треба. Ось ми в Італії. Ніколи не думала, що житиму тут. Краса – що говорити. Але таки правда: добре там, де нас нема. Рано чи пізно закінчиться війна, а я не схочу й на день сюди.
– Це чого?
– Нагадуватиме про війну. Поневіряння, страхи дітей, мої страхи, безсонні ночі. Не хочу.
– Хай спершу доживемо, Маріє. А я б ніколи не хотіла жити у Венеції. Дуже картинна вона. Натовпи туристів. І ці підтоплення, ця альта аква… Я читала: вода не тільки у підвалах. Вона знизу підіймається, затоплює кімнати, плавають меблі, навіть холодильники. А потім – вогкість, яка викручує кістки. Ні, це не для мене!
– Тепер, ось уже кілька років, у них там дамба «Мойсей» чи якось так називається. Вода ще років п’ять тому доходила до півтора метра. Ні, навіть вище, коли сироко віє з Африки, через Сицилію, і дістається до Венеції. Вона ж у лагуні. Приплив. Шість годин вода прибуває, шість годин відходить. Що ж, добраніч, Марто! Діти вже сплять. Завтра мені дуже рано вставати.
* * *
Вона увійшла – вся пополотніла, із закушеною нижньою губою. У Марти підкосилися ноги.
– Маріє, що сталося?
Марія ледве встигла на стілець – мало не впала. Він аж перекосився і заскрипів-скрикнув майже людським голосом. Затулила обличчя руками. Дихала, мов рибина, викинута на берег.
Нарешті глухим голосом:
– Вбили Ахтема. Ахтем загинув.
Марта знала це ім’я: кримський татарин Ахтем – чоловік Оксани, подруги Марії.
У Марти впало серце. Кинулася обійняти Марію, а та відтрутила її тихо, повільно, наче забракло сил навіть на цей порух.
– Вони вбили. Вбивці. Ахтем… Золото, а не чоловік. Золото. На передку. Під Соледаром. Оксана… Найстрашніше – вона не плаче. Подзвонила мені, сухо сказала і роз’єднало. Ахтем пішов у перші дні. Боже, така людина… Історія його сім’ї знаєш яка? Батьки десь із Казахстану чи звідкись не раз їздили у Москву – вимагали дозволу на повернення у свій рідний Крим. Їх же дітьми, під час війни, викинули звідти. Ну, мовляв, кримські татари – зрадники. Пособнікі фашистов. Бачила фільм «Хайтарма»? Татари з усього сересеру групками і поодинці з’їжджалися в Москву, протестували. Вимагали реабілітації – повернутися на землю предків, у Крим! Їх завозили у відділки, складали протоколи за хуліганство, штрафували, знущалися. А вони таки почали повертатися в Крим. З усього Союзу. Довести не можна було, що майно твоїх родичів зайняли прийшлі, що ти маєш на нього право. І батьки Ахтема приїхали. Небагаті були. Ледве звели хатину саманну десь там – ні, на землю предків у Бахчисарай їх так і не пустили: втиснулися самоселом, де змогли. Скільки принижень витерпіли, наклепів, судів! Ахтем коли розповідав – мало не плакав, так шкода було йому батьків. Але виростили там і Ахтема, і трьох його сестер. Дружна сім’я була. Як вони одне одного підтримували! Як тягнулися, щоб мати добру освіту – заробляли на неї тяжкою працею. І після скількох років – нарешті! Повлаштовувались усі, ожили, до батьків з’їжджалися на свята їхні татарські, та й просто відвідати стареньких. Але вже пахло смаленим. Ще мєшковщина – пам’ятаєш, був такий Мєшков? – чітко говорила: «Буде війна!». І ось чотирнадцятий рік. «Іхтамнєти, вєжлівиє чєловєчкі, Кримнаш!» Поки ще вірили, наївні, що Україна їх визволить, – перебивалися якось. А потім – окупація. Жити не дадуть. Занапастять сусіди, які постійно косо поглядали на татар. Вони ж, тьмутараканські прийшлі, давно там закріпилися, хазяями себе вважали. Ну, ті, що правити світом хочуть, ти ж знаєш. Словом, ледве перебралися всі вони – вся сім’я Ахтема: сестри, батьки їхні – на материк. І почалися поневіряння. Куди не поткнуться, – по всій Україні шукали прихистку, – дай гроші, гроші, гроші. Ви ж, мовляв, татари, багаті.
Опинилися врешті у Бородянці. Батьки не оговталися від усього пережитого: спершу мама Ахтема померла, за нею через кілька місяців – батько. Татари загартовані горем не менше, ніж ми, та не залізні. Ахтем уже був із моєю Оксаною. Там кохання таке… Як згадаю його погляди на неї – знаєш, наче обіймає тим поглядом, наче голубить. Делікатно, не на публіку. І так було радісно на серці, коли на них дивилася: наче Бог показував приклад, як можна жити щасливо у сім’ї. Ото, як говорять, «мов голуб’ята». Двоє діток – королівська пара – хлопчик і дівчинка. І тут – війна. Ти знаєш, яке страхіття було у тій Бородянці… Оксана коли пізніше розказувала, тремтіла всім тілом. Танкові бої на вулицях, реальні, літаки москальські над головами шугають. Ахтем – у теробороні, Оксана з дітьми – у підвалі. Авіабомби, все палає, вигоріли цілі вулиці, дим, смердява, безконечна стрілянина… Діти в підвалі тихо плачуть… Нар на всіх не вистачає, їжа закінчується, води немає… Оксана казала, що берета не знімала – та волосся злиплося від бруду і цементного пилу. Що встигли захопити з дому – рюкзак напханий, аж репає, – та не все й знадобилося у підвалі, – і дитячі шкільні рюкзачки з Мікі Маусом… Слава Богу, вирвалися: дали їм п’ять хвилин перебігти до камазу. Москальський літак реве над ними, вибухи, чути, як танки пруть. Ледве проскочили. Діти, вже як опинилися в Коломиї, три дні чи й довше зовсім не говорили. Оксана мало не збожеволіла. Ахтем зостався в теробороні. А потім – на фронт, на Схід. Так вони вже й не побачилися. Він знав, що діти врятовані, що вони з Оксаною. Все планували зустрітися: він мав вирватися на кілька днів у відпустку, Оксана з дітьми – з Польщі підскочити у Львів. Тиждень до зустрічі лишався. Тиждень. Не судилося…
Марія схлипує. Марта мовчить.
І раптом Марія зривається, пальці стиснені в кулаки, кісточки на руках побіліли – готова стелю пробити, до самого неба дістати воланням:
– Ненавиджу! Вбивці! Прокляті! Ненавиджу! Скільки смертей! Усі наші, усі – найкращі!
І так само раптово змовкла. Осіла на стілець. Мало не пошепки:
– Не забуду, як над нами їхня ракета. У Києві. Як мої діти миттю вискочили в коридор. Я за ними. Ми сіли на підлозі. Я гладжу їх по голівці. Вони тремтять. Тоді завив їхній падлючий шахед. І десь близько бабахнуло. Коли тут, в Італії, верещить мопед – мене кидає в холодний піт. Це вже до самої смерті. Не можу, коли грім. Я не можу…
Марта обійняла Марію, заколисує, мов маленьку дитину. Мовчить. Просто притисла до себе, погойдує.
За вікном – лагідна італійська ніч.
Живи й розкошуй. Упивайся красою. Живи, наче не знаєш: на рідній землі – війна.
Мовчання – розриває.
А слова – розчавлюють.
