Актуальні новини

Рятівники скарбів

24 лютого війна застала зненацька всю Україну. Коли була загроза для людських життів, все інше відійшло на другий план. Працівники культури опинилися у непростій ситуації, адже треба було рятувати безцінні колекції, а часу і можливостей залишалося мало. Особливо у північних регіонах, звідки найперше сунули колони російських агресорів.

@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1541902 { padding-bottom: 56.21%; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1541902{ margin: 0!important; } }

Втім, музейники не розгубились і з власної ініціативи почали створювати мережі взаємодопомоги. Серед інших ініціатив 3 березня створили Штаб порятунку спадщини на основі ГО «Тустань» у Львові та Музею Революції Гідності у Києві. Ініціативна група консультує, надає пакувальні матеріали, хмарні сховища для цифрових матеріалів та гуманітарну допомогу музейним установам в 19 регіонах. Допомагає евакуйовувати унікальні колекції, де вже почалися обстріли, та убезпечити там, де наразі спокійно.

ZAXID.NET розповідає три без перебільшення героїчні історії музейних працівників з порятунку експонатів, яким допоміг Штаб.

«Я взяла дитину, кота і прийшла жити в музей»

Марина Гриценко, головна зберігачка фондів художнього музею Галагана у Чернігові

Марина Гриценко понад півтора місяця жила в музеї без бомбосховища, щоб стерегти його від мародерів

Головна зберігачка фондів художнього музею Галагана у Чернігові Марина Гриценко разом з колегами у перший день війни кинулись демонтовувати експозицію, всі предмети з виставкових залів сховали в надійному місці. Ситуація в регіоні розвивалася дуже стрімко, влада попереджала про можливість вуличних боїв, була загроза мародерства. У таких умовах про заклади культури ніхто не думав, тому поки люди тікали з міста, Марина на третій день війни прийняла рішення переселитися і жити в музеї.

«Я забрала дитину, забрала кота, і ми з тривожними рюкзаками прийшли сюди, щоб постійно була присутність саме головного зберігача», – впевнено розповідає Марина Гриценко.

У музеї немає бомбосховища, там дерев’яні перекриття, адже це будівля кінця XIX ст., пам’ятка архітектури. Як і у всьому місті, там не було електрики і водопостачання. У підвалі тріснула батарея і частково затопила приміщення, яке і без того не було пристосоване для перебування людей. Продукти і воду у музей постачали волонтери, згодом вони допомогли скласти імпровізовану пічку на вулиці для готування гарячої їжі в казанку.

Хоч будівлю, як і все місто, охороняла Муніципальна варта, та такі умови для проживання тендітної жінки і дитини аж ніяк не можна назвати безпечними. Однак Марина впевнено заявляє: «Я не жінка, я головний зберігач!». Що і довела при першій серйозній загрозі.

6 березня близько 10 вечора пролунав вибух. У кількох метрах від музею впав снаряд, ймовірно, міна. Від вибухової хвилі у приміщенні посипалось скло. Не злякавшись, Марина пішла перевірити приміщення, бо могло виникнути займання. Колекція не зазнала втрат, але через вибиті вікна порушився температурно-вологісний режим повітря. Тож серед ночі доводилось переміщувати експонати.

  24 серпня — день святого Євпатія: історія, традиції та прикмети свята

Місце вибуху невстановленого боєприпасу біля Художнього музею Галагана у Чернігові

Хранительці фондів допомагав музейний столяр. Він з віддаленого кінця Чернігова під обстрілами ходив на роботу, позабивав вікна, поставив дерев’яні щити у пошкоджених ділянках, щоб убезпечити приміщення. Реставратор та інші колеги Марини були на зв’язку, консультували по телефону.

У таких умовах постійної небезпеки Марина Гриценко прожила до повного визволення Чернігівщини. Та не виїжджала з музею, поки у місті не відновили зв’язок, електропостачання і полагодили сигналізацію. Упевнившись у безпеці музейного приміщення, щойно тоді головна зберігачка фондів повернулася додому.

Себе героїнею не вважає, але каже, що коли війна застала всіх зненацька, про музейні колекції ніхто не думав – важливо було зберегти людські життя. Тоді об’єдналися всі музейники і почали співпрацювати для взаємодопомоги і порятунку спадщини.

«Якщо мова йде про війну як про збереження життів, то у 2014 році всі би здалися і ніхто б не воював. Насправді йдеться про збереження незалежності держави. А маркером держави є мова і культура – те, що робить нас відмінними від інших. У нас зовсім інший культурний шлях, набагато давніша історія. Ми мали державу тоді, коли у наших північних сусідів ще ведмеді бігали. І всі зазіхання сусіда цією нашою культурою можна спростувати, бо у нас є докази цього – це пам’ятки, які зберігаються в музеях», – запевняє Марина Гриценко.

Головна зберігачка фондів музею переконана, що ворог не зайшов у Чернігів не тому, що не планував зайти – його просто стримали захисники міста. Тому після перемоги готує виставку спеціально для наших воїнів.

«Ми вийшли з музею, коли російські танки вже їхали містом»

Людмила Міщенко, директорка Охтирського краєзнавчого музею

Людмила Міщенко рятувала колекцію музею аж до приїзду танків, а потім півтора місяця розгрібала завали зруйнованого приміщення

До війни директорка міського краєзнавчого музею в Охтирці, що за 50 км від російського кордону, Людмила Міщенко мала погані передчуття. Вона помічала у місті присутність чужинців і коли почалася війна, зрозуміла, що інтуїція її не підвела. Вранці 24 лютого всі працівники музею вийшли на роботу рятувати експонати. Навчені досвідом 2014 року, наукові співробітники напередодні запаслися елементарними пакувальними матеріалами, плівкою, коробками. В них і почали збирати експозицію. Найцінніше заховали в фондосховищі, в підвалі.

«Ми вийшли з музею, коли російські танки вже їхали нашим містом. Це були цілі колони, як саранча, які їхали через центр. Вони проїхали через місто, закріпилися, а потім їх звідси вибили. Їм треба було зайняти вигідне місце розташування. Не змогли взяти Охтирку, тому закріпилися в Тростянці. Він розташований на рельєфному підвищенні, звідти вони і почали обстрілювати нас», – каже директорка музею, розташованого в зруйнованому центрі міста.

  Суспільне не підпише угоду з Аліною Паш про участь у «Євробаченні»

Людмила розповідає, що Охтирка з XVII ст. славиться своїми військовими традиціями. Багато військових живе там і в наш час. Тому росіяни не щадили місто, особливо той район, де локалізовані військові частини. Музей зазнав атаки в ніч на 8 березня. Бомба впала біля міської ради, за 3 метри від музею, поруч із фондосховищем. Знайома директорки повідомила по телефону, що музей зруйнований. Заледве дочекавшись закінчення комендантської години, Людмила побігла на роботу.

«Я побігла навпростець, глянула на цю руїну обгорівшу. Так його було шкода, як живого. На коліна хотілось впасти, – не стримуючи сліз розповідає Людмила. – Стала збирати обломки пластика, дверей, закладати вікна, двері. Не знаю, шо я робила, чи це треба було, але якось хотіла його захистить. Всю дорогу назад я плакала і розуміла: якщо я не піду і не буду це робить, то музею не буде».

Рятувальники допомогли зайти всередину, зрізали покручені двері і двома своїми машинами вивезли експонати. Половина працівників музею, що залишилися у місті, вийшли помагати директорці розбирати завали, згодом доєдналися члени їхніх родин. Роботи тривали до 21 квітня.

Охтирський краєзнавчий музей після авіабомбардування (фото Людмили Міщенко)

Втрат серед експонатів практично не було, але будівля музею, пам’ятка місцевого значення, ремонту не підлягає. Наразі музей перемістився у колишню дитячу бібліотеку. Морально директорці дуже допомогли колеги-музейники: такого тепла від незнайомих людей, розповідає Людмила Міщенко, вона ніколи не відчувала. Це дуже її підтримало.

Вже після цих трагічних подій консул Азербайджану Афган Салманов висловив готовність його країни допомогти музею у відновленні. Представник їхньої нації брав участь у визволенні Охтирки у 1943 році, тож азербайджанська спільнота співпрацювала з музеєм ще до війни. Зараз йдуть прорахунки кошторису.

«Музей дуже незручний з точки зору нав’язування ідеології і пропаганди Росії»

Тетяна Пилипчук, директорка Харківського літературного музею

Тетяна Пилипчук евакуювала колекцію музею, а сама повернулася в неспокійний Харків для допомоги нужденним і захисникам (фото зі сторінки Літмузею)

Харків – ще один північно-східний форпост України, який з перших днів стримує люті атаки ворога. Директорка Харківського літературного музею Тетяна Пилипчук розповідає, що разом з колегами досить серйозно сприйняли застереження іноземних розвідок про можливість вторгнення Росії, тому у підвалі музею зібрали все необхідне для перебування людей. Коли почалось бомбардування, працівники зайнялись захистом приміщення, адже це споруда кінця XIX ст. Найціннішу частину колекції спершу сховали у бомбосховищі, де працівники деякий час і жили. А як ситуація у місті стала критичною, експонати довелось евакуювати. Тоді ще не мали потрібного обладнання, використовували підручні засоби.

  У Франції вийшла книга колишнього бранця Кремля Іоанна Барберо

Важливість порятунку колекції Літературного музею Тетяна пояснює тим, що музей дуже невигідний російським пропагандистам. Основа колекції – це життя культурних діячів 1920-х років, які зазнали репресій. Експонати пов’язані з культурною революцією, яка проходила під гаслом «Геть від Москви!».

«Коли я це розповідаю, всім стає зрозуміло, чому варто було вивезти цю колекцію. Ми вивезли насамперед те, що має антиросійське спрямування, експонати, які показують механізми русифікації, боротьбу українців проти колонізації. Це історія, яка в Радянському союзі замовчувалась, а потім її намагались інтерпретувати і переписувати і вішали ярлики «націоналіст», «фашист» і так далі. Якби, не дай Боже, орки зайшли в Харків, то музей би просто спалили. Він дуже незручний з точки зору нав’язування ідеології і пропаганди Росії», – впевнена Тетяна.

Тетяна Пилипчук, хоч і врятувала експонати від можливих загроз, сама ж повернулася до Харкова. З музею ще вивезла бухгалтерію, щоб була можливість працювати дистанційно. А сама зараз активно волонтерить.

«Частину дня я працюю директоркою музею, частину – як волонтерка. Надаємо адресну допомогу тим, хто на межі виживання, а також нашим захисникам, які стримують зло. Харків фактично перетворився на великий волонтерський центр. Всі, хто може щось робити, роблять», – каже музейниця-волонтерка.

Музей працює дистанційно, готується до Ночі в музеї, яку проведуть у Львові і харківському метро. «Сьогодні ми впевненіше почуваємося в Харкові, ніж ще місяць тому», – підсумовує Тетяна, наголошуючи на довірі до рішучих захисників міста.

***

Півник з Бородянки, зразок васильківської кераміки, вже став символом незламності українців у цій війні (фото Музею Революції Гідності)

У відповідь на агресію Росії та її захламне посягання на культурну ідентичність України і виникла музейна ініціатива «Штаб порятунку спадщини», щоб мінімізувати втрати культури та зберегти цінні колекції. Співкоординатор Штабу, голова ГО «Тустань» Василь Рожко цитує героя фільму «The Monuments Men», який каже, що можна знищити будинки, речі, предмети, але це все можна відбудувати, але якщо знищать нашу історію – то так ніби нас і не було.

«Ця війна проти українців, нашої ідентичності та історії. Це базові речі, проти чого йде Росія і Путін. Вона насправді тривала століттями, коли нас знищували культурно, але велика частина людей того не визнавала», – пояснює Василь Рожко.

Місією штабу Василь Рожко вважає не тільки фізичний порятунок культурних цінностей, але вибудовування нової системи опіки над спадщиною, яка залишиться, після війни. Щоб це дало поштовх до розвитку і зростання українців як нації.

Залишити відповідь